День у спальному районі Черкас видався вологим і туманним.
Антоніна Петрівна з надмірним зусиллям поставила порцелянову чашку на блюдце — звук вийшов різким, наче щось тріснуло всередині самої кімнати.
Чай, заварений занадто міцно, ледь не хлюпнув на білосніжну, накрахмалену скатертину, яка пахла господарським милом і самотністю.
— Я йому що сказала? Ноги моєї у вашій хаті не буде. Рік минув — і слово моє кремінь. Не була і не збираюся.
Сусідка Люда, чия хімічна завивка дрібно тремтіла при кожному подиху, лише несхвально похитала головою.
Вона вже збилася з рахунку, скільки разів чула цю тираду за останні дванадцять місяців.
— Тоню, ну ти ж доросла жінка, — зітхнула Люда. — Рідний син. Один-єдиний. Невже серце не крається?
— А я йому не рідна мати? — Антоніна звела голос, і в її очах спалахнув вогник старої образи. — Я його на ноги ставила в дев’яності, коли хліб по талонах був! Ночей не спала, останні копійки на репетиторів віддавала, щоб людиною став. А він що? «Мам, ми з Оксаною в Карпати їдемо». В Карпати! А те, що в мене на дачі дах на веранді прогнив так, що скоро на голову впаде, йому до лампочки?
— Так ти ж сама на ту дачу за все літо разів зо два виїхала, — обережно зауважила сусідка.
— Не їжджу, бо там умови як у первісних людей! — вигукнула Антоніна. — А були б умови людські, то я б там і квіти садила, і онуків приймала колись. Якщо його Оксаночка нарешті наважиться не тільки про кар’єру думати.
Ця суперечка була старою, як і сама дача.
Рівно рік тому Степан, син Антоніни, прийшов до матері з новиною: вони з дружиною нарешті відклали гроші на омріяну відпустку.
Антоніна, яка роками виношувала план капітальної перебудови веранди, сприйняла це не просто як відмову в допомозі, а як зраду національного масштабу.
— Степанчику, ну які Карпати? — умовляла вона тоді сина, вкладаючи в голос усю тугу світу. — Ти ж бачив ті дошки? Перша злива — і підлогу поведе, все згниє. Я зі своєї пенсії по троху відкладаю, але ж ти знаєш, скільки зараз матеріали коштують.
— Мам, ми три роки ніде не були, — втомлено відповідав Степан. — Оксана працює без вихідних, я теж виснажений. Нам треба просто відпочити трохи, змінити картинку.
— А дача — це що, не відпочинок? — не вгамовувалася мати. — Свіже повітря, малинка своя, огірочки без нітратів. Самі ж восени проситимете закрутки!
— Мам, на дачі треба не відпочивати, а «пахати». Тим паче в тому стані, до якого вона дійшла. Ми допоможемо з ремонтом, але пізніше. Зараз ці гроші — на поїздку.
Саме тоді Антоніна Петрівна вперше застосувала свою «важку натуру» — голос, що тремтить від несправедливості.
— Зрозуміло. Значить, гори вам дорожчі за матір. Дружина дорожча за рідну людину. Звісно, вона молода, їй розваги подавай. А мати — стара непотрібна річ, яку згадують, тільки коли борщу захочеться.
— Мамо, припини, — голос Степана став холодним, як грудневий лід. — Ми просто хочемо пожити своїм життям. Ми маємо на це право.
— Маєте, маєте! — Антоніна вже не могла зупинитися. — А я от права не маю. Я все життя на алтар вашого щастя поклала, а тепер сиди в квартирі і чекай, поки штукатурка на голову посиплеться. Вибирай: або ти допомагаєш з верандою зараз, або ви мені більше не діти!
Вона була впевнена: син відступить. Завжди відступав.
Попросить вибачення, скаже, що Карпати почекають, і піде замовляти шифер. Але в слухавці запала довга, важка тиша.
— Мам, це шантаж, — нарешті вимовив Степан. Його голос був чужим. — Ми їдемо у відпустку. Гроші на дошки я дам, коли повернемося і заробимо. Вибач.
Коли почулися короткі гудки, Антоніна Петрівна відчула, як її обпікає лють.
Як він посмів? Це все вона — Оксана!
Змія, пригріта, накрутила хлопця, налаштувала проти матері!
У той же вечір вона зателефонувала синові і крижаним тоном вимовила фразу, яка стала її обов’язком на наступний рік:
— Щоб ноги моєї у вашому домі не було. І до мене не потикайтеся. Поки не навчитеся поважати матір — ми чужі люди.
— Мамо, за що ти так? — розгублено запитав Степан.
— За все! За егоїзм ваш! Живіть собі, як знаєте! Подивлюся я, як ви без моїх порад і моєї допомоги заговорите!
Вона кинула слухавку і почала чекати.
День, тиждень, місяць. Вона малювала в уяві картину: Степан приходить із величезним кошиком квітів, Оксана стоїть поруч, опустивши очі, і вони обидва благають про прощення.
Але Степан не дзвонив. У Карпати вони поїхали — Антоніна навмисне вистежила їхні фото в соцмережах.
Дивилася на їхні усміхнені обличчя на фоні гір і відчувала, як всередині закипає гіркий полин.
Минали дні за днем, Черкаси вкрилися рудим листям, а телефон Антоніни мовчав.
Гордість не дозволяла їй зробити перший крок.
Я права. Мати завжди права», — твердила вона собі, зачиняючи двері перед Людою, яка намагалася її врозумити.
— Самі приповзуть, — відмахувалася Антоніна. — Хто їм картоплі з села привезе? Хто на зиму варення наварить? Ця його Оксанка тільки салати з листя їсти вміє.
Але минуло пів року.
Новий рік Антоніна зустріла наодинці з телевізором, демонстративно видаливши вітання від сина в месенджері, навіть не прочитавши його.
Серце стискалося, але вона впивалася своєю «праведністю».
У березні, на її день народження, кур’єр приніс розкішний букет троянд і конверт.
Там була подарункова картка в магазин побутової техніки і коротка записка: «Матусю, зі святом! Ми тебе любимо і сумуємо. Степан та Оксана».
Антоніна кинула конверт у шухляду.
— Відкупитися вирішили! — просичала вона. — Думають, папірцем можна загладити таку образу? Не на ту напали!
Вона не подзвонила подякувати. Чекала, що вони самі наберуть, запитають, чи сподобався подарунок. Але тиша стала її постійною супутницею.
І ось зараз, сидячи з Людою, вона знову виливала жовч.
— Навіть не приїхав! Пожалів бензину, щоб матір обійняти! Кур’єра найняв! Хіба так дітей виховують?
— Тоню, — Люда раптом перестала помішувати чай і подивилася подрузі прямо в очі. — А ти б його впустила? Чи знову почала б про ту веранду і про те, які вони невдячні?
— Нехай би спочатку покаявся! На колінах!
— Ех, Тоню, — зітхнула Люда. — Він дорослий чоловік. У нього своє життя. Гординя твоя тебе і згубить раніше часу. Подзвони синові. Просто запитай, як він.
Того вечора, коли Люда пішла, Антоніна Петрівна довго сиділа в темряві.
Самотність, яку вона раніше вважала «шляхетним стражданням», раптом стала нестерпною.
Вона з жахом зрозуміла, що знає напам’ять кожну тріщину на стелі, але не знає, що зараз відчуває її син.
Їй бракувало його сміху, того, як він заповнював собою весь простір прихожої, бракувало навіть Оксаниних розмов про моду.
«А якщо Люда права? — майнула думка. — Якщо вони звикнуть жити без мене?»
Вона взяла телефон. Набрала номер. Але в останню секунду скинула визов.
«Ні, не зараз. Завтра. Треба підготуватися».
Наступного дня в квартирі сталася біда — зламався холодильник.
Старий «Дніпро», що пережив три генсеки, раптом видав останній зітхнення і затих. Майстер, прийшовши, лише розвів руками:
— Йому місце на смітнику, господарко. Ремонт дорожче за новий вийде.
Антоніна мало не розплакалася.
Новий холодильник! Де взяти гроші? Пенсія ледь покриває аптеку та хліб. І тут вона згадала про подарункову картку. Це був ідеальний привід. Привід, який не виглядав би як поразка.
З тремтячими руками вона набрала Степана.
— Алло, — відповів він. Голос був сухим, професійним, наче вона дзвонила в офіс.
— Степанчику, привіт, це мама, — випалила вона.
— Так, мамо. Вітаю. Щось трапилося?
«Навіть не запитав, як здоров’я. Відразу — що трапилося. Як з чужою», — боляче кольнуло в середині.
— Трапилося, — сказала вона, намагаючись додати в голос театральної туги. — Холодильник «полетів». Все розморозилося, продукти пропадають. Майстер каже викидати.
Вона чекала, що він скаже:
«Мам, не переживай, зараз приїду, все владнаємо». Але Степан мовчав.
— Я тут подумала, — продовжувала Антоніна. — Ви ж мені картку дарували. Може, з’їздимо в суботу, виберемо разом новий? А то я в тих марках нічого не тямлю.
— Мам, я не зможу, — відповів Степан. — Ми зараз дуже зайняті.
— Зайняті? — Антоніна миттєво спалахнула. — Чим це ви так зайняті, що рідній матері допомогти не можете? Оксана знову потягла по салонах?
— Мамо, не починай, — у голосі сина з’явився метал. — Ми не в салонах. Ми пакуємо коробки.
— Які коробки? Куди ви зібралися? Знову в свої Карпати?
— Ми переїжджаємо, мамо. Назовсім.
В Антоніни потемніло в очах.
— Куди? Ви ж тільки ремонт у квартирі закінчили! Звідки гроші на нове житло?
— Ми продали квартиру.
— Продали?! Ви що, здуріли? Де ви житимете?
— Мамо, заспокойся. Ми їдемо до Польщі. Оксані запропонували контракт у Вроцлаві, умови чудові. Я теж знайшов роботу за фахом.
Світ навколо Антоніни Петрівни хитнувся. Польща. Це ж кордон. Це інша країна.
— Степанчику, ти що, жартуєш? — пролепетала вона. — Яка Польща? А я? А дача?
— Мам, ну до чого тут дача? — роздратовано кинув син. — Квартиру продали, гроші є. Я тобі на картку скину суму — вистачить і на холодильник, і на дах, і ще на п’ять років життя зверху.
— Та не треба мені твої гроші! — закричала вона, переходячи на ридання. — Ти мені потрібен! Як ти можеш кинути матір саму?!
— Мамо, ми не бачилися рік. Рік! Ти сама сказала, щоб нашої ноги не було. Ми навчилися жити без тебе. Спочатку було боляче, а потім ми звикли. Стало спокійніше. Без дорікань, без твоїх вічних образ.
— Я ж хотіла як краще! Щоб ти зрозумів!
— Я зрозумів, мам. Я зрозумів, що моє життя — це моє життя. І я більше не хочу вибирати між тобою і своєю сім’єю. Ти сама нас відпустила. Тепер не плач.
Він поклав слухавку.
Антоніна так і сиділа на табуретці, дивлячись на калюжу води під старим холодильником.
Вона зрозуміла, що зачинила двері так міцно, що тепер не може знайти ключа.
Через тиждень вона все ж поїхала до них. Без дзвінка, без попередження.
Просто відчула — це останній вагон.
Двері в їхню квартиру були прочинені. У коридорі стояв запах скотчу та картону.
Оксана сиділа на підлозі, обкладаючи пухирчастою плівкою керамічні вази.
Побачивши свекруху, вона не злякалася, не почала сваритися. Вона просто втомлено зітхнула.
— Доброго дня, Антоніно Петрівно. Ви вчасно. Завтра о восьмій ранку машина.
— Де Степан? — глухо запитала Антоніна.
— У спальні, розбирає інструменти.
Антоніна пройшла в кімнату. Степан, у старих робочих штанях, складав у ящик викрутки та дрель.
Коли він підняв голову, Антоніна побачила в його очах не ненависть, а найстрашніше — байдужість.
— Мамо? Прийшла попрощатися?
— Степанчику, не їдь. Прошу тебе. Я ж не всерйоз тоді. Я ж дурна була. Прости мене! Не треба в ту Польщу, тут же все рідне!
Вона готова була впасти на коліна, але син зупинив її, міцно взявши за плечі.
Його обійми були короткими, майже формальними.
— Мамо, я тебе пробачив. Вже давно. Але це нічого не змінює.
— Як не змінює?! Я ж каюся!
— Мам, справа не в прощенні. Ти цілий рік вчила нас жити без тебе. Ти доводила, що ти сама по собі, а ми — самі по собі. І знаєш у тебе вийшло. Ми навчилися. Ми збудували світ, де немає твого контролю, твого тиску, твоїх маніпуляцій. І нам у цьому світі добре.
— Але я ж твоя мати!
— Так. І я вдячний тобі за все. Тому я переказав тобі гроші, там велика сума коштів. Живи в достатку. Ремонтуй ту веранду. Але ми їдемо. Оксана — це моя опора. Вона була поруч, коли ти викреслила мене з життя через шматок шиферу. Вона вірила в мене, коли ти мене проклинала. Тепер мій час бути поруч із нею.
Оксана зайшла в кімнату з двома паперовими стаканчиками кави.
— Антоніно Петрівно, вибачте, весь посуд уже запакований. Може, кави?
— Не треба, — проковтнула сльози Антоніна. — Я піду.
Вона йшла до виходу, і кожний крок відлунював у порожній квартирі.
Ніхто не просив її залишитися. Ніхто не намагався переконати, що все буде як раніше.
Вона повернулася у свою квартиру. Сівши на ту саму кухню, вона почула, як гуде новий холодильник — Степан замовив його з доставкою і установкою ще до її приходу.
Він подбав про неї. Матеріально. Як про віддалений об’єкт опіки. Але він більше не належав їй.
Задзвонив телефон. Люда.
— Ну що, Тоню? Помирилися? Приїде Степан на вихідні?
Антоніна Петрівна закрила очі. Рік назад вона б гордо відповіла: «Нехай спочатку вибачиться».
Але зараз вона могла видавити лише одне речення, тихе і остаточне:
— Пізно, Людо. Я сама навчила його бути щасливим без мене.
Вона поклала телефон на стіл. Попереду була довга, тиха ніч. А за нею — таке ж довге і тихе життя в ідеально відремонтованій квартирі, де більше ніколи не буде чути сміху її сина.
Чи варто шматок даху або невдала відпустка року мовчання?
Чи зможе Степан колись знову пустити матір у своє серце, чи Польща стане для них не лише географічним, а й душевним кордон?
Хто тут винен: мати чи син?
Фото ілюстративне.
