Стару Ксенію в селі знали всі. Не зважаючи на свій поважний вік, а їй вже виповнилося 80 років, Ксенія намагалася вести активний спосіб життя – і на городі працювала, і вишивала, і в церковному хорі співала.
Невеличка хата Ксенії знаходилася на краю села. Хоч і не мала бабуся багато грошей, та все ж намагалася тримати лад і в хаті, і на подвір’ї. Любили її односельчани за її добру вдачу, але найбільше шанували за її працю у вишивці. Саме вишиванками Ксенії була прикрашена вся їхня сільська церква, а скільки рушників на весілля вишила вона молодятам. Не одна пара прожила довге і щасливе сімейне життя після того, як стали на рушничок, вишитий її руками.
Нелегка доля спіткала жінку. Мала доброго чоловіка, але чомусь Бог не давав їм дітей. І от, коли вже перестала сподіватися, зрозуміла, що чекає дитину. На той час Ксенії виповнилося 40 років. А через рік не стало чоловіка. Син народився на славу, і став сенсом її життя. Ріс дуже розумним, після школи поїхав в місто і поступив в університет. Там і залишився. Ксенії залишалося лише тішитися за сина.
Раділа і тоді, коли Степан привів додому невістку. Трохи забарився з цією справою, бо хлопцю вже 30 минуло. Ксенія не раз йому казала, щоб він поспішив, бо мріє ще онуків поколисати і кожному вишити сорочку.
То ж коли Степан привіз в село Аллу, щоб познайомити з батьками, Ксенія не на жарт хвилювалася. Тиждень готувалася до зустрічі дорогої гості. Але знайомство виявилося не дуже приємним. Алла була розчарована тим, що побачила – стара хата і більше нічого. А вони з Степаном не мають де жити.
Щоб трохи зацікавити майбутню невістку, Ксенія показала колекцію своїх вишивок – рушники, скатертини, сорочки, сукні, штори, ікони. За пів дня все не передивишся, але Алла лише байдуже відвернулася, відверто показавши, що таке «багатство» її не цікавить.
Степан з Аллою одружилися і зняли в місті квартиру. Відтоді Ксенія сина практично не бачила. Алла і сама не любила їздити в село, і чоловіка не пускала. Щоб трохи забутися, Ксенія ще більше вишивала. Її рушники були настільки красивими, що візерунки на них аж «говорили».
Одного разу Алла зателефонувала свекрусі і сказала, що знайшла гарного покупця для її вишиваних робіт. Американець українського походження, вона знайшла його через інтернет. Чоловік готовий викласти за них чималу суму.
Ксенія була дещо ошелешена пропозицією невістки, тому сказала, що їй треба подумати. Цілу ніч вона їх розглядала, згадувала історію кожної роботи – ось цю Матінку Божу вона вишила, коли просила в Бога дитину, а цей рушничок – коли Степанко пішов в перший клас. У кожної вишивки була своя історія.
Вранці невістка знову зателефонувала, але Ксенія сказала, що не може продати свої роботи, це ж наче її діти, а рідне не продається. На таку відповідь невістка не сподівалася, бо вже про все домовилася з багатим американцем. Коли зрозуміла, що Ксенія не жартує, перестала зовсім з нею спілкуватися.
9 років Ксенія не бачила сина. А нещодавно Степан таки зателефонував, сказав, що кілька років був на заробітках і вони купили собі квартиру. Тепер Алла вже задоволена, бо має власне житло.
– То може, сину, приїдеш якось до матері, – тихо запитала Ксенія.
– Не знаю, мамо, – відповів Степан. – Якщо буде час. Бо Алла каже, що нам ще меблі треба.
В неділю Ксенія встала вдосвіта, взяла свою найкращу вишиту ікону і поїхала в місто до сина. Дуже хвилювалася, коли натиснула на дзвінок. Двері відчинила невістка.
Ксенія несміливо витягла ікону і подарувала її невістці. Та взяла подарунок і сказала, що Степана вдома немає, а вона поспішає.
Літня жінка поверталася додому, але перед тим вирішила піти до церкви. Вклякла перед Богом і щиро просила долі для своїх дітей. Сподівалася, що невістка колись таки зміниться.
Фото ілюстративне.