fbpx
Життєві історії
Степан в свій час був головою колгоспу, а потім, коли все розвалювалося, зміг врятувати господарство і стати його власником. Павло був у нього єдиним сином, то ж батько щиро сподівався, що син підросте і продовжить його справу. Яким же було його розчарування, коли син його ослухався – зібрав свої речі і втік подалі від батька і його корів. Коли ж повернувся додому, щоб попросити пробачення, було вже пізно

Павло ріс в родині успішного фермера Степана Васильовича. Він був чоловік пробивний і впливовий. В свій час був головою колгоспу, а потім, коли все розвалювалося, зміг врятувати господарство і стати його власником.

Масштаби господарства були чималими: корови, кози, птахофабрика, а також багато гектарів з посівними. Павло був у нього єдиним сином, то ж батько щиро сподівався, що син підросте і продовжить його справу.

Коли Павло закінчив школу, постало питання: що робити далі? Батько звичайно почав наполягати на своєму баченні майбутнього для сина:

– Я вже тобі місце вибив в аграрному вищому навчальному закладі. Підеш по моїх стопах. Станеш хорошим фахівцем. Візьмуть без іспитів навіть. Але вчитися ти повинен!

Батько був дуже владний: його багато знали в місті. Але Павло сказав:

– Тату, я хочу в морехідку, на капітана! Я не хочу бути фермером! Мене тягне на моря!

Батько і слухати сина не хотів:

– Ти зобов’язаний продовжити мою справу! Там і на моря будеш їздити відпочивати!

Довелося піти Палові по волі батька в аграрний ВНЗ. Навчався з великим небажанням, заняття частково прогулював, бо продовжував мріяти про море.

Павло став жити в місті і свободи стало набагато більше. З батьком вже бачилися рідко, так як Степан Васильович любив жити біля своїх угідь. Павло же замість конспектів по сільському господарству вивчав морські та супутні науки.

Настало літо і Павло наважився на хитрий хід. Йому вдалося забрати документи з цього інституту і подати в морську академію. Батько не знав про це цілий рік – він був упевнений в тому, що син освоює фермерські справи на аграрному факультеті.

Так і було б, якби Павло не втратив телефон з усіма номерами. З батьком він розмовляв раз в три дні, а тут пройшло три дні і дзвінків немає. Поїхав батько його шукати відразу в інститут і дізнався, що він вже рік як тут не вчиться…

Поїхав на квартиру, яку знімав для сина. Вони поговорили.

– Тату! Дозволь мені самому зробити вибір! Я сам поступив, без твоєї допомоги і вчуся вже успішно!

– Та як ти посмів не послухатися батька? Я ж все життя старався заради тебе…

На тому і розійшлися. Але, до слова, батько, незважаючи на рішення сина продовжував фінансувати його життя і оплачувати житло. Хлопець вже навіть зрадів: батько все зрозумів. Але це тривало недовго.

Минуло два місяці – з батьком він не спілкувався і нових грошових надходжень на картку не було. Потім прийшов господар квартири і сказав щоб Павло збирав речі: наступний місяць не був оплачений.

Спробував гуртожиток попросити – не вийшло. Кілька місяців жив у друзів, навчався, влаштувався на нічну роботу, через це його успішність в навчанні різко знизилася. Викладачі в морехідці були старого гарту і дуже строгі.

Через два місяці такого життя Павло не витримав. Довелося їхати в рідну домівку. Батько його зустрів добре:

– Повернувся, самостійний ти наш! Знай, ти без батька нічого не зможеш. Будеш тепер працювати. Пастухом! Корів пасти!

Пас корів він недовго. Нахлинула в один прекрасний день на нього така образа. Заробивши у батька трохи грошей, зібравши речі він вирішив їхати на південь, до моря. Хоч матросом, хоч на кухні картоплю чистити. Хоч ким, але подалі від цих корів і батька.

На прощання він сказав:

– Прощай! Не батько ти мені більше! Знати тебе не хочу! Все життя мені зіпсував.

Батько його не став утримувати. Відносин у них вже не було з сином ніяких. Поїхав Павло до найближчого морського порту… Так, його міцне сільське здоров’я дозволило йому влаштуватися на рибальський корабель матросом.

За два роки йому вдалося заробити досить пристойну суму, якої б вистачило і на оплату академії і на життя.

Вирішив він батька провідати, два роки не бачив і не чув. Прокинулися в ньому почуття сина. Приїжджає в рідне село, заходить в контору… А там дядько сидить на батьківському місці.

– Де батько? Мені дуже потрібно….

– Прощення попросити? Зліг батько через місяць після того як ти поїхав… не витримав… Тепер уже не повернути батька… Він уже кілька років хворів, але приховував, а ти нічого не помічав… все хотів тебе підняти… Він біля діда нашого, сподіваюся, ти пам’ятаєш де… йди попрощайся…

Мораль: Шануй своїх батьків якими б вони не були, бо може бути пізно…

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page