Поїхала в Італію, а коли повернулася – не впізнала рідного сина.
Сину. Не таким я сподівалася тебе побачити. Не для того я так тяжко ці 20 років працювала в Італії.
Світлана йшла вулицею чужого села, сльози котилися по її щоках, та вони не могли забрати з собою весь біль, який був в материнському серці.
Цього не могло статися. Як він, її єдиний син міг так низько опуститися? Виглядає як «бомж», але йому ж тільки 23. В білий день в центрі села сидить з “дружками”.
А її приїзду не оцінив. Так, вдав здивування: – Це ти, мамо? Чого приїхала по скількох роках?
І справді, приїхала через 20 років. Коли залишала малого Іванка з батьком і бабусею (свекрухою), думала, що це на кілька років, щоб забезпечити собі і сину майбутнє життя, купити житло, піти від ненависного чоловіка.
Сподівалася, що свекруха, яка хоч і була “із перцем” до Світлани, до онука буде відноситися як до рідного. А вона, Світлана, підзаробить трохи грошенят в Італії, приїде в село, забере сина і заживуть вони собі удвох у квартирі, яку обов’язково придбає за зароблені в Італії гроші.
Тікати в Італію змусило життя. Світлана була родом з маленького села. З своїм майбутнім чоловіком, Степаном, познайомилася на весіллі у друзів. Світлані ледь виповнилося 17, тоді як Степан був уже повністю дорослим 26 річним чоловіком, готовим до серйозних стосунків.
Довго не тягнув. Сподобалася дівчина – вирішив одружуватися, наобіцявши їй золоті гори.
Натомість привів молоду дівчину в хату до свекрухи, тоді й все почалося. Далеко від дому, навіть не було кому поскаржитися. Свекруха лихою виявилася, прискіпувалася до всього, повчала, куском хліба потикала.
Степан не поспішав боронити молоду дружину. Що мама сказала – то закон. Натомість приходив додому частенько нетверезий, кажуть, що бачили його з іншими жінками.
В один з таких вечорів, з малим синочком на руках (Іванко з’явився на світ рівно через дев’ять місяців після одруження), прибігла Світлана до першої сусідки в хату, щоб та впустила їх з дитиною переночувати, бо Степан розгулявся і не знають, що до ранку буде.
Сусідка впустила, вислухала. І порадила тікати від усього цього подалі. Казала, і грошей заробиш, і сина потім забереш, і життя собі влаштуєш, бо не буде тобі тут із Степаном щастя.
От і поїхала 20-річна Світлана до Італії, а сина залишила на свекруху і батька.
Спочатку все йшло добре, свекруха дивилася за онуком, як за рідним сином. А її непутящий синочок, був в активному пошуку, приводив додому молодих жінок (з трьома навіть одружився), потім розлучався, про сина не дбав.
Після того, як не стало свекрухи, син і батько залишалися жити удвох.
То й мав малий Іван з кого брати приклад. Саме тому й стоїть сьогодні в центрі села, в білий день, і цідить оковиту. Без роботи, без планів на майбутнє.
В Світлані рідної людини він не бачив, навіть слухати її не захотів. Він живе, як звик. І нічого змінювати не збирається.
А Світлана уявляла собі все інакше. Думала, приїде, син зустріне, відразу підуть шукати нове житло і заживуть по європейськи. За 20 років роботи в Італії вона усього надивилася і тепер знала, як хоче жити далі.
Та не так сталося, як гадалося. Те, що вона побачила, звело всі її 20-річні плани нанівець. Серце матері плакало. Що робити далі?
Час втрачено. Дитину втрачено. Нічого уже не повернути. Хто винен в цьому? Зла доля, чи може вона сама?
Автор Олеся Біла.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
