Над невеликим містечком на Поділлі сонце стояло в зеніті, випалюючи трави до золотавого блиску.
Пані Стефанія, жінка статна й працьовита, саме закінчувала підгортати картоплю, коли біля хвіртки почувся гучний скрегіт гальм старенького мікроавтобуса.
Сірко, старий дворовий пес, заходився таким гавканням, ніби в двір ломилася щонайменше дивізія.
Стефанія витерла піт із чола, поправила хустку і рушила до воріт.
Серце чомусь зрадницько тьохнуло.
— Стефо! Сестричко! Відчиняй мерщій, ми тут ледь не спеклися в дорозі! — з машини вискочила Мар’яна, двоюрідна сестра, яку Стефанія не бачила років зо три.
За Мар’яною з автобуса повільно вивалився цілий «гурт»: важкі валізи, величезні пакунки і двоє дітей, які відразу почали штовхати один одного.
— Мар’яно? Якими долями? — розгублено промовила Стефанія, відчиняючи хвіртку.
— Ой, не питай! У Києві асфальт плавиться, кондиціонер у квартирі «накрився», а ціни на відпочинок у Карпатах такі, ніби там золотом пісок посипають. Ми й згадали про нашу родину на Вінниччині! Дітям же треба природи: парне молоко, свіжа городика, річка! Ми на два тижні, не більше, — торохтіла Мар’яна, затягуючи в двір сумки, які безцеремонно кидала прямо на доглянуту стежку з чорнобривцями.
За матір’ю в двір зайшли діти: чотирнадцятирічний Нестор, який похмуро дивлюся в екран смартфона, та десятирічна Уляна, яка з першої секунди скривила обличчя.
— Мам, тут смердить селом, — заявила Уляна, демонстративно затискаючи ніс двома пальцями. — А де тут вай-фай? Якщо немає стабільного інтернету, я в цей сарай не зайду.
— Несторе, Улянко, не капризуйте! Тітка Стефа нас прихистить, — Мар’яна вже по-хазяйськи штовхнула двері до хати. — Ой, Стефо, а туалет у тебе де? Тільки не кажи, що за хатою в кущах, бо мій Нестор, такого не винесе.
— Провели минулого року, все в хаті, — тихо відповіла Стефанія, спостерігаючи, як затишок її оселі миттєво зникає під горою чужих речей.
Стефанія була жінкою доброю, але порядок любила понад усе.
Вона звикла, що кожна річ має своє місце, що вранці в хаті пахне м’ятою, а вечори проходять у тихій молитві чи читанні.
Проте з приїздом київських родичів тиша зникла першою.
— Ой, Стефо, ти не уявляєш, як діти засумували за справжнім життям! — Мар’яна вже розклала свої косметички на старовинному комоді, де раніше стояли лише фотографії батьків та ікона. — Несторе, йди подивіться, які тут краєвиди!
— Які краєвиди, мам? Тут мережа ледь «Е» ловить! Я тут засумую від нудьги, — Нестор з розгону впав на ліжко, яке Стефанія застелила чистою білизною з вишивкою. Навіть кросівки не зняв.
— Несторе, синку, роззуйся, будь ласка, — м’яко попросила господиня. — Це ліжко ще бабусине, я його бережу.
— Та ладно вам, тьотю, що йому зробиться? Воно й так старе, — буркнув підліток, не відриваючись від гаджета.
Тим часом маленька Уляна вже проводила «ревізію» на кухні.
Почувся дзвін скла. Стефанія забігла в кімнату і побачила на підлозі друзки від своєї улюбленої чашки з петриківським розписом.
— Вона сама впала! — вигукнула дівчинка. — У вас тут усе таке хитке і незручне. А де солодке? Я хочу йогурт з лохиною і круасан.
Стефанія зітхнула. В її холодильнику були домашні яйця, свіжий сир, глечик сметани і вчорашній борщ.
— Йогуртів немає, сонечко. Є свіжий сир з медом, дуже корисно.
— Фу, сир! Мамо, вона хоче мене нагодувати якимось кисляком! Я хочу нормальної їжі з магазину!
Мар’яна, яка в цей час розглядала себе в дзеркалі, лише відмахнулася:
— Стефо, не зважай. Вони в мене сучасні, перебірливі. Треба було б у магазин з’їздити, купити їм сосисок, коли, якихось чипсів. Нестор без них жити не може.
Найбільший біль чекав на Стефанію наступного ранку.
Її город був її гордістю. Вона кожну насінину пестила, кожен кущик поливала водою, яку носила відрами з колодязя.
Це був не просто город — це був її запас на зиму, її впевненість у завтрашньому дні при її мізерній пенсії.
Вийшовши на ґанок, Стефанія ледь не зомліла.
Уляна та Нестор гралися посеред помідорів.
Нестор виривав із корінням ще зелені кочани капусти і жбурляв їх у сестру, а та, захищаючись, витоптала цілу грядку моркви та цибулі.
— Діти! Що ви робите?! — закричала Стефанія, кидаючись до них.
— А що такого? Ми просто граємо! — Нестор витер брудні руки об футболку. — Тут все одно нудно. А ці ваші овочі, їх же повно!
— Це моя праця! — голос Стефанії тремтів. — Я це все садила, щоб мати що їсти взимку!
Мар’яна, яка вийшла на ганок у халаті з чашкою кави, ліниво потягнулася:
— Ой, Стефо, не будь такою дріб’язковою. Ну, потоптали трохи — виросте нове. Це ж діти, їм треба вихлюпувати енергію. Ти краще скажи, коли сніданок буде? Нестор хоче гарячих бутербродів з шинкою.
— У мене немає шинки, Мар’яно. Я живу на пенсію. Все, що в мене є — на городі. Було.
— Ой, ну починається! «Бідна я, нещасна». Давай я дам тобі список, збігаєш у центр у магазин, купиш усе необхідне. Ми ж родичі, ми потім розрахуємося, чесне слово! Гроші от-от мають прийти на картку, — Мар’яна посміхнулася так сонячно, що Стефанія на мить повірила.
Вона пішла до магазину.
Потратила майже дві тисячі гривень — половину своїх заощаджень. Купила все: і йогурти, і ковбасу, і дорогі цукерки, які замовила Уляна.
Минуло п’ять днів. Хата Стефанії перетворилася на руїну.
Старий сервант, який вона берегла як зіницю ока, діти переставили, бо Нестору заважав кут, коли він кидав м’яч у хаті.
У результаті — розбите скло і пошкоджене дерево. На городі не залишилося жодного цілого куща помідорів — діти вирішили влаштувати «томатну битву».
Найгірше було те, що Мар’яна навіть не намагалася їх зупинити.
Вона цілими днями лежала в саду в гамаку, розмовляла по телефону про свої київські інтриги і вимагала, щоб Стефанія топила баню щовечора.
— Стефо, ну де ти там? — гукнула Мар’яна ввечері п’ятого дня. — Ми з дітьми хочемо попаритися! І приготуй щось легке на вечерю, Нестор каже, що твоя картопля надто жирна.
Стефанія зайшла в хату. Її очі горіли недобрим вогнем.
Вона побачила, що Нестор відкрив останню банку її фірмового варення з полуниці, з’їв дві ложки, а решту залишив на столі, де вже почали збиратися мухи.
— Мар’яно, нам треба поговорити, — холодно сказала Стефанія.
— Ой, ну тільки не зараз, у мене серіал починається, — відмахнулася сестра.
— Зараз! — Стефанія вимкнула телевізор. — За ці п’ять днів ви знищили мій город. Ви розбили мої меблі. Ви з’їли місячний запас продуктів, на які я витратила власні гроші. Ви випалили всі дрова, які я готувала на зиму. І при цьому я не почула жодного «дякую».
— Ти що, рахуєш кожну ложку? — Мар’яна підхопилася з дивана, її очі звузилися. — Ми ж сім’я! Як тобі не соромно бути такою жадібною? Я думала, ти добра душа, а ти — звичайна сільська скупа жінка!
— Сім’я — це коли поважають один одного, — твердо відповіла Стефанія. — Сім’я — це коли допомагають, а не грабують. Ти обіцяла розрахуватися за продукти. Де гроші?
— Будуть! Я ж сказала — скоро! Що за допити? Несторе, Улянко, збирайте речі! Ми не залишимося там, де нам рахують кожен шматок хліба!
Мар’яна думала, що Стефанія почне вибачатися. Вона звикла, що її маніпуляції завжди спрацьовують. Але Стефанія просто відчинила двері.
— Автобус на Київ через сорок хвилин. Якщо поквапитеся — встигнете.
— Ти серйозно нас виганяєш на ніч? — Мар’яна не вірила своїм вухам. — У мене квартира в ремонті, мені нікуди йти!
— Це не мої проблеми. У тебе є гроші на таксі і готелі, якщо ти так звикла до розкоші. А мій дім — це не готель безкоштовного обслуговування.
Через пів години «гурт» стояв біля хвіртки. Мар’яна сипала прокльонами, Нестор тягнув валізу, а Уляна плакала, бо забула в хаті свою ляльку.
— На, тримай свою ляльку, — Стефанія винесла іграшку. — І запам’ятай, Мар’яно: двері моєї хати відчинені для гостей, але зачинені для паразитів.
Коли автобус поїхав, на подвір’ї запала тиша. Стефанія сіла на лаву під старою яблунею.
Їй було боляче дивитися на понівечений город, на порожній сарай для дров.
Серце щеміло від образи. Але водночас вона відчула неймовірне полегшення.
Вона встала, взяла відро і пішла до колодязя.
Попереду було багато роботи — треба було рятувати те, що вціліло, латати дірки в бюджеті та в душі.
«Нічого, — подумала вона, витягаючи холодну воду. — Головне, що я знову господиня у власному домі. А городина ще виросте. Душа б тільки не зачерствіла».
Вона подивилася на сонце, що сідало за обрій.
Україна — це земля терплячих людей, але й у цього терпіння є межа, за якою починається власна гідність.
Як часто ми дозволяємо родичам «сідати нам на голову» лише тому, що вони — родина?
Де проходить та межа між гостинністю і дозволом себе експлуатувати?
Чи правильно вчинила Стефанія, виставивши сестру за двері, чи треба було терпіти далі заради «миру в сім’ї»?
Поширюйте цю історію, щоб кожен пам’ятав: доброта — це не слабкість, а повага до себе починається з уміння сказати «ні».
Фото ілюстративне.
