У 42 роки, проживши все сімейне життя в хаті свекрухи, Стефанія прийняла непросте для себе рішення – їхати на заробітки.
– Поїду в Італію. Інші жінки справляються, і я теж зможу, – сказала вона.
У хаті настала тиша. Чоловік Олег відвів очі вбік, доньки – Мар’яна і Христина – переглянулися, ніби не знали, радіти чи сумувати. А свекруха, що завжди мала останнє слово, відразу зиркнула косо й буркнула:
– Їдь, їдь… може, хоч там з тебе буде якась користь.
Стефанія прожила в тій хаті все життя після заміжжя. Мріяла про своє окреме житло, навіть найскромніше, де б могла на свій лад вішати рушники й тримати вікна відчиненими стільки, скільки хоче. Та роки йшли, діти підростали, а вона все жила при свекрусі, у чужому кутку.
Олег не перечив. Може, й справді в глибині душі був радий, що дружина поїде – і мовчанка в хаті стане глибшою, а йому простіше.
Перші роки за кордоном були тяжкі. Чужа мова, важка праця в старих італійських родинах, де кожен день здавався нескінченним. Та Стефанія трималася: щоночі перед сном дивилася на світлину доньок і тихо шепотіла:
– Це для вас, мої пташечки.
Вона складала кожне євро, відмовляла собі в обновках, їла найпростіше. Її єдина розкіш – дзвінки додому, де доньки ділилися новинами зі школи. І хоч у голосі Олега все більше з’являлася байдужість, вона закривала на те очі.
Минуло багато років. Стефанія не витрачала на себе жодного євро, все в справу пускала. Спершу Стефанія купила квартиру для старшої доньки – Мар’яни. Потім, коли ще заробила, придбала й для Христини таку ж квартиру. Її серце співало: тепер дівчата не будуть поневірятися, як вона сама, не матимуть докорів від свекрухи, що живуть у чужій хаті.
Коли Стефанія повернулася додому, вона чекала бодай трошки вдячності. Доньки раділи, обіймали маму. А свекруха лише знизала плечима:
– То що? Ти як нічого не мала, так і не маєш. Ти їм купила, а собі? Ти ніхто і звати тебе ніяк.
У грудях Стефанії защеміло. Вона мовчки дивилася на жінку, з якою прожила пів життя під одним дахом.
– Мамо, – несміливо сказала, сподіваючись на підтримку Олега, – я ж для дітей старалась. Дві квартири – це ж не жарти…
Та чоловік сидів мовчки. Наче його все те не стосувалося. Стефанія чекала, що він підтримає, що бодай скаже: «Молодець, жінко, ти багато зробила». Але він лише втупився в стіл і мовчав.
Стефанія не розуміла, що відбувається, але на наступний день сусідка Ганна, з якою вони колись дружили, перехопила її біля крамниці.
– Ти мені вибач, що втручаюся і кажу це тобі, – почала вона, – але мушу. Знаєш, твій Олег… він давно вже має іншу. Там, у сусідньому селі. Усі знають. І свекруха твоя теж в курсі.
Стефанія остовпіла. Руки затремтіли, вона навіть впустила пакет з продуктами. Вона спершу не повірила, але пазл почав складатися: його холодність, мовчанка, дивні відлучки.
Ввечері, коли Олег повернувся додому, вона запитала прямо:
– Це правда, що ти маєш іншу?
Він не злякався, не став виправдовуватися. Лише байдуже кинув:
– А що такого? Ти ж усе одно весь час там, за кордоном.
Стефанія цілу ніч не спала. В голові крутилися думки: «Я для кого старалася? Для кого жила? Чиї роки втратила?» Вона згадала, як мріяла про своє житло, а тепер і справді – ні кутка, ні опори.
Зранку сіла на лаву біля хати. Доньки підійшли, обійняли її.
– Мамочко, – сказала Мар’яна, – ти маєш бути горда. Ти нам дала крила. Ми завжди будемо з тобою.
Христина підтакнула:
– Не слухай нікого. Ти – сильна.
І тоді Стефанія зрозуміла: її сила – не в хаті чи у свекрухи, не в байдужому чоловікові. Її сила – в дітях, у тому, що вона змогла вирвати їх у світ, дати їм майбутнє.
Минали дні. Свекруха ще не раз колола словами, Олег приходив і йшов, як чужий. Та Стефанія вже не плакала. Вона почала думати про себе: «А може, час купити хоч маленьку квартиру й для себе? А може, час пожити так, як хочу я?»
Вона зрозуміла, що її життя ще не закінчилося. Що у 50 чи навіть 60 можна почати все спочатку. І що найбільше щастя – це відчувати власну гідність.
– Я вартую більше, ніж вони кажуть. Я жива. І ще все попереду, – сказала Стефанія сусідці. – Я поїду за кордон і тепер буду заробляти для себе.
– Молодець, давно пора. Але з Олегом розлучайся, поки ти тут, щоб він потім не мав претензій на твоє майно.
Мораль цієї історії проста: іноді людина, яка віддала все сім’ї, лишається з порожніми руками. Але справжня цінність – не у власності й не у чужій думці, а в силі серця, у вдячних дітях і у вмінні почати нове життя навіть після поразок.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
