fbpx

Стала заробітчанкою в 56 років, додому за весь цей час я не приїжджала, бо не мала пермессо. І ось, лише недавно отримала, і відразу вирішила, що поїду на кілька місяців додому, бо так скучила, що словами не передати. Та вдома на мене чекало велике розчарування – ні донька, ні син, нічого путнього за ті гроші, які я їм висилала, не купили. Ще й мене звинувачують, що я замало їм висилаю

В той вечір, коли до нас прийшла в гості сусідка, мої діти, які слухали її розповіді з відкритим ротом, і наперебій кричали:

– Їдьте і Ви, мамо! А що Вам тут робити?

А тим часом, Галина пила каву, яку сама і принесла, і розхвалювала себе, яка ж вона молодець, скільки дітям своїм допомогла:

– От тепер приїхала я, щоб Валері машину купити, – щебетала Галина. – Він одружуватися зібрався, свати там ого-го, дім для молодят збудували. А я вже від себе машину куплю, щоб потім не картали, що з голими руками його до себе прийняли.

Галина розповідала, і відверто пишалася собою, адже вона одна, без чоловіка, так піднялася. А то все заробітки! Не побоялася вона у світи поїхати, от тепер і стала справжньою синьйорою.

Доньці квартиру купила, синові машину, а собі он який величезний будинок збудувала, та наша стара хата проти її хоромів – то взагалі сором.

У мене теж двоє дітей, і я, як і Галина, теж ростила їх сама, без чоловіка, бо він собі іншу, міську, знайшов, і сказав, що все життя горбатитися в селі не збирається.

А у мене просто вибору не було, довелося мені все самій тягнути – і дітей, і роботу, і господарку. Тож зрозуміло, що за таких обставин я багато не нажила.

– А я тобі казала – їдь зі мною в Італію, ти б вже знаєш як жила, – захоплено співала Галина, яка вже на той час років 15 провела на заробітках.

– Мамо, та то і зараз не пізно, – раптом отямилася моя донька. – От що Вас вдома тримає? Ми з братом вже дорослі, за нас хвилюватися не треба, а Ви б поїхали, і собі б щось заробили, і нам.

Так я в 56 років стала заробітчанкою. Чи треба казати, як мені важко було перший час на чужині. Так, Галина мені дуже спочатку допомогла, і приютила у себе на перший час, і роботу допомогла знайти.

Але ж мова, один Бог знає, як важко далася мені та італійська! Я вже 6 років як на заробітках, а досі її добре не вивчила.

Та всі незручності покривалися грошима, коли в кінці місяця я отримала зарплату в тисячу євро, то відразу все забувала. Гроші я бусом додому відправляла, а син з донькою ділили їх порівну між собою, по 450 євро, бо 100 я собі завжди залишала на дрібні витрати.

Додому за весь цей час я не приїжджала, бо не мала пермессо. І ось, лише недавно отримала, і відразу вирішила, що поїду на кілька місяців додому, бо так скучила, що словами не передати. Та вдома на мене чекало велике розчарування – ні донька, ні син, нічого путнього за ті гроші, які я їм висилала, не купили.

Ще й мене звинувачують, що я замало їм висилаю. Я сіла, почала рахувати – 450 євро в місяць, це трохи більше 5 тисяч євро в рік, а за 6 років виходить 30 тисяч. Кожному! Можна було б хоча яку квартиру однокімнатну купити? Чи машину, яку мій син дуже хотів?

В підсумку, вийшла я винною, бо замало їм висилала. А те, що вони не вміли пошанувати гроші, скласти їх на купку, і щось купити, то вони цього не визнають.

Відпустку свою я скоротила, збираюся повертатися в Італію в кінці місяця. Дітей своїх я вже попередила, що жодного євро більше їм не дам. Мені вже 62 роки, ну скільки я ще зможу працювати? А мені і про себе треба подумати, бо на таких дітей надії мало.

А діти мої, замість того, щоб визнати, що розкидалися моїми грошима наліво і направо, картають мене, і ставлять в приклад сусідку Галину, яка доньці квартиру купила, а сину машину…

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page