fbpx
Breaking News
Oдного pазу Людмила пpийшла в тaкому стaні, так рuдала, що я дoвго не мoгла зpозуміти в чoму спpава. І тут Люда видaла пpиголомшливу новину: Петро її кuнув і пiшов до iншої жiнки. Спoчатку плaкала щoвечора, а потім виpішила чoловіка пoвернути
Уже на 7-му мiсяці вaгітності Олі було пoгано від того, що їй не дoзволили летіти в Індію. Нaрoдила сина і відpазу вiддала матері в сeло. Чеpез рік пpиїхала тiльки зaсмагла Оля, пoбула кілька днів з сином і знoву поїxала. Дaла oбіцянку, що пoвернеться за сином, кoли йому буде вже п’ять
Нiколи не зітpеться з пам’яті тoй вересневий день, кoли кoханий сказав, що в жовтні одpужується з iншою. Через півроку — як гpім серед ясного неба — пpиходить мій коxаний, стає на кoліна, каже, що кoхає лише мене. Oдне моє слово — і він покuне дpужину й жuтимемо рaзом. Та знaла, що у коxаного три місяці тому наpодився синoчок. Забpати бaтька від дитини було для мене стpашним гpіхом
Ліда мала двох синів, та вони не спішили до матері. Кoли чoлoвік залишив цей світ, вона зосталася сама у хaті. Та oднoго дня у дім пpийшла бiдa
— Знaєш, я щoсь дyже звuк до тебе. Мені тpеба пoбути деякий час oдному. — Як цe? Щo цe oзначає? — вpажено питaла Ірина його і себе. — Це oзначає, — неспoдівано жopстко скaзав Анатолій, — що я пpошу тебе нe дзвoнити і нe пpиходити бiльше
Життєві історії
Стала матінка на коліна, перехрестилася, поцілувала поріг, прихилилася до одвірка й гірко заридала: Завіз матір у глухе село, а її там не стало

Мамина вишня в саду

Баба Єлина, мов скам’яніла, незворушно сиділа біля великого пластикового вікна уже кілька довгих годин. «Як вони тут у цьому городі живуть весь вік? Що тут хорошого? Сидиш, мов у клітці. Як же я за земелькою скучила» Витерла краєм фартуха скупу сльозу. Вже майже півроку живе вона у дітей. Відколи діда пoхoвала. Вони вік прожили рука до руки у всьому і завжди. Сина виростили. Замолоду дуже любилися, й дня не могли прожити один без одного, а на старість ще більше прив’язалися. Піде, бувало, Дмитро до сусіда по якусь дрібничку по господарству, а за ним і баба слідом. Наш ДЕНЬ

А як баба затримається біля магазину, то дід уже біля воріт виглядає, мов рік її не було. Посміхнулася. Гарно жили. Але комусь першому все одно треба покидати цей світ. Дмитро пiшов тихо, уві сні. Восени. Дощ періщив, мов із відра. Холодно і темно було й на дyші. Навіть уявити не могла Єля, як тепер житиме одна. Син відразу сказав, щоб їхала до них. Погодилася, бо зима довга, хату натопити треба, воду носити далеко, а вона нездужає. Та й по сусідству майже нікого не залишилося. Хатина їхня на вигоні від села далеченько. То удвох їм було тут добре, а одній, де їй справитися?

Відбули дев’ять днів по Дмитрові, забрала такі-сякі пожитки й поїхала до сина. Він у неї єдина дитина. Віталій добрий, працьовитий, турботливий. І невістка хороша, й онучатка славні. І ставляться до неї дуже добре. Але почуває себе баба Єля зайвою, чужою у цім домі. У них свій уклад, а вона стара вже занадто, щоб підлаштовуватися. Не звикла сидіти, склавши руки. А тут їй і робити нічого – посуд машина миє, шмаття машина пере, їсти є всього вволю, та й не вміє уже вона зготувати чогось такого теперішнього, яке вони їдять. Єдиною втіхою стало це велике вікно на кухні. Мов телевізор – цілий день можна дивитися, не набридне.

Читайте також: Чому батькам варто залишити своїх дітей в спокої та жити своїм життям! Не псуйте їм долю – дивіться за собою! Читaти усiм батькам!

Невістка уже й переживати почала. Чула якось, як казала синові: «Що це з мамою? Може поговори, розпитай, чи не болить що. Сидить біля того вікна, мов нерідна. Може її до лікаря звозити.» І онуки кажуть, щоб виходила на вулицю, прогулялася. Хіба з ними, а сама ні-ні. Боїться вже дуже в тому ліфті застрягнути, чи заблукати де, загубитися. Ще клопоту завдавати, їм і свого вистачає. Та і куди вона піде? Нікого не знає, та й у дворі людей її віку не побачиш.

Будинок новий, одні лиш молоді живуть. Отак і сидить біля свого уявного телевізора. Ще якось зиму пережила. А як блиснуло перше сонечко, як запахло в повітрі молодим зеленим листям, то баба Єлина й зовсім скисла. Це б уже вона й цибульки натикала, редисочки й огірочків насіяла, перші квіточки б свої обсапала-налюбувалася. Аж рветься душа, проситься додому.

– Сину, відвези мене, мабуть, в Солов’ївку, – несміливо якось сказала за вечерею.

– Чого ви, мамо? Хіба вам тут не добре? Чи може образив хто? – розхвилювався Віталій.

– Ну що ви там робитимете? – невісточка защебетала. – Там хата уже пообвалювалася, щурі, мабуть порозносили усе. Сидіть собі в теплі й добрі, куди вам їхати?

Заплакала, мов дитина.

– Хай там як, а я додому хочу. Хочу пoмeрти у рідній хаті.

– Ой, матусенько, не плачте, – пригорнув до себе син. – Поїдемо на вихідні. Мoгuлку батькову провідаємо, походите по подвір’ї, подихаєте, послухаєте пташок.

– Дякую, сину. І тобі дякую, Галинко. Дуже мені у вас добре, не думайте нічого.

– Та ми розуміємо, чого там. Поїдете з Віталієм, бо я працюю цієї суботи, – по голосу невістки чути було, що образилася.

– От і добре, от і добре.

До кінця тижня Єлина жила однією думкою, що ось-ось уже побачить рідне село. Серце ледь не вискочило й не побігло попереду машини, лиш замайоріла на обрії Солов’ївка.

– Як же тут зелено й врочисто, а цвіту, цвіту, ти глянь! Розпустилося все, розвилося, наче мене стрічає, – розчулено оглядалася навкруги. – Боже ти мій, ніколи не думала, що так можна скучити за цим усім! Аж дихати мені тут легше, віриш?

Син тільки мовчки кивнув, усміхаючись. Він добре розумів, як важко матері без батька, а в місті жити – то для неї катівня, бо ж усі стежки в цьому селі обходила босоніж, тут її серце навіки.

Хата, яка стільки років служила своїм господарям, порожніми чорними вікнами з докором дивилася на них. Один куток підтік і просів, від чого вона мала вигляд похнюпленої. Мати, лиш вийшла з машини, відразу роззулася й поволі пішла по зеленому килимі у двір. Стала на коліна, перехрестилася, поцілувала поріг, прихилилася до одвірка й гірко заридала.

– Нікуди я звідси більше не поїду. Ти мені, сину, пробач. Але навіть не проси – я залишуся.

Що міг сказати у відповідь після побаченого? Аж у самого на очах бриніли сльози. Він ніколи не відчував такого до цього обійстя. Ще в шістнадцять поїхав з дому на навчання до міста, та й залишився там назовсім. А хата ця старенька, то материна батьківщина, вона тут народилася й зросла, а потім уже й з батьком оселилися, весь вік тут минув. Віталій все розумів, добре знав мамин характер, то ж переконувати її було марно.

– Що ж, як вирішили – залишайтеся. Тепер до роботи, матусю. Бо часу у мене не так багато, спробуймо те, що зараз можна привести до ладу.

– Дякую, сину.

Як не дивно, але в хаті усе було на місці, чисто так, ніби вони лише вчора виїхали. Мама заходилася витрушувати все та обмітати павутину, а Віталій, підлампічивши зовні стіну, поліз на дах, щоб оглянути й полатати, де протікає. Згодом затіяли велике прання. Двір ожив веселковими переливами вишитих рушників, килимків, фіранок та тюлі.

А на вечерю мати наварила вареників із сиром. Сіли в дворі під пахучою старезною вишнею й за тихою розмовою у спогадах провели вечір.

Наступного ранку до батька на клaдoвище пішли, прибрали. Земельки підсипали, квітами обсадили, що з міста привезли.

– Ось я і вдома, Дмитрику. Ось я і вдома.

Віталій залишив матір наодинці. Нехай наговоряться. Хвилювався, як покинути маму саму в селі, але й радів щиро тому, як вона ожила й сама розквітла, як та вишня стара біля хати. Навпростець подався до найближчого сусідського двору, в якому було видно ознаки життя. Якісь чужі люди оселилися, купили хатину, господарство розвели. Розговорився з ними, та й домовився, щоб за мамою приглянули, а в разі чого – телефонували. Розпрощався з гостинними сусідами, дочекався матері з цвинтаря та й зібрався їхати. Мати провела до воріт, поцілувала, благословила і ще довго стояла на пагорбі усміхнена й красива.

За кілька днів сусід зателефонував, що матері не стало. Вона, як і батько, заснула і відійшла у вічність тихо уві сні. Облітав ніжний цвіт за вітром, засумувала знову серед квітів хата-писаночка, як матір виносили востаннє з двору.

Поверталися у місто після похорону мовчазні. Віталій, мов навмисно вів авто повільно-повільно і все вдивлявся у дзеркало, ніби хотів там побачити материну білу хустину й тоненьку мов, стеблинка, постать на пагорбі біля рідної хати.

Автор – Анжела Левченко

Related Post