-У мене немає такої потреби – ображається Ірина Дмитрівна, – щоб обноски носити. Тим більше, якби ж то за донькою рідною, а тут – за невісткою. За матеріалами
-Чого тобі, Ірина, – каже її літня сусідка, – я б раділа: речі у твоєї невістки модні, добротні. Брала б – ходила б моднюща, як королева. Ти ж собі на пенсію таких купити дозволити не можеш, а фігури у вас схожі, та ще розмір ноги один. Краса, чого носом крутити? Мені б хто віддав – я б раділа!
-Розумієш, – стоїть на своєму Ірина Дмитрівна, – я й не кажу, що речі погані. Просто це принизливо для мене. Тим більше, що і ситуація не така проста, як тобі здається.
Невістці 37 років, самій Ірині Дмитрівній близько до 60-ти. Вона виглядає досить молодою, але з роботи пару років назад все ж «попросили»: дай дорогу молодим. І пенсія є, середня, і квартира двокімнатна. І ось – невістка, онуку скоро 5 років.
-Вони зі мною ніколи не жили, – пояснює Ірина Дмитрівна, – одружилися 10 років тому, кредит взяли, та й виплатили його вже. Двоє заробляють гідно.
Жінка в глибині душі сподівалася, що з її виходом на пенсію, син стане їй хоча б трохи допомагати.
-Має ж можливість, – журиться вона, – у внука – няня, мене не допускають з ним сидіти. За кордон літають, машину поміняли. Син нову посаду отримав, задумалися про те, що квартиру міську треба здати в оренду, а побудувати будинок в передмісті. Там, мовляв, і просторіше, і престижніше. А мені хоча б на комуналку можна було б підкидати: я ж Мішу одна виростила.
Ірина Дмитрівна десь через півроку після виходу на заслужений відпочинок спробувала синові поскаржитися, як важко жити на пенсійні крихти, як все дорого в магазинах. Ось і чоботи зимові не може собі дозволити купити літня мати.
-І що ти думаєш, – обурена пенсіонерка, – чоботи мені привезли, разом з цілим лантухом барахла старого від Нельки. Невістки, тобто. Куртку, джинси, туфлі, светрики різні. Так, все хороше, Неля у нас два сезони речі не носить – купує тільки нове, останньої колекції і не на ринку. Але все це – ношене! Невже я не заслужила реальної допомоги грошима? Мені, як жебрачці, старе шмаття?
Ірина Дмитрівна в той перший раз синові і невістці нічого не сказала, але речі носити не стала – віднесла в соціальний захист. А наступного разу не стерпіла.
-Нелю, – звернулася вона до невістки, – я, звичайно скромно живу. Але не до такої міри, щоб за тобою доношувати. Що ж ти мамі своїй нові речі купуєш, а мені мотлох несеш?
Невістка образилася, лантух з речами забрала. А син після цього мамі подзвонив і вимовив:
-У тещі розмір інший, – сказав Мишко, – вона б і рада речі взяти, та не зможе їх натягнути на себе.
-Раз речі не бере – значить не притиснуло, – вважає невістка Ірини Дмитрівни, та сама Неля, – значить не потребує, чого допомагати? Речі всі хороші, а свекруха носом крутить. Чому наша сім’я повинна їй допомагати грошима? У неї є пенсія, вона не голодує, он навіть гонор і гордість свою показала. І Мішу я зможу переконати. Бюджет сім’ї все одно в моїх руках. Моя мама всьому рада, все приймає з вдячністю.
-Нічна зозуля перекувала денну, – журиться Ірина Дмитрівна, – не прийняла невесткині обноски, так і син не вважає за потрібне матеріально допомогти.
Що думаєте? З боку сім’ї Михайла соромно не підтримати літню матір грошима, адже має ж можливість? Або Ірині Дмитрівні не варто бути такою різкою з дружиною сина?
