На початку 90-х поверхом вище, в наш будинок заселилися дві сім’ї. В обох були діти приблизно ровесники наших дітей, то ж ми часто спілкувалися гуляючи в дворі.
Одну сусідку звали Марина, у неї був чоловік і син. Інша, Світлана, виховувала сина одна, вона мені видалася дуже скромною і спокійною людиною.
Марина дуже любила скаржитися на життя і розповідати, як все погано, хоча вони обоє з чоловіком працювали і особливих труднощів, на мою думку, у них не було. Як на мене, значно важче було Світлані, але вона ніколи не сумувала, все казала, що має надію на Бога, що колись все владнається і вони з сином стануть жити краще.
Потім був період, який пам’ятають усі, хто жив у 90-х і думав, чим годувати сім’ю: грошей місяцями немає, у магазинах на полицях майже пусто. Нас із чоловіком рятувала лише дача.
Справа була восени. Марина просікла, що ми привозимо зі своєї ділянки помідори, кабачки, картоплю, яблука, капусту та інше. Почала приходити до нас з пропозицією по обміну:
– Давай ти мені помідори, а я тобі вершкового масла принесу? А кабачки можу обміняти на фарш?
– Марино, – питаю, – звідки в тебе така розкіш: олія, фарш?
– Я ж у садок на кухню влаштувалася працювати, – засміялася Марина.
– Так наче не схоже на недоїдене, — сказала я з сумнівом.
– Звичайно, – знизує плечима, – що я недоїдки щось братиму?
– Марино, – кажу, – знаєш, не приноси мені більше цих продуктів, не треба.
Мені якось не по собі стало від цієї історії. Марина спокійно пішла, сказавши, що це моя справа, а вона не горда і їсть все це спокійно, бо час такий, що перебирати не доводиться.
Ми не спілкувалися з Мариною майже рік, а наступної осені вона знову прийшла за врожаєм, але вже з іншою пропозицією.
– Ти мені дай зараз огірки, помідори, кабачки, гарбуз, буряки? – каже діловито. – Що ще є? А я взимку поїду на батьківщину, то твоїм такої смакоти привезу! Марина була родом з Півдня, їй батьки інколи передавали смаколиків, але взимку благополучно про свою обіцянку забула. Лише за рік знову притупала.
А моя дочка-школярка раптом каже:
– Я влітку полю, поливаю, а ти роздаєш сусідам? Не буду більше на дачі працювати, якщо ти віддаси, нехай Марина сама помідори підв’язує і кабачки підгортає.
Сусідці я сказала, що рік був неврожайний. Вона тоді від нас пішла дуже незадоволена. А через кілька тижнів Марина почала робити ремонт в своїй квартирі і дуже сильно затопила нашу. Я сказала їй, що тепер вона має відшкодувати нам збитки.
– Та у вас і ремонту особливо не було, – відповіла Марина, – за що тут я маю платити?
Втрутився мій чоловік. Збитки ми офіційно оцінили, і подали в суд. Марині таки довелося заплатити нам по рахунках, відтоді вона з нами навіть вітатись перестала.
Тепер я спілкуюся лише з сусідкою Світланою. Інколи закидаю їй щось з урожаю, вирощеного на дачі, але вона відмовляється, каже, що їй якось ніяково брати у нас продукти просто так. Дивлюся на неї і розумію, що люди і справді дуже різні: одній не соромно випрошувати у великих кількостях, а інша відмовляється від того мізеру, що дають.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
