Діти мені привезли на місяць внучку, а самі поїхали у відпустку. Довелося і мені відпустку взяти, щоб гуляти і піклуватися про малявку. Кожен день ми з Сонечкою гуляли в парку, в одному і тому ж місці. Дитина гралася з дітьми в пісочниці, а я сиділа на лавці і роздивлялася перехожих.
Цю пару я помітила одразу: обом років по 55-60, гуляють повільно, постійно про щось розмовляють, а очі так і світяться цікавістю один до одного. Дуже зворушливо виглядало. Потім раптом вони зникли, а ще через якийсь час стала приходити одна жінка, різко постаріла, з порожнім поглядом. Вона мовчки сиділа на лавці якийсь час, потім вставала і йшла. Відразу стало зрозуміло, що сталося щось недобре.
Одного разу її лава була зайнята, і вона сіла на краєчок моєї . Тут підбігла Сонечка, щось стала лопотіти, потім показувати жінці свою іграшку. Я сказала, щоб вона не заважала незнайомій людині, але жінка посміхнулася дитині, відповівши, що дівчинка не заважає. На наступний день ми знову зустрілися і привіталися. Через якийсь час познайомилися, стали розмовляти, а потім Зоя Іванівна, мабуть, довго тримала все в собі, розповіла мені про своє життя. З її дозволу я записала цю історію і вирішила розповісти вам. Напевно, тому, що на мене вона справила дуже сильне враження, та й раптом комусь буде потрібно прочитати, що можна зробити зі своїм, та й з чужим життям.
«Я зовсім недавно зрозуміла, що не можна своє життя на« потім »відкладати, а то може вийде, як вийшло у мене. Після закінчення педагогічного інституту, у двадцять три роки, я вийшла заміж. З чоловіком ми прожили тридцять п’ять років. Він був ученим, фізиком. Все життя він хворів: вже незабаром після одруження лікарі поставили йому страшний діагноз, сказали, що жити йому залишилося не більше трьох років. Але він прожив ще тридцять два роки, і тільки п’ять років тому пішов з життя.
Чоловік працював в одному з науково-дослідних інститутів, і на початку своєї кар’єри поїхав у закордонне відрядження до Америки. Тоді були інші часи, наших там було мало, а з сусідами у американців спілкуватися не прийнято, і я там опинилася зовсім одна. Чоловік весь час на роботі, а мене на роботу нікуди не брали, прав у мене ніяких. Сергію, чоловікові, я потрібна була для того, щоб його нічого не відволікало від роботи. Я готувала, прала, мила, прибирала, коротше, стала домогосподаркою. Так пролетіли три роки. Я дуже чекала повернення додому, але, коли ми повернулися, ніяких змін в моєму житті не сталося.
Я хочу вам сказати, що коли жінка виходить заміж, вона вже не належить собі – її життя завжди присвячене кому-небудь або чого-небудь, а на себе, на свої почуття, у неї залишається дуже мало часу. Але навіть на цей малий час завжди може знайтися заняття. Так вийшло і в мене. Після повернення додому у нас з Сергієм з’явилися діти, син Юрій, і донька Наталка, а у мене, природно, почалися турботи про них і про здоров’я чоловіка. Взагалі все в нашій сім’ї, спочатку через хворобу чоловіка, а потім за звичкою, було підпорядковане дисципліні, розпорядку дня, все було розплановано, тому ніяких випадковостей або несподіванок в нашому житті не відбувалося.
Чоловік наполіг на тому, щоб я не працювала. Ось тоді-то я остаточно перетворилася в справжню домогосподарку. У мене не було ніяких зустрічей поза домом, ніяких нових відносин з людьми. Я не відчувала ні прикростей ні конфліктів, а й особливих радощів у мене теж не було, тобто не було ніяких нових вражень, хіба що з телевізора.
І ще я весь час чогось чекала – взагалі все життя моє стало суцільним очікуванням: то нової квартири, то Купівлі авто, то чергового підвищення чоловіка по службі, до вступу дітей до ВНЗ. А своє життя все відкладала на «потім».
Я рано постаріла. Діти виросли, віддалилися, стали жити самі по собі. Після смeрті чоловіка у мене залишилася одна радість – це прогулянки в парку. Там я і познайомилася з Володимиром Степановичем. Він теж залишився один, поховавши свою дружину вісім років тому. Разом ми ходили в кіно, в кафе, робили один одному подарунки і раділи нашим зустрічам, як діти. Але коли син дізнався про наші побаченнях, то назвав мене «старою маразматичкою». А коли я оголосила дітям про те, що йду до Володимира Степановича, то тут взагалі почалося щось неймовірне.
Зібралася вся сім’я. Мені було сказано, що в моїй голові суцільний «бардак», а піддаватися скороминущій «примсі» в моєму віці просто соромно і неприпустимо. І мене, рішенням всієї родини, практично «заточили» у квартирі, як у в’язниці: забрали ключі, відключили телефон і відібрали мобільний. Я знайшла спосіб зв’язатися з Володимиром Степановичем за допомогою комп’ютеру, але у нього ніхто не відповідав.
Потім я все ж вибралася з дому, пішла в парк, на місце наших зустрічей, але його не було. А коли я набралася сміливості і навідалась до нього додому, то від сусідки дізналася страшну звістку. Мої діти влаштували йому страшний скандал і пригрозили, що зроблять все, щоб не допустити наших відносин. Серце у Володимира Степановича і так було не дуже, а тут серцевий напад … Його не стало через кілька днів після візиту моїх дітей.
Після цієї звістки я сама потрапила в лікарню. Не знаю, як я вижила. Коли я повернулася додому, родина попередила, що якщо я подумаю ще з ким-небудь зустрічатися і заводити романи, то мене просто закриють в «психушку».
Чесно кажучи, жити мені зовсім не хочеться. Мені страшно і гірко дивитися на своїх дітей, які так і не зрозуміли, що стали причиною смepті людини, не кажучи вже про те, що розтоптали мої почуття, моє життя. Я себе відчуваю винуватою і в тому, що так сталося з моїм дорогим другом, адже якби ми не зустрілися, може бути, він до цих пір був би живий.
А ще розумію, що все моє життя пройшло даремно: я нічого в ньому доброго не зробила, навіть мати з мене вийшла погана – я не змогла виховати добрими і людяними своїх дітей. Я не питаю, за що вони так обійшлися зі мною, не шукаю відповіді. Я просто доживаю своє невдале життя.
Скільки хорошого можуть зробити люди, і яке страшне зло вони можуть заподіяти один одному …
Іншого життя ні у мене, ні у кого не буде, а це пройшло. Якби знову почати, то я ніколи не стала б жертвою, ніколи б не звела своє життя до ролі безсловесної прислуги, яку ось до сивого волосся зневажають, за яку все вирішують. Ось і отримала я гіркий і вже непотрібний досвід – не треба залишати життя на «потім». «Потім» вже не буде! »
Зоя Іванівна не потребувала розради, та й, чесно кажучи, я б не знайшла таких слів. Гope її велике, розчарування – ще більше. Я дивилася на свою внучку і думала, якою вона виросте, як вона буде цінувати все, що для неї зроблено, як стане ставитися до людей. Скільки хорошого можуть зробити люди, і яке страшнe зло вони можуть заподіяти один одному
Марія Разумовська. Джерело
