Коли бабуся розповідала мені про своє життя, я затикала вуха плеєром. Я не хотіла залишатися у країні її страждань. Я мріяла про Америку…
“Ото, Марусю, згадую, як зустріла в Норильську свого Василя, — завмирала бабця біля вікна і дивилася десь далеко за хмари. — Темно, ніч, мороз під 50 градусів. Замети — по пояс. Тремчу, якось пробираюся вздовж колії. А тут робочі. Щось лагодять. У такий холод! Пообмотувані лахміттям якимось. Худі, брудні, з розбитими руками. І раптом чую — співають. “Соловейку, милий брате, виклич мені дівча з хати”…
“І зразу так тепло-тепло на серці стало. Це ж наші! Мої, рідні, українці. Починаю підспівувати. Василь тільки глянув на мене — і я зрозуміла, що то моя доля! І він теж. Та нам ще шість років треба було на тій каторзі
відбути. Щастя було хоч раз на місяць випадково перетнутися. Заспівати разом. А як я лежала тифом хвора, він для мене яблуко виміняв. Навіть не знаю, як і де знайшов. Їла те яблуко і плакала”, — стоїть бабуся біля
цілої миски яблук, які ми оббираємо на варення, і сльози втирає.
Так, зараз знову почне про голодні роки, про те, як не дозволяли їм після таборів ще 12 років до її рідного села вернутись. Як голодно, бідно, страшно жили в поселеннях на півночі. Як у злиднях народили сина (мого
тата) й доньку, як було на малюка дві пеленки драних…
А потім знову перескочить у часі, почне згадувати, як їй було старшенькою поміж семи дітей, скільки мала натрудитись, коли мама померла від голоду. Потім про медичні курси. Про те, як прийшли совєти. А потім гітлерівці. І як хто бідних селян мучив. Як влаштували у давньому польському монастирі, що височів серед села, катівню НКВД. І село не могло заснути через нелюдські крики “ворогів народу”. Про те, як була медсестрою в повстанців. Як витягувала поранених, як ховалася у криївках від ворогів. Завмирала і сиділа тихо, поки господарю хати вибивали зуби, аби сказав, де криївка.
По тому почне закочувати рукави — й досі шкіра береже шрами від сигарет, які тушили об неї НКВДисти, коли знайома дівчина донесла на “совєтам”. Переламані ребра, вибиті коліна. Десять років таборів. І ще п”ять років позбавлення всіх прав.
І про Василя згадає. Що воював він за “совєтів”. Але під Ленінградом узяли його в полон. Та, на біду, майстрового хлопця з концтабору викупив мануфактурщик. І той, фактично у рабстві, шив чоботи й черевики для гітлерівської армії. Подружився з таким же полоненим французом. І коли американці звільнили містечко, де їх тримали, француз просив їхати з ним. Та Василь відмовився. Йому ж до сестер, до братів, до батьків вернутись треба! Але їх він так і не побачив. “Совєти” звинуватили у зраді, у дезертирстві — і до Норильська, класти колію на морозі…
“На твоїх джинсах американський прапор”
Коли я вчилася у школі, то, на відміну від усіх інших, не любила літніх канікул. Я всією душею ненавиділа ту пору, коли треба було збирати речі і їхати до бабусі в село. Двадцять кілометрів від райцентру, дванадцять
кілометрів від залізничної станції. І за століття від сучасної цивілізації!
Провінційність, містечковість, вульгарні смаки й примітивні думки — ці риси, вважається, цілком притаманні й тому обласному центрі, де я жила з батьками і ходила до школи. Але в селі вони множилися у сотні, в тисячі разів! Тут не можна було зловити жодної радіостанції з нормальною музикою. Інтернет? 15 років про таке у селі й не чули. Батьки відправляли мене до бабусі Марії, на честь якої мене назвали, на три місяці — “набиратися вітамінів” і “оздоровлюватися на свіжому повітрі. А насправді — допомагати з городом, курками і кроликами, перетирати полуниці, вишні, порічки, крутити огірки, помідори, кабачки. І слухати ці нескінченні оповіді бабусі.
Голод, біль, страх, злидні… Скільки можна про це слухати?! Відкриєш підручник з української літератури — те ж саме. Історія України — теж одні страждання. Суцільні трагедії. А тут ще бабуся. Батькові у свій час
того не розказувала. Прорвало її, кажуть, аж після розвалу Союзу. Доти сім”я лише частково здогадувалася, де і за що “сиділа” бабуся Марія та її чоловік.
Я не хотіла слухати, плакати, жити у стражданнях. Хотілось мріяти про щасливий завтрашній день. Хотілося бути щасливою тут і зараз — але як це можливо у цьому напівмертвому селі, де над хатами лунає шансон і “Ласковий май”. І бабусині слова про те, як допомагала їй на чужині виживати рідна пісня, вірші, підтримка співвітчизників, звучали тут зовсім недоречно. “Тримайся коренів, тільки так тебе не знесе ураганом”, — повторювала вона. А я відмахувалася. Розпускала волосся, втикала у вуха плеєр — і чула лише американську музику чи аудіоуроки англійської.
Я вже давно, кілька літ тому, твердо вирішила: тут не залишусь. Мені б тільки шанс гайнути у сучасну цивілізовану країну — такий, як змарнував дідусь, відмовивши другу-французу — і я за нього зубами вчеплюся. Тому у школі старанно вчила й англійську, і французьку. Тому й поспішила взяти участь у програмі для школярів “Флекс” — це була можливість рік прожити в американській сім”ї, повчитися у тамтешній школі. А може — навіть залишитись нелегалом, чому б ні? Йшов 2000 рік. Я не бачила жодних
перспектив для себе в Україні…
Згодом ці відчуття дуже вдало підмітив Скрябін у своїй пісні — “На твоїх джінсах американський прапор. На твоїй майці – канадське кленове листя. У твоїх очах видно тільки одне питання: Хто мені скаже – чому я тут
народився?.. Твої вуха давно вже звикли до чужої музики. На твоїх губах застигла гримаса болю. Чому я тут ше? Я хочу давно на волю!”
Хотілося все відкинути, зняти стару шкіру — стати новою людиною у новій країні. За що було тут триматися? Навіщо?
Нью-Йорк, Нью-Йорк
І от цей щасливий день — до мене зателефонували й повідомили, що я стала фіналістом програми. Що влітку збудеться моя мрія — їду до Америки! От тільки наразі невідомо, де саме буду жити. Я схрестила пальці на удачу й загадала Нью-Йорк. Суперсучасний, динамічний, величезний, творчий, відкритий, безліч культур, впливів, музики — океан!
За тиждень до вильоту я отримала свій квиток на літак. І там було чорним по білому надруковано: “Київ — Нью-Йорк”. Ейфорія тривала до тієї миті, коли в Нью-Йорку мене представили родині, що на рік ставала моєю. Томас і Джулі. Молода пара. Жінка — на останніх місяцях вагітності, первістком. Вони повели мене у кафе: “Наїдайся як слід. У нас попереду довга дорога — ще 1400 миль!” Як? Що? Це ж де? Куди вони мене повезуть? Я ж мала жити у Нью-Йорку!
І тут виявилося, що доля зіграла зі мною дуже злий жарт. Закинула мене в Нью-Йорк — але не в той всесвітньо відомий мегаполіс. А в Нью-Йорк Міллс, маленьке містечко у Міннесоті, аж під канадським кордоном. У краю лісів та озер. “Скільки людей живе у вашому місті?” — допитувалася я дорогою.
“Трохи більше тисячі”, — всміхався Томас. А я мало не плакала. Це ж як у бабусиному селі! Знову провінція, і без шансів вирватися — і не на канікули, а на цілий рік! Мене охопила паніка. А коли ми в”їхали у Нью-Йорк
Міллс — кілька вуличок, одноповерхові будівлі, водонапірна башта, як НЛО, над пейзажем, я остаточно впала духом. І вирішила — втечу за кілька тижнів. У справжній Нью-Йорк. От тільки трохи попрактикуюся в розмовній мові…
У ту мить я й уявити не могла, що вже за кілька місяців закохаюся у Нью-Йорк Міллс. У Джулі, Томаса, його батька Орва і матір Джині, всю їхню велику родину Герберів, численних друзів, у завсідників їхнього кафе
“Орли”. Що допомагатиму пекти їхні фірмові пироги, бавити новонароджену дитину — і поміж тим бігатиму на концерти, виставки сучасних художників, лекції та філософські диспути. Що навчуся стрибати з вишки і кататись на ковзанах. Що тихенько стягну з інтернету й вивчу українських народних пісень — бо соромно буде на святах, коли всі присутні по черзі співають німецьких, фінських, шведських, норвезьких, привезених їхніми предками до Америки, а я своїх не знала, вдавала, що горло болить.
Уже через кілька днів по приїзді Гербери потягнули мене у фінський народний музей проти неба — там був фестиваль. Народ із захопленням катався на тракторі, м”яв льон із коноплями та наминав карельські пиріжки (житнє борошно і начинка з рисової каші), а потім скуповував недешеві фінські товари — етніку та сучасні дизайнерські вироби від Марімекко. Було весело, та я ще кривилася. Але наступними вихідними у містечко приїхала моя нова улюблена група — Black Rebel Motorcycle Club, відкриття 2001 року! Їхня “Spread Your Love” ціле літо звучала в моєму плеєрі. Виявилося, що соліст групи тут народився. І приїхав до земляків із концертом.
Містечко щодня підносило мені нові сюрпризи. У великому культурному центрі, який жителі облаштували власноруч і за власні кошти у приміщенні колишнього меблевого магазина, виставлялися відомі художники та фотографи, крутили фестивальні фільми. На конкурс філософів учасники з”їхалися з усієї країни,
телебачення вело пряму трансляцію дебатів. У містечку був парк скульптур, своя газета і кілька радіостанцій — одну з них мав у гаражі мій однокласник! “Культура має бути такою ж доступною для всіх, як хліб та
м”ясо, — повторював один із місцевих художників. — І для дітей, і для 80-річних фермерок”.
Усі потреби містечка виносилися на громадські обговорення, люди разом вирішували, як і на що витрачати гроші. Провінція й не гадала занепадати. Нащадки шведських емігрантів робили найкращі у країні рибальські човни, фінська фермерська родина постачала чудове масло у найкращі ресторани штату, норвежка Марі шила чудове дизайнерське взуття. І хвалилася, що розвиває технології, які передаються у їхній сім”ї з діда-прадіда. Мене дивувала їхня небайдужість — усі ці добровільні пожежні команди, колективні “толоки” з благоустрою околиць чи допомоги землякам.
Коли батько Томаса, Орв, раптово помер — на похорон зійшлося все місто. І я плакала за ним, наче за рідним. На поминках усі почали згадувати його життя — службу на флоті, війну з японцями, керування молокозаводом, пожежною дружиною, громадською радою у церкві, різні добрі й смішні моменти. А потім люди говорили про своїх рідних та їхні долі. І я розповідала всім про бабусю, про дідуся, про підпілля і табори, про українську пісню на морозі, яка їх поєднала і завдяки якій я з”явилася на світ…
Саме тут, у далекій Америці, я нарешті зрозуміла, про що мені постійно хотіла сказати бабуся, повторюючи: “Тримайся коренів”. Отримуй живильні соки від рідної землі, рідної культури, рідних людей — будь-де у світі це додаватиме тобі снаги, сил і натхнення. А якщо об”єднатись громадою — будь-яку провінцію можна оживити.
Хто, як не я?
Коли я повернулася з Америки, в Україні у радіоефірах гриміла пісня “Скрябіна”: “Не стидайся – то твоя земля, не стидайся своєї країни”. І це вже цілком відповідало моїм відчуттям. Я вже не хотіла до Америки.
Закінчила школу, вступила до університету. Здобула диплом бухгалтера — Джулі переконала мене, що з цими знаннями я зможу керувати будь-яким бізнесом і навіть цілим містом (до речі, зараз вона — мер у Нью-Йорк Міллс, уже другий термін поспіль!).
Бабусині розповіді я зібрала й оформила у книжку — це ж історія України у мініатюрі! А дідові колодки та інструменти для пошиву взуття дали старт моєму власному бізнесу. Нині я — власник успішного ательє і популярного бренду взуття ручної роботи. Я подумала: скільки можна нарікати, що наше — не стильне, не якісне? Зроблю так, щоб людям подобалося! Хто, як не я?
Нині замовлень ми маємо на три місяці наперед. І я вже думаю про те, аби відкрити ще один філіал — у бабусиному селі. Щоб дати людям роботу, надію і підживити ті корені, за які ми зможемо втриматись під час
найсильніших ураганів…
Марія
Читайте також: СПОВІДЬ: НЕВIСТКА ЗА 500 ЄВРО
За матеріалами видання “Жіночий порадник”
