fbpx
Breaking News
— Оце, сину, — сyворо мовив батько, — ми з матір’ю посовітувались і рішили: не пара вона тобі. Не бepи. Он краще сycідську Нелю взяв би. Гарна дівчина. І дім є, і гроші гарні получає. Кoли син привів додому невicтку, вони не пустили у хату. Підійшов міський автобус. У чому були, в тому й поїхали на залізничний вокзал. Батько з матір’ю пеpeжuвали: «Що ж ми наpoбuли?! Хiба могли знати, що тaке cкoїтьcя?!»
Тeща та дружина пеpекoнaли Івана, що ростить він свою дочку, допоки випадково не дізнaвся прaвду. Якось рoзпuвaли на роботі мoгopич, і чoлoвіки, як бaби, плеcкали язuкaми. – Іване, ну ти й дypень, – хихикав механік. – Чи схожа на тебе твоя дитина? Пicля цiєї розмови Іван побіг додому, як poзгнiвaний звiр
В цe вaжко повipити: Молода українка розв’язала загадку, яkу нiхто не міг вирішити 400 років
«Вuбирай, або я, або вoна», – так скaзала Ярославу дpужина. Коxанка скaзала те сaме. Тому Ярослав жiнці скaзав, що кuнув кoхaнкy, а кoхaнцi – що пoтрібно ще тpохи пoчекати
– Не тpеба Михайлові сьoгодні їхaти в мiсто! Мaшина poзiб’ється! Спoчатку всі пoдумали, щo це стаpече маpення бaбусі, та вuйшло все сaме тaк. Вpятувала стаpенька хлoпця
Без рубрики
Сповідь. Хай колишнє за вітром летить…

Симпатична темноволоса жінка стояла на зупинці в очікуванні когось, час від часу схвильовано поглядала на годинник, зітхала й перекладала сумочку з руки в руку. На вигляд важко визначити її вік.

Сіра легка трикотажна сукня облягала стрункий стан, м’ятні туфлики на шпильці елегантно перегукувалися з шифоновим шарфиком, який прикрашав шию. Витончені риси обличчя випромінювали якусь аж дитячу ніжність. Жінка відчула на собі погляд водія «Лексуса» й знітилася.

«Побачимо. Побачимо, кого чекає на побачення… – Вілен присвиснув і посміхнувся, – так недовго і в поети записатися».

Чоловік потягнувся і солодко позіхнув. Він уже третю годину нудьгував в очікуванні свого шефа. Японські кросворди лежали на сидінні поруч із порожнім термосом від кави. Вілену подобалося те, чим він займається. Його шеф, людина щедра і справедлива, гідно оцінював працю свого водія. «За такі гроші можна вічно чекати, – чоловік шукав собі забавку і продовжував слідкувати за незнайомкою. – Щось не схоже, що той, кого вона так виглядає, поспішає…».

Така ж думка промайнула і в голові Інеси. Власне, затримуватися на півгодини на зустріч із жінкою, це занадто. Навіть, якщо він твій чоловік. Колишній, правда. Інеса дійсно чекала свого колишнього. Комусь розкажи – не повірить. Зі своїм благовірним жінка прожила у шлюбі десять років. Сказати, що гарно жили – себе обманювати.

Борис – типовий представник поширеного виду домашніх тварин – гульвіси звичайного. Але, що поробиш? Закохалася так, що світа білого за ним не бачила, нікого й чути не хотіла, нічого й знати. Чоловік зраджував їй від самого початку. Плакала і терпіла. Заспокоювала себе лише тим, що то все несерйозно, придумала виправдання, що фізична зрада – то банальна потреба реалізувати чоловікові свою полігамність.

А коли зрозуміла, що нічим ту його полігамність не вгамувати, то на руках мала вже троє діток.

Десь зникло безмежне кохання, натомість у серці поселилося розчарування і тиха печаль. В той час піти від Бориса не наважилася. Та й піти не було куди.

Усю себе Інеса присвятила дому та дітям. Різниця між першим-другим і другим-третім – у рік. Тож якось виросли відразу всі, а коли пішли до школи, зрозуміла, що хоче у світ – працювати, реалізувати себе. Але як? Тут було багато запитань.

Для початку вирішила здобути вищу освіту. О, скільки крику було й нерозуміння в Бориса! Ніби вона вирішила не професію отримати, а увесь світ підкорити. На той час їх сімейне життя зайшло у найтемніший і найглухіший кут. До чоловікових постійних походеньок, додалося ще й рукоприкладство, постійні скандали.

Невпевненість у власних силах, занижена самооцінка перетворили Інесу в служницю. Її життя ніколи не виходило за межі чотирьох стін, сліз, криків, образ, лайок і штурханів Бориса. Відчувала себе залежною настільки від цієї ситуації, що самотужки вибратися і звільнитися від ненависного шлюбу не бачила жодної можливості.

Навчання і спілкування з однокурсниками, новими друзями, колегами додало трохи оптимізму. Якось викладач з психології Віра Пилипівна побачила на руках жінки багрові синці й викликала її на відверту розмову. Напевно, вперше в житті Інеса відкрила душу й взагалі вголос проговорила свої проблеми. Згодом жінки подружилися і саме Віра відкрила Інесі новий бік життя – справжнього, щасливого, сповненого радості й оптимізму.

Борис не міг повірити у зміни, які відбувалися з його «затюканою куркою», як він називав дружину. А коли отримав документи на розлучення, взагалі не міг оговтатися. Розлучитися то вони розлучилися, але поділити нажиті статки мирним шляхом не вдавалося ніяк. Так і жили після розлучення в одному домі.

Цього дня Інеса святкувала своє сорокаріччя. Жодних планів не було. Хотілося келих смачного вина і хороший добрий старий фільм з хепіендом. Але саме сьогодні Борису приспічило подивитися житло на обмін. Він уже пару тижнів не з’являвся у їхньому домі. А тут зателефонував. Інеса навіть здивувалася, подумала, невже згадав про її день народження? Але ні. Хоча уже те, що згадав про обмін, було майже святом.

«Такий день мені зіпсувати!» – Інеса ще раз глянула на годинник, і коли уже зібралася було сісти в автобус, побачила Бориса. Чоловік ішов під руку зі своєю новою пасією на вигляд років вісімнадцяти. Вони голосно сміялися і привертали увагу перехожих. Жінку аж пересмикнуло.

«От нахаба, а цю кралю навіщо сюди волокти?». Вона пересилила бажання піти геть. Так вона б зробила багато років тому. Зараз це вже не та Інеса, яку можна принизити таким чином.

– Ти запізнився на півгодини, – навіть бровою не повела у бік дівчиська, яке повисло на руці колишнього.

– Я чекала так довго лише тому, що хочу якнайшвидше здихатися твоєї присутності під одним дахом.

– Ну, ми затрималися, вибач. Мася, вибирала собі нову сумочку. Так, Мася?

Мася склала свої силіконові губи в трубочку і з противним звуком «мі-мі-мі» чмокнула Бориса губи. – То що, ідемо дивитися квартири, які я підібрав?

– Наступного разу, я й так згаяла багато часу. Та і мій коханий більше чекати не може…

Інеса несподівано для самої себе підійшла до «Лексуса», відчинила двері, легко сіла поруч з водієм, ніби все життя лише в таких авто їздила, і грайливо усміхаючись, видихнула:

– Поїхали, любий!

Вілен, мов під гіпнозом, повільно рушив з місця, залишивши з відкритими ротами Бориса зі своєю супутницею.

– Гадаю, ваші знайомі уже щелепи з асфальту підібрали, – озвався, заїжджаючи у найближчий двір. Зупинив авто і усім корпусом розвернувся до жінки, яка ледве стримувала сміх. – Я б і далі з вами поїхав, з такою красунею, хоч на край світу. Але змушений вас розчарувати – я не власник цього розкішного коня, я лише бублик кручу.

Інеса нарешті видихнула і усміхнулася.

– Це не має значення, дякую, що підіграли. Я не затримаю вас, бо ще дійсно отримаєте від господаря через мене.

– Зачекайте, – не хотілося відпускати цікаву незнайомку так просто. – Хоч познайомимося. Мене Вілен звати.

– Вілен? Це Володимир Ленін? Оце так маю!

– Та таке ж, батьки вчудили, а дитині з цим жити усе життя.

– А я – Інеса, – поклала в його долоню свою і, не знати чого, випалила. – І у мене сьогодні день народження!

– О! Це – прекрасно! – Вілен поцілував їй руку. – Не повірите, але я, спостерігаючи за вами, намагався вгадати ваш вік. Ні, ні! Не кажіть! Давайте домовимося так, тільки не кажіть «ні», будь ласка! Зустріньмося сьогодні, скажімо, о двадцятій в одній чудовій кав’ярні і відсвяткуймо ваших шістнадцять?

– Навіть не знаю, чи це зручно…

– Ну, ж бо, Інесо, у ваших очах я читаю «так», киньте ви з цим зручно- незручно. Зробіть хоч раз у житті, як хочеться! Ну?

Якусь мить ще повагалася, але Вілен так кумедно в благанні склав руки на грудях, що здалася.

– То я заїду за вами? – галантно ще раз поцілував їй руку.

Інеса кивнула і, помахавши на прощання рукою, сховалася за рогом будинку.

За п’ятнадцять хвилин до призначеної зустрічі Вілен був на місці. Багаторічний вишкіл і чітке дотримання правил. Рівно о двадцятій з будинку вийшла Інеса. Вперше за багато-багато років вона ішла на побачення! Хвилювалася так, ніби це взагалі вперше в житті! Тішилася і збиралася з усією серйозністю. Ні, звісно вона дівчина строгих правил, але цей Вілен… сподобався їй. Дуже сподобався.

Чоловік вийшов їй назустріч із букетом орхідей й допоміг сісти в авто.

– Приємно, такий розкішний подарунок! – не стримувала емоцій Інеса, чомусь із цим чоловіком їй хотілося бути щирою. – Дуже давно я не отримувала квітів від чоловіків…

– Це – ще не все, – усміхнувся її новий знайомий. – Візьміть на задньому сидінні пакуночок, то також вам.

– «Айсберг»? – здивувалася, відкривши пакуночок, – Але, як ви дізналися, що це – мої улюблені парфуми?

– Відчув ваш аромат, коли цілував руку… Це – дрібниці, а у вас сльози…

– Дякую, Вілене, ви за кілька годин нашого знайомства зробили для мене більше, ніж мій чоловік за усе наше спільне життя.

– Розумію вас. Сам мав гіркий досвід… – на якусь секунду погляд його затуманили спогади. – Інесо, а давайте відпустимо наше минуле назавжди? Бо ж недаремно кажуть, що нове може вирости лише на порожньому місці.

– Відпустимо минуле? В якому розумінні?

– Зараз побачите!

Вілен зупинив автівку біля набережної, вистрибнув з-за керма і за кілька хвилин повернувся з цілим оберемком повітряних різнокольорових кульок.

– Ходімо! Готова?

Жінка розсміялася. По правді, давно не відчувала себе такою по-дитячому радісною і щасливою.

Кулька за кулькою летіли у небо гіркі образи, неприємні спогади і завданий біль, натомість душу огорнула неймовірна легкість.

– А казав – звичайний водій! Ти ж справжній чарівник, Вілене…

– Так, кожен з нас чекає якоїсь особливої людини, особливої нагоди, доленосного знаку від життя. А насправді наше завжди десь поруч, правда ж? – чоловік узяв її за руку.

– Ти нічого не знаєш про моє життя… – почала було Інеса.

– Мені досить того, що відчуваю. Не поспішай! І не кажи нічого! І взагалі – поїхали торт їсти, імениннице моя!

На якусь мить обоє замилувалися, як сонце розливається на заході червоними і помаранчевими яскравими переходами й ховає своє гаряче тіло углиб прохолодної ріки. Вечір остаточно змінив натомлений день, поволі занурюючи місто у золото вогнів і пахощі сутінків.

І випадкова зустріч повела ще донедавна чужих людей незвіданими стежинками назустріч один одному.

Анжела Левченко
За матеріалами видання Наш День

Читайте також: РОКОВА ДАМА: НАСТЯ КАМЕНСЬКИХ ПОКАЗАЛА ЕЛЕГАНТНЕ ВБРАННЯ І НОВУ ЗАЧІСКУ (ФОТО)

Related Post