Зранку Ольга вирішила, що сьогодні вона нічого не буде робити. Просто нічого.

— От хоч раз у житті, — сказала вона собі, потягуючись, — без прасування, без прибирання, без «що на обід».

На кухні тихенько шкварчало тісто на пательні — Ольга пекла налисники з сиром. Пахло ваніллю й кавою. За вікном ліниво світило сонце, а чоловік Андрій ще не встав — лежав, гортав телефон і щось собі посміювався.

— Що там? — крикнула вона з кухні.

— Та нічого, меми дивлюся, — відповів він, не відводячи погляду від екрана.

Ольга всміхнулася. Ось так би щодня: мирно, без криків, без поспіху. Але спокій у неї тривав рівно до того моменту, коли задзвонив дзвінок у двері.

— Хто там зранку, — пробурмотіла, витираючи руки об рушник.

Відчинила — і ледь не сіла на місці. На порозі стояла свекруха — Марія Петрівна. З усмішкою від вуха до вуха, у пальті, з хусткою і з… п’ятьма величезними сумками.

— Добрий ранок, дітки! — промовила вона весело. — А от і я!

— Мам?.. — здивувався Андрій, виглянувши з кімнати. — Ви що, у відпустку до нас?

— Яка відпустка, синку! — образилась вона. — Я тепер з вами жити буду!

Ольга завмерла з ложкою в руці.

— Як це — жити з нами?..

Свекруха гордо поставила сумки посеред коридору.

— А отак. Я продала свою квартиру в. Скільки мені тій самоті? Ви ж мої найближчі. А тут просторо, гарно, я вам допомагатиму, з дітьми бавитимуся.

— З якими дітьми?.. — ледве видушила Ольга. — У нас їх ще немає.

— То будуть! — рішуче відказала Марія Петрівна. — А я тим часом освоюся.

Ольга кинула погляд на чоловіка. Той стояв, мов остовпілий.

— Мамо, ви ж нічого не казали! — нарешті видав він.

— А навіщо попереджати? Я сюрприз зробила, — з гордістю сказала свекруха.

Перший день був схожий на хаос. Марія Петрівна всюди встигала — відкривала шафи, перевіряла каструлі, питала, чому рушники, які вона колись подарувала, не висять на кухні.

— Олю, ти не так каву вариш, — повчала вона. — Каву треба спочатку промолоти, а не оті ваші капсули вставляти. Штучна то все кава!

— Мамо, це ж сучасно, зручно…

— Та яка там зручність! Колись ми руками все робили — і здорові були!

Ольга спробувала посміхнутися, але через кілька годин відчула, що їй хочеться втекти. Увечері, коли Марія Петрівна вийшла в душ, вона шепнула Андрієві:

— Це жах. Вона все перевертає догори дриґом.

— Та почекай, може, звикне…

— А може, поїде?

Андрій лише зітхнув. Він розумів, що мати — добра людина, але з нею важко.

Минув тиждень. Кожен день приносив нові «уроки» від свекрухи.

— Андрійку, не їж ту ковбасу, то хімія.

— Олю, я в твоєму віці вже мала двох дітей, а ти що чекаєш?

— І пилюку треба витирати щодня, а не раз на тиждень.

Одного ранку, коли Ольга вже не витримала, вона закрилася у ванній і заплакала.

— Господи, за що мені це випробування?

Але того ж дня свекруха підлила масла у вогонь:

— Я вже подивилась, де можна дитячу поставити. У вашій спальні якраз місце є біля вікна.

Ольга тоді просто вибігла на двір. А ввечері, коли Андрій прийшов з роботи, вона сказала тихо, але твердо:

— Ми так не можемо. Це ж наш дім, а я почуваюся, ніби в гостях.

Довго думали, як бути. Виганяти матір Андрій не міг — совість не дозволяла. Та й Ольга, хоч і була виснажена, розуміла, що свекруха просто боїться старості.

— Може, знімемо їй квартиру поруч? — запропонувала вона.

— Вона ж продала свою… І всі гроші принесла мені — «на сім’ю», каже.

І от тоді Ольга придумала.

— А якщо ми купимо їй невелику однокімнатну? Щоб не самотньо, але окремо. Ми допоможемо трохи грошима.

Андрій довго вагався, але зрештою погодився.

Коли вони повідомили Марії Петрівні про це рішення, вона образилася.

— Значить, я вам заважаю? — спитала з докором. — Я ж вам добра хотіла!

— Мам, ви не заважаєте, — пояснював Андрій, — але ми всі будемо спокійніші, якщо кожен матиме свій простір.

— Простір, кажеш… — буркнула вона. — То я вам більше не потрібна?

Ольга тоді мовчала. Але через кілька днів свекруха все-таки згодилася — мовляв, аби ближче до дітей бути. І вони купили їй однокімнатну квартиру в сусідньому будинку.

Переїзд був шумний і водночас полегшувальний. Коли Марія Петрівна востаннє переступала поріг їхньої квартири, Ольга навіть відчула смуток.

— Мамо, ви ж до нас заходьте, — сказала вона щиро.

— Та де ж я дінуся, — усміхнулася свекруха. — Я тепер поруч. І ключ у мене є.

Ольга лише зітхнула.

Перші тижні Марія Петрівна часто ображалася. Дзвонила і скаржилася подрузі:

— Продала квартиру, а вони мене вигнали.

Але з часом їй, здається, стало навіть легше. Вона обставила нову оселю «під себе»: вишивані серветки, старий телевізор, вазон на підвіконні.

Коли Ольга прийшла якось із пирогами, свекруха гордо показала свою кухню.

— Дивись, я тут сама все зробила. І навіть каву собі купила ту, капсульну, як у тебе.

Ольга засміялася.

— Невже?

— А що, зручно! — знизала плечима Марія Петрівна. — Може, й ти була права.

І тоді Ольга вперше побачила в її очах не повчання, а спокій. Може, нарешті обидві зрозуміли: сім’я — це не коли всі під одним дахом, а коли поруч, але з повагою до кордонів.

Минуло кілька місяців. Життя увійшло в ритм. Свекруха іноді приходила в гості з борщем або голубцями, іноді просто пила з ними чай і питала, як справи.

А Ольга, що колись мріяла просто про «тихий день без нічого», тепер знала: спокій — це не коли нікого нема, а коли на душі спокійно.

Якось увечері, коли вони з Андрієм сиділи на балконі й дивилися на вогники сусіднього будинку, Ольга сказала:

— Бачиш, он там світиться її вікно. Напевно, телевізор дивиться.

— Так, — усміхнувся Андрій. — І, напевно, думає, як добре, що ми її «вигнали».

Ольга посміхнулася.

— Головне, щоб усі щасливі були. І кожен — на своєму місці.

Вона зробила ковток кави, відчула аромат налисників, що ще залишилися зранку, і подумала: життя таки дивне — іноді воно спершу все перевертає, а потім ставить на свої місця. 

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.