fbpx
Життєві історії
Спoчатку нeвістки між сoбою пересвaрилися, а пoтім ще й синів втягнyли. Сваpилися не лише за гpоші, навіть макарони і каву, які я пpисилала, нe мoгли миpно пoділити. Я змyчилася гаpувати в Iталії для ниx усiх, пoра пoдумати пpо сeбе

Спoчатку нeвістки між сoбою пересвaрилися, а пoтім ще й синів втягнyли. Сваpилися не лише за гpоші, навіть макарони і каву, які я пpисилала, нe мoгли миpно пoділити. Я змyчилася гаpувати в Iталії для ниx усiх, пoра пoдумати пpо сeбе.

Літо – пора моєї щорічної чергової відпустки. Я – заробітчанка. В Італії уже 13 років.

Якщо колись я рвалася додому, дні рахувала, коли нарешті переступлю поріг рідної хати, то зараз швидше навпаки, їду з неохотою, побоюючись, що ще цікавого придумають мої «золоті» невісточки.

Минулого року, одна навіть в гості не запросила (а я на Україні була майже місяць!). А інша, яка зараз живе в моїй хаті, всіляко показувала, як я їй уже набридла.

Перші кілька днів трималася, а потім – відверто хамила.

І це при тому, що обоє живуть на мої гроші, які я справно висилаю синам. А вони ще й поділитися ніяк не можуть. Все звинувачують мене, що одному (чи другому) дала більше.

Читайте також: До мaгазину Марія дiйшла лeдь жuва. Їй здaвалося, щo вже дaвно всі люди зpозуміли, що Василько – її внук, бо схoжість була неймoвірна. І тiльки вона впеpто відмoвлялася віpити в це, та ще при кожній нагoді полuвала Надію і її сім’ю бpудом. «Які прекрасні голубі оченята, як безкрайній океан сині! Точнісінько такі, як у мого синочка Василя…були…», – сльoзи лuлися pікою по щоках 60-річної Марії, і ніяка сuла їх нe могла зyпинити

Один лишився на газдівстві, привів невістку додому. А другому – збудували разом нову хату. Обоє ніби влаштовані.

Та ні, їм завжди ще щось треба. То ремонт, то нову машину, то на відпочинок, то дітям на якісь потреби.

Синів я ростила сама, бо стала вдовою дуже рано. Вони були чемними, мені у всьому допомагали.
Залишила я їх молодими парубками, сама поїхала кращої долі шукати. І знайшла. Робота в Італії дала мені можливість і себе забезпечувати, і дітям допомагати.

Дуже швидко наші справи пішли вгору. Сини вступили на навчання до місцевого інституту. Добрі, гарні та гожі. То й помітили їх дві «спритні» дівчини з нашого села.

Закрутили хлопцям голови, та й досі крутять. Пересварилися одна з одною, синів пересварили, до мене постійно якісь претензії. Все їм не так.

Спочатку намагалася вгодити усім, мирила їх постійно. А потім перестала.

Та вони каву, шоколадки і макарони, які я присилала, порівну поділити не могли: мовляв, у одного одна дитина, а в другого дві, то йому більше треба.

Розповіла я цю історію жінці, яка їхала зі мною в автобусі в Україну. Вона засміялася:

– Не ви одна така. Ми своїм дітям потрібні лише доти, поки даватимемо їм гроші.

У неї, виявляється, дуже подібна історія. Але Марія (так звали цю жінку), виявилася мудрішою і за 15 років роботи в Італії купила собі однокімнатну квартиру в обласному центрі. Коли повернеться на Україну, щоб мала де голову прихилити.

З дітьми, які звикли жити «самі», зжитися швидше всього не вдасться. От і їде Марія у відпустку, впорядковувати собі своє українське гніздечко.

А я ще й додому не доїхала, як у мене з’явилося бажання знову повернутися в Італію і працювати. Але тепер уже «для себе».

Автор Олеся Біла.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook