Марія пішла до сільського магазину купити необхідних продуктів. Та й присіла поговорити з сусідкою – хоч хтось їй добре слово скаже. А тут зайшла молода жінка з маленькою донечкою на руках. Купила все необхідне, та й пішла собі. Старенькі лише мовчки подивились їй услід. Кожна згадала, як своїх дітей на руках носила. Задумалися, замовкли.

Першою порушила мовчанку Ольга:

— Така маленька дитина! Ще рости й рости, аж поки мама дочекається підмоги…

Марія, спираючись на кривувату палицю, крізь сльози відповила:

— Аби лиш не дочекалась того, що я. Не дай Бог нікому. Ось я — двох дітей виростила, і що з того маю? Син не допомагає, ще й в мене з пенсії просить, а все на ту оковиту, я вже й забула, коли його останній раз тверезим бачила. Сім’ю свою сам зруйнував, йому, окрім чарки, ніхто більше і не потрібен. І що за життя таке? Все життя чоловікові терпіла, який пив, а тепер від рідного сина спокою не маю. Недаремно хтось сказав, що як не мав щастя замолоду, то й на старості літ його не чекай.

Ользі стало щиро жаль сусідку:

— А дочка хоч навідується? — поцікавилась вона.

— Та де там! Як вийшла заміж, поїхала закордон з чоловіком, так я її вже п’ять останніх років і не бачила. А як я нею тішилася, думала хоч коло донечки на старості літ голову прихилю. Як я її одягала! Хто ще ходив так гарно зодягнутий, як вона? Ніхто! Бувало, накуплю тканини — і до кравчині Яніни. А вона уже нашиє для моєї Зіночки сукеночок усяких. Як донька тішилася тими уборами! А зараз, каже, що зайнята, не може приїхати. Хоча б раз в рік, це ж не так далеко – де там та Чехія? От сусідський син по два рази на рік приїжджає, вчиться він там. А моя часу на мене не має.

Запала довга мовчанка. Ольга слухала і плакала разом з Марією. Та тихцем утерла хустинкою сльози, що рясно зросили глибокі зморшки на щоках. Що тут скажеш — у дітей своє доросле життя.

— Маріє, а внуки, синові діти, хоч зрідка навідуються? Вони ж недалеко ж живуть.

Марія скрушно похитувала головою:

— Відколи мій син їх кинув — та де там! Правда, були в мене кілька разів, коли на навчання грошей не вистачало. Приходили просити, а хіба я пожалію рідним внукам? Копійку до копійки складала — усе для них. Невістка ж ніколи й не подякувала. Але ж хіба я винна, що син у мене непутящий?

Вони ж коли жили у мене, я ж їй дітей вигляділа, коли вона вчилась заочно в інституті. Замість неї вночі до них вставала, і пелюшки прала, щоб не відволікати від навчання. Важко їй було, бо народилися сини один за одним. Я тоді навіть не думала ні хвилини, всі клопоти на себе взяла. А зараз, йде по селу, навіть не гляне у мій бік. Я ж викохала онуків, а вони, як приїжджають до матері, навіть у мій двір не ступлять. Нащо їм зараз стара баба! Он на яких машинах їздять! А мені в їхньому житті місця немає. Геть забули мене, навіть на свята не згадують.

Знову змовкли. Марія виговорилася, і наче легше їй стало, нічого не змінилося, але хоч душу відвела. Встала, купила все необхідне і пішла додому, поки ще ноги самі її носять по цій грішній землі. Наперед не загадує, як Бог дасть, так і буде.

Автор Ірина ЯСІНСЬКА.

Фото ілюстративне – TUT.BY.