У столичному центрі “Хочу жити” наркозалежні реабілітуються від трьох до шести місяців. Серед пацієнтів найбільше людей 25–35 років, пише Газета.ua.
В’ячеслав, 27 років:
– Батьки покладали на мене великі надії. У школі гарно вчився, ходив на додаткові заняття. У 13 років перестав справлятися, отримував погані оцінки. Друзі порадили трамадол. Мовляв, він підвищує працездатність.
Перший час я знову став лідером. Здавалося, можу все. Знав відповіді на будь-які питання, запросто вступав у суперечки з вчителями. У 15 років перейшов на опіум. І втратив інтерес до всього. Цікавився тільки наркотиками. Вчителі дивувалися: “Що з тобою трапилося?”
У всіх наркоманів однакова модель поведінки. Вони нікого не люблять, їх не цікавлять родичі, друзі. Єдиний інтерес – наркотики. Щоб їх придбати, з дому виносив гроші, золото, цінні речі. Пилосос спустив мотузкою з вікна – не хотів нести перед консьєржкою в під’їзді.
Через крадіжки мама ледь не розійшлася з вітчимом. Бо я брехав, що він виносить речі коханкам. Коли мама все зрозуміла, вигнала мене. Тиждень ночував у під’їздах і на горищах. Потім зустрів свою бабусю: “Чому не прийшов до мене? Я люблю тебе будь-яким”. Почав жити в неї. Коли щось виносив, то за кілька днів повертав, щоб бабуся не здогадалася.
Ніколи ніде не працював. Навчився заробляти крадіжками, аферами, перепродажем. За півгодини міг роздобути тисячу гривень. Коли людина хоче вколотися, то здатна на все.
Із мамою стосунки відновилися. Докоряла, але підтримувала. Допомогла отримати вищу освіту. В університеті на пари ходив лише перший місяць. Сесію здавав за гроші.
Пережив клінічну смерть. Кілька тижнів не коловся, а перед Новим роком ввів наркотик і знепритомнів. Коли отямився, не розумів, що відбувається. Навколо бігали бабуся, мама, сестра. Якісь жінки кричали: що ти вживав? Відійшов на другий день. На третій – знову вколовся.
Це – моя друга реабілітація. Першу проходив у закритому центрі. Спали на ліжках із кругляка, ходили з поголеними головами. Вранці всіх обливали холодною водою, навіть при 20 градусах морозу. Лікували трудотерапією. Дев’ять з половиною місяців носив на спині колоди. Якщо не хочеш – б’ють. Мені зламали ніс і руку.
У той центр попадають найзатятіші наркомани, колишні в’язні. Казали: “Краще у тюрму піду, ніж тут”. Один чоловік на моїх очах проковтнув цвях-сотку, щоб звідти забрали.
За моє перебування мама щомісяця платила 500 доларів. Говорив: “Краще купи собі машину”.
Центр працює на страх. Але мені не допомогло. Вийшов – і наступного дня вколовся. Бо був ображений на рідних, які мене туди запроторили.
Два місяці тому вирішив, що хочу нормально жити. 51 день не вживаю. Недавно хотів запропонувати другу пройти реабілітацію. Не встиг. Від передозування йому стало зле, замерз на морозі.
За колишнє – соромно. Якось мама забула, куди поклала срібну ложку. Глянула на мене з докором. Я не брав, але одразу стало соромно.
Пацієнти столичного центру реабілітації алко- та наркозалежних ”Хочу жити” Катерина, Юлія, Денис (волонтер-консультант із хімічної залежності. – Країна), директор центру Григорій Павлюк, Артем і В’ячеслав (зліва направо). За місяць лікування тут платять п’ять тисяч гривень
Пацієнти столичного центру реабілітації алко- та наркозалежних ”Хочу жити” Катерина, Юлія, Денис (волонтер-консультант із хімічної залежності. – Країна), директор центру Григорій Павлюк, Артем і В’ячеслав (зліва направо). За місяць лікування тут платять п’ять тисяч гривень
Катерина, 25 років:
– У 17 років закохалася. Щодня бігала на побачення, світилася від щастя. Не здогадувалася, що хлопець – наркоман. Постійно приходив із квітами, подарунками. Якось при мені вколовся, запропонував спробувати. Погодилася. Відтоді вживала щодня.
З дому пішла, бо соромно було показуватися батькам на очі. Жила з коханим. Постійно була під кайфом. Вчилася в університеті, одночасно працювала в агентстві нерухомості.
Кололася кілька разів на день і двічі – за ніч. Уже не розуміла, як бути не під кайфом. Спала раз на місяць, їла – раз на тиждень, бо не хотіла. З хлопцем варили пельмені або купували ковбасу. За вісім років взагалі нічого не готувала.
Наркотики готували самі. Щодня за партією до нас приходив один чоловік. Він їх розповсюджував.
Вранці відчувала слабкість у тілі. Текли сльози, боліли суглоби, нила печінка. У голові – каша. Хотіла одного – вколотися. Заганяла шприц у вену і відчувала, як по тілу розливається тепло, стихає біль, стає добре і спокійно. За 3–4 години все повторювалось.
Наркотики стали потрібні ще й для того, аби хоч трохи краще виглядати. Без дози не впізнавала себе: сіра шкіра, чорні кола під очима, фіолетові губи.
Якось зустріла однокласницю. Вона вийшла заміж, мала гарну роботу. А я не знала, про що говорити з людиною, яка не вживає.
Із хлопцем розійшлася. Стосунків не підтримуємо. Ніколи не вибачу того, що підсадив мене.
денис, 27 років:
– Я ріс без батька. Для самоствердження почав випивати, курити траву. Потім були порошки, психотропні таблетки. Трамадол ще можна було купити в аптеці. Коли обмежили, ми посилали пенсіонерів. Віддячували шоколадкою чи кількома гривнями. Згодом стали їздити на фармацевтичні заводи. Брали партіями по кілька тисяч упаковок. Одна коштувала 7 гривень. Частину лишали собі, решту перепродували.
Вісім років тому почав колотися. Все, що раніше приносило задоволення, перестало радувати. Навіть спілкування із племінницями, яких дуже люблю. Став жити лише для того, щоб знайти дозу.
Опіум коштував 100 гривень за куб, метадон – 500 гривень за грам. Ціни на амфетаміни починалися від тисячі гривень. Найдорожче коштували героїн і кокаїн – від 70 доларів. Були крадіжки, маніпуляції, обман.
Ще в дитинстві крав гаманці, телефони. Совість не мучила. Дивився на це, як на чергову спробу вдосконалити свою майстерність. Якось спіймали. У відділку попросився в туалет. Утік через відчинене вікно.
Кілька разів із хлопцями переодягалися в міліцейську форму. Вираховували, до кого можна піти. Казали: “Вашого сина спіймали на крадіжці. Якщо не заплатите, сяде на три роки”. Декому спеціально підкладали малолітню дівчину. Потім говорили: “За зв’язок із неповнолітньою дадуть п’ять років. Щоб не сісти, заплати”. Вимагали різні суми.
Останній час коловся тричі на день. Коли починалася ломка, постійно виникали думки про самогубство. Нікому не довіряв. Розмовляв із людьми лише тоді, коли мені від них було щось потрібно. Зараз, після 10 місяців реабілітації, найбільше задоволення приносить просте спілкування.
Юлія, 31 рік:
– У 13 років із батьками переїхала в Росію. З новими однокласниками зразу зійшлася. Вечорами гуляли. Знаходили якесь покинуте місце за гаражами, пили пиво, курили траву. У класі було тільки двоє дівчат, які не пробували. З них сміялися.
Одного вечора в компанію принесли клей. Вирішили понюхати. Настрій покращився, хотілося сміятися й танцювати. Почала нюхати кілька разів на тиждень. З кожним разом ефект минав усе швидше. Хотілося ще.
На 15-річчя хлопець подарував дозу перментіну. Цей наркотик підвищує активність. Вкололася. Серце почало битися частіше, дихати стало легше. Здавалося, що краще бачу і чую. Кожної клітинкою тіла відчувала задоволення. Це як оргазм, але яскравіший і довший.
Із 18 років почала колотися щодня. Останні місяці на героїн і кокаїн мені щодоби була потрібна тисяча доларів. Попала в середовище, де крутилися небідні люди. Вони допомагали знайти гроші. Я кололася і йшла в нічний клуб. Танцювала до ранку.
Залежності не приховувала. Коли знайомилася з чоловіком, прямо зізнавалася. Перші два були наркоманами. Третій навіть не п’є і не палить. Зразу сказав: “Я тебе люблю. Хочу, щоб позбулася залежності”.
Останні кілька років сама постійно над цим думала. Зважилася на лікування, коли попала в дурку. З’явилася манія переслідування. Бачила чудернацьких звірів, постійно чула дивні звуки. Спати вночі не могла. Здавалося, на ліжку лазять величезні павуки.
У дурці півроку не могла зрозуміти, хто я. Здавалося – рослина. У палаті були двері й вікна, однак думала, що знаходжуся в ізольованому приміщенні. У голові – жодної ясної думки. Після виписки прийшла в реабілітаційний центр.
Чотири роки тому народила доньку. Перші місяці вагітності не кололася. А на п’ятому мене покинув другий чоловік, і я зірвалася. Зараз донька з моїми батьками. Знає, що мама поїхала лікуватися.
Артем, 21 рік:
– Коли народилася молодша сестра, батьки стали приділяти мені менше уваги. Тільки вранці і ввечері перекидалися кількома словами. Я більше часу проводив на вулиці.
Затоваришував із хлопцем, який продавав наркотики. Одного разу він запропонував і мені. Це був первінтин. Захвату не відчув. Але хотілося спробувати ще. Через рік вживав щодня. З’являлася неймовірна працездатність. Їсти не хотів, не спав по сім діб. Потім починав бачити дивних істот, перед очима з’являлася павутинка, чулися різні звуки. Розумів, що треба відпочити. Спав по дві доби.
Найсильніший ефект був від екстезі. Це – зрив емоцій, гарний настрій, безпричинна радість. Хочеться веселитися, танцювати і спілкуватися. Сильний ефект триває 3 години. Потім ще кілька днів маєш гарний настрій.
Спочатку наркотики купував. Потім навчився готувати сам. Йшов у поле, до озера чи ховався в покинутому гаражі. Особливих умов для цього не потрібно. Всі інгредієнти змішуються у рівних пропорціях. На них йшло 1,2 тисячі гривень. Отримував 50 грамів амфетаміну. Після цього додому не повертався по два-три дні. Не хотів показуватися батькам. Вони розуміли, що зі мною щось твориться. Але не надавали цьому значення. Дома з’являвся вночі. Зразу сідав за ноутбук – вдавав, що зайнятий.
Батьки таки дізнались про наркотики. Скандал був страшний.
Через чотири роки відправили на лікування. У центрі відсипався сім днів. Два місяці переслідувала параноя. Здавалося, що за мною стежать. Поступово почало відпускати.
Бажання знову спробувати наркотик не зникає. Воно переслідуватиме все життя. Це – невиліковна хвороба.
Читайте також: “БОГ ПОСИЛЮЄ ТИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ПОТРІБНІ”: ЖУРНАЛІСТ БОГДАН КУТЄПОВ
