Найбільші зрадники України – байдужі люди. Ті, хто плачуть за доларом по 8 гривень і які не розуміють, навіщо потрібен був Майдан, пише Газета.ua
Україні не потрібна пропаганда на противагу російській. Нашою національною ідеєю має стати правда.
У мене ниє вилиця на погоду. Нагадує, що варто слідкувати за своїми словами. Її одним ударом зламав мені колега за те, що я втрутився в його з подругою справи.
Інколи хочеться комусь помститися, але не роблю цього. Знаю, що пошкодую.
Кожен повинен мати запобіжника. Для мене це – сім’я і церква.
Журналіст не повинен брехати, продаватися й красти. Таких не можу назвати своїми колегами.
Богдан КУТЄПОВ, 32 роки, журналіст. Народився 5 травня 1984-го в Києві. Дитинство та юність провів у Яготині Київської області. Батько – музикант і керівник хору, мати – бібліотекар за освітою, співає у хорі. Має молодшого на 2 роки брата Олексія. ”Він у тата характером, а я – в маму. У мене мама голова сім’ї”. Навчався в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Працював на телеканалах ”Тоніс”, СТБ, ТВі, був головним редактором порталу ”Дуся”. З 2013-го – журналіст на ”Громадському телебаченні”. Був першим стрімером із Майдану під час Революції гідності – вів прямі трансляції за допомогою планшета. Займався музикою, грає на баяні. Був у дуеті ”Тетраколор” та ”Вперше чую”. Вміє читати з 4 років. Зараз читає книжку ”Вся кремлевская рать” Михайла Зигаря. Їздить автомобілем Nissan Tiida. ”Йому вже скоро 10 років буде. Купували з дружиною частково за подаровані гроші на весілля”. Дружина Христина Коціра зараз у декреті, працює редактором ”Факти. Тиждень з Оксаною Соколовою” на телеканалі ІСТV. Мають 5-річну доньку Ніну і 8-місячного сина Мирона
Понад 10 років дотримуюся великого посту. У цей час відмовляюся від м’яса, молока, риби і Facebook. Ідея посту – очиститись, від інформаційного сміття в тому числі.
Я – оператор-самоучка. Знімаю в автоматичних режимах. Найважливіше – передати емоції людини.
Уперше закурив марихуану в студентські роки. Не вважаю її чимось гіршим за горілку.
Можу на одні й ті ж граблі наступати кілька разів. З одного каналу звільнили зі скандалом. Потім так само довелося піти з іншого.
Відео – невдячний формат. Його неможливо прогнати по діагоналі, як текст.
Бракує радіо Facebook. Було б непогано, їдучи в авто, слухати, хто і що написав у соцмережі.
Завдання журналіста не думати про наслідки, а виконувати свою роботу. Журналістика – це дзеркало того, що відбувається в суспільстві. Коли стрімив на Майдані і там нічого не відбувалося кілька днів, у кадр часто потрапляли п’яні. Я не вимикав камеру. Потім мені писали глядачі: “Навіщо ти показуєш п’яних, ти проти Майдану?” Якщо ті люди проти алкашів, нехай приїдуть і заберуть їх. Не справа журналіста щось приховувати.
Завжди матиму достатньо грошей, бо готовий виконувати свою роботу безкоштовно.
Діти вчать відповідальності й терплячості. Моя донька – повне віддзеркалення мене. Інколи дивлюся на неї й розумію, яким буваю нестерпним.
Бійка – прояв слабкості. Для мене краще оминути ситуацію чи втекти.
Боюся помилок, які неможливо виправити.
Зайві емоції в розмові нерідко стають точкою неповернення до розуміння.
Потрібно завжди перевершувати себе. Інакше життя втрачає сенс.
Інколи плачу. Не можу справитися з емоціями. Буває – після фільму чи через події на Донбасі.
Щастя, коли йду з роботи після плідного дня.
Найбільше боюся бути корисним ідіотом і щиро помилятися в чомусь.
Свідомо недоговорені речі – теж брехня. Часто буває, люди хочуть чути правду, але не готові до неї. Наприклад, мамі не можу сказати, що я за легалізацію легких наркотиків. Їй зручніше думати, що я проти цього.
Нещасна людина та, яка не може знайти місце в житті.
Зло – це знаючи, що нещасливий, не робити нічого, щоб стати щасливим. Не шукати виходів. Сіяти нещастя навколо себе.
Виїхати жити за кордон – позиція слабких.
Інколи важливо пройтися цвинтарем. Це опускає на землю, примушує зрозуміти, що в житті головне, а що – дрібниці.
Перед смертю не повинно бути страху. Немає сенсу боятися неминучого.
Смерть завжди вчасна. В кожного – своя доля.
Скрізь завжди вирішує меншість, бо більшість – аморфна.
Майдан пахне потом і димом. Так само пахне АТО. Це – запах свободи.
Не я шукаю події, а вони мене. Просто тисну кнопку Rec – і все відбувається.
Залежність від Facebook нагадує наркотичну. Особливо це відчувається, коли перестав ним користуватися в піст. Палець так і тягнувся до кнопки на мобільному. Довелося видалити цю програму.
Кохання – це коли з людиною ділиш усі свої радості.
У сім’ї є гармонія, коли чоловік і дружина не схожі. Так у нас. У моїй дружині є те, чого немає в мені. Вона прагматична і має системне мислення. Я більше керуюся емоціями під час прийняття рішень.
Якщо в щось віриш, стається так, як хочеш. Коли упадав за дружиною, вона мені сказала, що має три сценарії розвитку наших стосунків. Усі погані. Я сказав, що маю один – і він хороший. Ми вже вісім років разом.
Не можна вимагати від людей навколо бути ідеальними, а самому брехати. Зрозумів це, коли підробив документ на роботі. Був тоді студентом. Мені на одному телеканалі не дали відпустку, коли я хотів. А я вже квитки в Туреччину взяв. Звернувся по лікарняний. Служба безпеки каналу перевірила мене. У авіакомпанії підтвердили, що я купляв квитки, а на лікаря хотіли відкрити кримінальну справу. Добре, що вдалося все залагодити. Довго шкодував про це.
Для мене поняття “свій дім” – відносне. Краще винаймати двокімнатку ближче до центру, ніж залізати в кредити на десятки років задля купівлі хрущовки десь на околиці.
Гармонія в житті – коли знаєш, що тобі під силу, а що – ні.
Результат є лише тоді, коли в справу вкладаєш душу. Треба було винайняти гараж недалеко біля дому. Замість того, аби звертатися до агентств нерухомості, обклеїв оброслі бур’яном гаражі поряд оголошеннями зі своїм фото. Написав: “Привіт, я Богдан. У вас, напевно, хлам у гаражі. Може, ви його почистите і здасте мені?” І вказав вигідну ціну. Отримав дві пропозиції. Вибрав ту, що ближче. Власниця гаража потім зізналась, що не планувала здавати його. Вже двічі піднімав собі орендну плату, бо розумію, що вона нижча ринкової.
Рік не бачив снів. А нещодавно наснилося, як росіяни бомблять Київ. Почали з Печерська. Багато крові і тіла летіли в усі боки.
Дуже хотів би ніколи не спати. Тоді мав би час для саморозвитку – вивчав би іноземні мови, писав би музику. Попідтягував би всі свої хвости по роботі.
Всередині мене живе маленька бешкетна дитина. Тому моїм дітям зі мною весело.
Не можу не знімати відео. Роблю це завжди – на телефон і фотоапарат.
Мій диплом журналіста з відзнакою вже 10 років в університеті. Не забрав його, бо не здав книжки в бібліотеку й обхідний. Планую забрати диплом із оркестром.
Усі песимісти кажуть, що вони – реалісти.
Без роботи й певного ритму життя людина деградує. Відчув це, коли півроку жив за залишки зарплати на телеканалі. Став пізніше вставати. Писав музичний альбом із гуртом “Вперше чую”. Планував іти в шоу-бізнес. Але насправді просто проїдав гроші. Що довше не працюєш, то складніше ввійти в робочий ритм.
Якщо бачу, що людина потребує коштів, ділюся. Правда, не завжди вдається. Помітив чоловіка, що довго дивився на акційні пропозиції в супермаркеті. Дав грошей, а він відмовився. Сказав, йому це не треба. Після цього намагаюся допомагати непомітно – засунути в кишеню чи в сумку купюру.
Стараюся більше ходити пішки. Чую, про що говорять, помічаю деталі.
Кохання окрилює і посилює хороші сторони людини.
Кожен має займатися своєю справою. Інакше не буде щасливим. У групі університету було повно однокурсників, які вступили на журналістику, бо в цій сфері трудяться їхні батьки. Перетнулися на зустрічі випускників. Ніхто не працює за профілем – один винні погреби будує, друга – візажист.
Краще довіряти людині й обпектися, ніж безпідставно недовіряти.
Трагедія Донбасу в тому, що багато дітей на окупованих територіях уже закінчують третій клас. Їх три роки вчать, що “Наш край – ДНР”. Це втрачене покоління для України.
Після Майдану негідників у політиці стало менше. Зараз у Верховній Раді є 30 класних депутатів, раніше було в десять разів менше. В наступному скликанні, можливо, буде 100.
Не вмію робити зауваження, щоб не образити когось. Надмірна емоційність заважає. Заходжу в ліфт свого будинку, а там – новий сусід, і мовчить. Я голосно: “Ну, здрастє!” А він: “Чого це ви так до мене?” Бо не вітаєтесь, кажу. І почалося. Доки доїхали наверх, уже помирились.
Не образите мене, якщо назвете клоуном. Клоун – це професія, і не найгірша. Вони несуть радість.
Бог посилює тих людей, які потрібні.
Читайте також: УНІКАЛЬНЕ ЗАКАРПАТТЯ: СЕЛО, ЯКЕ ВИДНО З КОСМОСУ (ВІДЕО)
