«Любов закінчується рівно в той момент, коли людина стає до тебе спиною в найважчу хвилину, навіть якщо ця хвилина — всього лише підготовка до свята», — так думала Марічка, дивлячись на згаслий екран свого телефону.
— Сонечко, я затримаюся на роботі. Тут у хлопців день народження, виявляється… пригостили трохи, за кермо тепер ніяк не сяду, — доповів Денис, зателефонувавши їй перед самим кінцем робочого дня.
— Але ж ми домовлялися! Ти мав відвезти мене за продуктами, ми ж на цілий натовп купуємо! — Марічка відчула, як усередині все стиснулося.
— З’їзди сама, сонце. Там нічого складного.
— Але як я дотягну ті сумки? Я не зможу підняти стільки пакетів, скільки треба на різдвяний стіл! — вона майже благала. Марічка була тендітною дівчиною, і за всього бажання не змогла б зрушити з місця той об’єм провізії, який вони запланували.
Цього року вона особливо хвилювалася. Це був їхній перший спільний Новий рік. Марічка давно була закохана в Дениса, і ось нарешті вони почали зустрічатися. Він познайомив її зі своєю компанією, і друзі вирішили разом зняти велику квартиру в передмісті, щоб відгуляти свято з розмахом.
У компанії було лише три дівчини, і вся підготовка столу лягла на їхні плечі. Вони розподілили обов’язки: хто що готує і хто що купує. Марічка, щира душа, дуже хотіла вразити друзів коханого своїми вміннями. Вона була справжньою майстринею на кухні, тому охоче взяла на себе найскладніші страви, тоді як інші дівчата не дуже хотіли годинами стояти біля плити. Список продуктів вийшов величезний. Денис обіцяв допомогти — відвезти, завантажити, розвантажити. Але в останній момент виявилося, що вечірка на роботі йому важливіша.
Марічка, як дівчина відповідальна, не могла підвести друзів. Незважаючи на образу, вона поїхала до супермаркету сама. Проте вона не розрахувала реальності. Коли візок наповнився вщент, а на вулиці закрутила хуртовина і місто завмерло в заторах, вона ледь не розплакалася посеред залу. Таксі викликати було неможливо — застосунки показували «немає вільних машин» або захмарні ціни, які вона просто не могла собі дозволити.
— Денисе… я не знаю, що робити, — вона знову набрала його, коли вже стояла на виході з магазину з чотирма величезними пакетами.
— Ну таксі візьми, — почувся його безтурботний голос.
— Я вже годину намагаюся! Водії скасовують замовлення. Хуртовина така, що ніхто не хоче їхати в наш бік!
— Марічко, ну чим я допоможу? Я на роботі, приїхати не можу. Ти завжди все ускладнюєш. Могла завтра поїхати або післязавтра, — Денис явно був у гарному настрої, на тлі чулися сміх і музика.
— Не могла! Я обіцяла приготувати торт, якому треба настоятися два дні! І взагалі, я вже все купила, я не можу це тут лишити!
— Гаразд. Зараз подзвоню пацанам. Здається, Андрій десь поруч живе, — кинув він і вимкнув телефон.
Марічка залишилася стояти в холодному тамбурі магазину. Хвилин за двадцять він перетелефонував: — Домовився. Чекай. Номер скину повідомленням. У мене телефон сідає, передзвоню пізніше.
Гудки. Вона зітхнула і присіла на лавку біля входу. Марічка не звикла бути нав’язливою, тому просто чекала. Минула ще пів година. Телефон Марічки теж почав подавати сигнали про розрядження, і вона все ж таки набрала Андрія.
— Алло?
— Привіт… це Марічка, дівчина Дениса.
— О, нарешті! Я вже весь інший супермаркет оббіг, тебе шукаю! Денис сказав, ти там, а телефон його поза зоною.
— Я біля фонтану в центральному ТЦ.
— Ох… — Андрій коротко висловився про географічні здібності друга. — Я зараз буду. Зачекаєш ще трохи?
— Звичайно. Куди ж я з цими баулами…
Через п’ятнадцять хвилин вона побачила хлопця, який майже біг до неї. Андрій був не такий «лощений», як Денис, але в його очах була якась спокійна впевненість.
— Вибач, що змусив чекати, — важко дихаючи, промовив він.
— Та що ти, це ж ти мені допомагаєш. Ти не винен.
— Ого… — він глянув на її покупки. — Ти що, вирішила всю компанію на місяць вперед нагодувати? Давай сюди.
— Я хоч один пакет візьму…
— Не треба. Дівчатам не варто таке тягати, — він підхопив пакети так, наче вони нічого не важили, хоча було видно, що руки напружилися.
До машини вони йшли мовчки. Його авто було простеньким, стареньким, але всередині було дуже тепло і пахло якимось домашнім ароматом — чи то яблуками, чи то корицею. Марічка так втомилася, що просто заплющила очі.
Андрій допоміг занести все на четвертий поверх. Ліфта в її будинку не було. Коли вони нарешті опинилися в її квартирі, хлопець важко опустився на стілець.
— Не знаю, як тобі віддячити, — тихо сказала Марічка.
— Можна просто склянку води? — попросив він. — Спина трохи «дякую» каже.
Вона швидко налила йому води, але не стала запрошувати до столу чи на чай. Думки були про те, як там Денис і як вона встигне все приготувати.
— Ну, я поїхав? — запитав Андрій, ставлячи склянку. — Якщо ще щось треба буде — кажи.
— Дякую, все вже є, — усміхнулася вона, і він пішов.
Денис з’явився лише наступного ранку. Голос був хрипким, вигляд — не дуже свіжим.
— Пробач, сонечко… телефон сів, зарядки не було. Приїхав пізно, не хотів тебе будити. Обіцяю, сьогодні влаштуємо романтичний вечір!
Марічка розтанула. Коли він прийшов увечері з коробкою її улюблених цукерок, вона остаточно його вибачила.
— А що це за баночки в холодильнику? — поцікавився він, вивчаючи вміст полиць.
— Це заготовки для крему. Хочу спробувати новий рецепт торта, кажуть, він неймовірний.
— Дай спробувати? О, як смачно!
І поки вона відвернулася, Денис з’їв майже половину заготовки. Марічці довелося знову стояти біля плити, але вона не сердилася. Вона ж кохала його.
За кілька днів до свята почалися сюрпризи. — Марічко, мені тут Ігор написав, що його Світлана захворіла. Лежить із температурою, — повідомив Денис.
— Ой, бідненька… то вони не прийдуть?
— Прийдуть, мабуть. Але готувати вона точно нічого не зможе. Тобі доведеться трохи більше зробити. Ну, ти ж майстриня, впораєшся! Там лише кілька салатів додати.
Марічка зітхнула. «Де три салати, там і п’ять», — подумала вона. Довелося знову їхати в магазин, і цього разу вона змусила Дениса бути водієм.
Але 30 грудня вранці зателефонувала друга дівчина, Олена.
— Марічко, я теж злягла. Сил немає навіть встати. Ти вже вибач, але гаряче теж на тобі. Дівчатка, я так підвела вас! — плакала Олена в слухавку.
Марічка відчула, як у неї починає сіпатися око. — Ну, що робити… лікуйся, Оленко. Ми щось придумаємо.
Денис тільки знизав плечима: — Ти — моє диво. Ти врятуєш цей Новий рік!
Весь день 30-го Марічка не відходила від плити. Смажила, варила, запікала. А 31-го встала о п’ятій ранку, щоб підготувати рибу та закуски. Друзі не дзвонили, а вона була занадто зайнята, щоб перевіряти соцмережі.
— Ну що, сонце, встигаєш? — Денис приїхав о сьомій вечора. Веселий, у новому светрі, пахне парфумами. Марічка ж відчувала себе вичавленим лимоном. Голова розривалася, ноги гуділи.
— З їжею встигаю… а от себе до ладу привести — ні.
— Іди, марафет наводь, я тут допоможу скласти все. Ти золото, Марічко!
Вона побігла в душ, але там на неї чекав новий удар — вона виявила, що нові панчохи, які вона купувала спеціально до сукні, порвалися ще при примірці.
— Денисе, будь ласка! Заскоч у магазин біля дому, купи мені панчохи!
— Та ти що? Я в жіночу білизну не піду! На мене ж люди будуть дивитися, як на дивака! — відмахнувся він. — Одягни старі або сходи сама, тут же поруч.
Марічці довелося в накинутій куртці бігти до найближчого продуктового, де у відділі дрібниць вона знайшла хоч якісь колготки. Черги були нескінченні. Коли вона повернулася, сил не було навіть дихати.
Вона лягла на ліжко буквально на хвилинку. — Марічко! Ти що, спиш? Час бачила? Ми мали бути там о дев’ятій! — Денис зайшов у кімнату, невдоволено дивлячись на годинник.
— Мені дуже погано… — прошепотіла вона. Чоло було гарячим, а очі боліли від світла.
— Тобі просто треба вмитися і зібратися. Там весело буде, одразу все пройде! Хлопці вже всі на місці. Навіть Світлана приїхала.
— Світлана? Вона ж хворіла!
— Та їй полегшало, вона каже, що свято — кращі ліки. І Олена вже там, стіл накриває.
— Олена?! — Марічка різко сіла. — Тобто вони всі там, а я тут одна готувала на всіх?
— Ну, їм стало краще в останній момент, — Денис уникав її погляду. — Давай, збирайся.
Марічка відчула, як усередині щось обірвалося. Вона взяла градусник. Тридцять дев’ять і шість. — Припливли… — Денис глянув на цифри з явним роздратуванням. — І що тепер робити?
— Мені треба ліки. Мені погано.
— У тебе є щось в аптечці?
Він довго копирсався в шухлядах, але знайшов лише старий активоване вугілля. — Треба в аптеку йти… — зітхнула Марічка.
— Я не хочу спізнюватися, нас чекають!
— Але я вмираю! — вона вперше підвищила голос.
Він пішов. Швидко повернувся, сунув їй коробку з пігулками. — Пий і збирайся. Давай швидше!
— Денисе, я не поїду. Я фізично не можу стояти.
— Ну, як знаєш, — він почав одягати куртку. — Я не можу пропустити Новий рік через те, що ти перевтомилася.
— Ти куди? — вона не вірила своїм вухам.
— Святкувати. Ти сама відмовилася. Визначся: або ти встаєш зараз, або я їду сам. Я чекаю три хвилини.
Його телефон розривався від дзвінків друзів.
— Так, виїжджаю! Вже лечу! — весело відповідав він у трубку. Потім глянув на Марічку. — Ну, все. Одужуй. Якщо стане краще — викличеш таксі.
Він цмокнув її в лоб і побіг до дверей. Але раптом зупинився. — Мало не забув! А де твій торт? Той, ексклюзивний? Я без нього не можу, хлопці чекають!
Марічка дивилася на нього і відчувала, як гарячі сльози котяться по щоках. Він не міг поїхати без торта. А без неї — міг.
— Де торт, Марічко? На балконі?
— Його немає, — тихо відповіла вона. — Він не вийшов. Рецепт складний, я все зіпсувала.
— Ясно… — Денис був розчарований. — Ну, тренуйся наступного разу. Шкода, я вже всім розповів, який він крутий. Бувай!
Двері захряснулися. Марічка залишилася в порожній квартирі під звуки телевізора, який обіцяв щасливий Новий рік. Вона плакала довго, поки ліки не почали діяти. Слабкість зморила її, і вона заснула.
Розбудили її вибухи салютів. Північ. Вона загадала бажання — ніколи більше не почуватися такою самотньою. І в цей момент її телефон задзвонив.
— Марічко… привіт… це Андрій. Я не розбудив?
— Ні… — вона розгублено сіла в ліжку.
— Я тут… біля твого під’їзду. Не встиг до бою курантів, пробач. Робота затримала.
Вона підійшла до вікна. Внизу, під світлом ліхтаря, стояв той самий хлопець у смішній шапці. В руках він тримав невелику ялинкову гілку та паперовий пакет.
Марічка відчинила йому двері. Він зайшов, збентежений, засніжений. — Це тобі. Малинове варення і… торт. Купив у кондитерській, кажуть, непоганий. З Новим роком!
— З новим щастям… — вона всміхнулася. Їй раптом стало легше дихати. — Торт будеш? Мій, справжній. Домашній.
— Ти ж сказала Денису, що він не вийшов… — здивувався Андрій.
— Він вийшов ідеальним. Просто не для нього.
Андрій подивився на неї з такою теплотою, якої вона ніколи не бачила в очах Дениса. — Коли я дізнався, що він поїхав сам, я не повірив. Ти ж його кохаєш, Марічко… чому він так вчинив?
— Тепер це вже не має значення.
— Я б ніколи тебе не залишив, — тихо сказав Андрій. — Друзі почекають.
Тієї ночі Марічка зрозуміла: свято — це не галаслива компанія і не гори салатів. Це людина, яка привозить тобі малинове варення, коли весь світ пішов на вечірку без тебе.
Після свят Денис став «колишнім». Він довго не міг зрозуміти, чому Марічка його заблокувала. А от на Андрія вона подивилася зовсім інакше. Виявилося, що він давно був у неї закоханий, але не наважувався заважати «щасливій парі». Тепер же Марічка дала йому шанс, і це був найкращий подарунок, який вона коли-небудь отримувала на Новий рік.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
