— Солю, ну скільки можна теревенити з цією твоєю Наталкою? — голос Артема долетів із кімнати, де він напівлежав на дивані, втупившись у чергове відео на YouTube.

У його голосі вже не було тієї м’якості, яка так підкупила Соломію в перші місяці. Тоді він здавався їм обом таким затишним, таким «своїм». Тепер же в його словах бриніло роздратування, ніби розмова дівчини відривала його від якихось надважливих справ, хоча насправді він просто вбивав час. — У мене вже голова обертом від вашого щебетання. Краще б чимось корисним зайнялася, ніж плітки збирати.

Соломія, яка саме на кухні чаклувала над вечерею, паралельно слухаючи подругу через гучний зв’язок, на мить застигла. Вона ледь помітно нахмурилась, але проковтнула образу. У пам’яті ще був свіжий той Артем, який із вдячністю приймав кожну чашку чаю, який ніяково посміхався, коли вона запропонувала йому переїхати до неї. Тоді, після того, як його невелика справа прогоріла через чергову кризу, він нагадував побитого життям горобця. Соломії так хотілося його відігріти, дати відчуття безпеки у своїй невеликій, але такій виплеканій однокімнатній квартирі.

— Артеме, ми ж не щодня так розмовляємо, — тихо відповіла вона, прикриваючи динамік долонею. Наталці вона швидко шепнула: «Люба, передзвоню пізніше», і вимкнула телефон. — Просто ділимося новинами, ми сто років не бачилися. Хіба я тобі сильно заважаю? Можу піти на балкон.

Він нічого не відповів, лише виразно хмикнув, демонструючи, що розмова закінчена, але він залишився «незадоволеним». Соломія зітхнула. Минуло лише пів року, як вони почали жити разом. Ті перші тижні, сповнені ніжності та подяки, кудись зникли. Артем освоївся. Він знайшов роботу — не таку прибуткову, як раніше, але стабільну. Перестав скаржитися на несправедливість долі, і Соломія щиро за нього раділа. Але разом із цією впевненістю в ньому прокинулося щось інше. Щось, що їй подобалося все менше.

Спочатку це були ледь помітні зауваження, які Соломія списувала на його втому чи складний період адаптації. «Сонечко, не роби музику так голосно, я хочу відпочити в тиші», — казав він, і вона слухняно вимикала улюблені треки, хоча музика завжди була її способом перезавантаження. «А чому вечеря ще не готова? Я ж казав, що буду о цій порі», — міг з докором кинути він, заходячи на кухню, і Соломія винувато посміхалася, хоча сама щойно повернулася з роботи і ледь встигла скинути пальто. «Ти б трохи розгребла ці свої дрібнички на полицях, а то якось… не по-господарськи виглядає», — іноді проскакувало в його словах про її колекцію кераміки, яку вона збирала роками.

Вона намагалася бути мудрою. Казала собі: «Йому треба відчувати себе чоловіком, головним. Він стільки пережив». Вона згладжувала кути, усміхалася через силу, навіть коли на душі було тоскно. Вона все ще бачила в ньому того Артема, якого полюбила — трохи розгубленого, але щирого. Сподівалася, що це просто такий етап, який треба перечекати.

Але Артем, не відчуваючи опору, почав сприймати її поступливість як належне. Його «поради» ставали дедалі наполегливішими, а його присутність у її квартирі — все більш домінуючою. Його речі, які колись скромно займали одну полицю, тепер розповзлися всюди. Його чашка на кухні мала стояти лише на конкретному місці. Його звичка сидіти в її улюбленому кріслі, ліниво клацаючи пультиком, створювала ілюзію, ніби він тут повноправний власник, а вона — лише приємний додаток до інтер’єру.

Соломія все частіше ловила себе на тому, що зважує кожне слово, перш ніж щось сказати у його присутності. Чи не викличе це його невдоволення? Чи не почує вона чергову «лекцію»? Її квартира, її фортеця, де вона завжди почувалася вільно, починала тиснути. Повітря ставало менше. Наче хтось невидимий повільно закручував гайки. І цим кимось була людина, яку вона сама сюди впустила.

— Ти знову до своїх дівчат? — голос Артема пролунав із кімнати, коли Соломія, вже в ошатній сукні та з легким макіяжем, шукала ключі в сумочці.

У його тоні не було запитання — лише констатація факту, приправлена роздратуванням. Він вийшов у коридор, сперся плечем об одвірок і зміряв її поглядом, який Соломії зовсім не сподобався. — Солю, ну скільки можна бігати по кав’ярнях? Ми ж як родина, могли б і вдома вечір провести. Чи тобі зі мною вже нудно, що ти весь час кудись рвешся?

Соломія відчула, як усередині піднімається хвиля протесту. «Родина?» Їхня родина поки що трималася на її ресурсах і її терпінні. — Артеме, я домовилася про цю зустріч ще тиждень тому. Ти ж знав, — вона намагалася говорити спокійно, хоча серце калатало. — Ми рідко бачимося, і я не хочу скасовувати плани через твоє раптове бажання посидіти вдома. Мені цікаво з тобою, але мені потрібне й моє спілкування.

Він скривився, ніби від зубного болю. — Я не про контроль кажу, а про те, як краще! — він підвищив голос. — Ця твоя Катя… ну яка вона подруга? Вічно якісь дурниці в голові. А Наталка тільки й знає, що жалітися на життя. Це не та компанія для жінки, яка думає про серйозне майбутнє.

Це було вже занадто. — Моїх друзів, будь ласка, не чіпай, — відрізала Соломія, відчуваючи, як обличчя починає горіти. — Це мій вибір. І точно не тобі вирішувати, хто для мене «нормальна» компанія.

Апетити Артема щодо контролю росли щодня. Тепер він втручався не лише в побут, а й у її рішення, її час, навіть у її гаманець. — Знову щось собі купила? — міг він процідити, побачивши новий теплий светр або книгу. — Краще б відклали на щось корисне для дому. Ти ж бачиш, я стараюся, кручуся, а ти гроші на вітер пускаєш.

Вона почала відбиватися. Спочатку несміливо, потім впевненіше. Пояснювала, що це її заробіток, її життя. Але Артем у відповідь або вмикав «ображеного», або починав мовчати годинами, створюючи в квартирі таку важку атмосферу, що хотілося втекти на вулицю. Він міг демонстративно зітхати, проходячи повз, або з перебільшеною акуратністю переставляти речі, підкреслюючи, як йому «незатишно» через її «егоїзм».

Роздратування Соломії, що збиралося тижнями, переростало у відкрите обурення. Вона зрозуміла: людина, яку вона підтримала у важку хвилину, тепер намагається підім’яти її під себе, позбавити права голосу в її власному домі. Ігор відчував цей опір і ставав ще більш командним. Атмосфера в затишній оселі розпалювалася. Соломія все частіше затримувалася на роботі, аби тільки не чути повчань і не бачити його незадоволеного обличчя.

Був звичайний вечір, близько восьмої години. Соломія нарешті вставила ключ у замок. Вона затрималася — був складний проект, який вимагав додаткового часу. Вона знала, що вдома на неї чекає не тепла вечеря чи обійми, а черговий допит. Тільки-но вона переступила поріг, як почула його голос — різкий, як удар.

— Ну і де ми були? — Артем стояв у коридорі, схрестивши руки на грудях. — Я вже зголоднів, чекаю тут як не знати хто! Телефон не брала… Знову зі своїми подружками ляси точила, поки чоловік вдома сам?

Соломія повільно зняла пальто. Всередині все закипіло миттєво. Ця манера говорити «ми», коли йшлося лише про його комфорт, ця впевненість у праві вимагати звіту — це стало останньою краплею.

— А ти хто такий, Артеме, щоб я перед тобою звітувала? — спокійно, навіть занадто спокійно запитала вона, повертаючись до нього. Її погляд був прямим і холодним.

Артема наче струмом вдарило. Він не очікував такої відповіді. Зазвичай Соломія намагалася виправдатися, якось залагодити конфлікт. Він зробив крок до неї, обличчя його налилося червоним.

— Що значить «хто такий»? — закричав він, забувши про маску турботи. — Я твій чоловік, зрозуміла?! І ти будеш робити так, як я сказав! Будеш звітувати, де була і з ким! Я тут буду порядок наводити, а не ти хвостом крутитимеш!

Соломія дивилася на нього і бачила зовсім чужу людину. Ось воно, справжнє обличчя. Жодної вдячності, жодної поваги. Тільки жадоба влади над тією, хто простягнув йому руку допомоги. Терпець увірвався. З гуркотом.

— Ні! — її голос прозвучав наче постріл. — Це ти мене тут будеш слухатися, любий мій. Бо це МОЯ квартира! І якщо ти ще раз спробуєш ввімкнути тут «господаря» — вилетиш за двері швидше, ніж встигнеш договорити!

Артем завмер. Його рот відкрився від подиву. Він дивився на неї так, ніби бачив вперше. — Що-о-о?! — заревів він, намагаючись повернути ініціативу. — Та ти… ти в своєму розумі? Я голова сім’ї! Ти як зі мною розмовляєш? Ти зовсім страх втратила?

Соломія не поворухнулася. — Головою будеш у своїй квартирі, коли її заробиш, — її голос був рівним і вбивчим. — А тут, у моєму домі, правила встановлюю я. Не подобається? Двері там. Усвідомив?

Конфлікт досяг апогею. Артем важко дихав, його кулаки стискалися. Слова Соломії про «свою квартиру» вдарили по найболючішому — по його чоловічому самолюбству, яке він намагався вибудувати на її території. Він хотів щось крикнути, але раптом відчув усю хиткість свого становища. Він тут — гість, який переступив межу.

Вечір минув у крижаному мовчанні. Вони ігнорували одне одного, але повітря навколо дзвеніло від напруги. Соломія приготувала вечерю лише для себе. Артем щось грюкав на кухні, розігріваючи собі їжу, але до неї не звертався. В його очах збиралася темна злість. Він був загнаний у кут, і це робило його неприємним.

Наступного дня війна нервів продовжилася. Артем вирішив, що найкращий спосіб повернути контроль — це дрібні капості. Він розкидав речі, коментував її дії під ніс, намагався вивести її з рівноваги.

— І довго ти збираєшся дутися? — кинув він увечері, коли Соломія читала книгу. — Може, випереш нарешті мої сорочки? Мені завтра на роботу вдягнути нічого. А то ходять тут деякі, удають із себе королів…

Соломія повільно відклала книгу. — Знаєш, Артеме, — почала вона тихо. — Я подумала над твоїми словами. Тобі справді немає чого вдягнути. І, що найголовніше, немає де це прати. Принаймні тут.

Він не відразу зрозумів. — Ти про що? Знову твої фокуси?

— Про те, що твій час тут закінчився, — Соломія підійшла до шафи, дістала його сумку — ту саму, з якою він прийшов — і кинула її до його ніг. — Збирайся. Даю тобі десять хвилин. І щоб більше твоєї ноги тут не було. На вихід. З речами.

Артем зблід. Потім почервонів. Його обличчя спотворилося від люті. — Ах ти ж… — він вилаявся, але Соломія навіть не здригнулася. — Та кому ти потрібна будеш, така мегера? Сама залишишся, у своїх стінах задихнешся! Ще приповзеш до мене, проситимеш, щоб повернувся!

Соломія дивилася на нього з такою зневагою, що він аж затнувся. — Це ми ще подивимося, хто до кого приповзе. А тепер — геть. Поки я прошу по-доброму. Чи тобі допомогти зібрати твої «цінні» речі? — вона зробила крок до сумки.

Це був фінал. Артем зрозумів, що вона не відступить. Він почав згрібати свої пожитки — абияк, грудкою, жбурляючи їх у сумку. Його руки тремтіли. Він більше нічого не казав, тільки важко сопів. Перед тим, як вийти, він зупинився в дверях і обернувся. Погляд був сповнений ненависті.

— Ти ще пошкодуєш про це! Чуєш? Пошкодуєш!

Соломія, не повертаючи голови, відповіла: — Боюся, це єдине, про що я точно НЕ буду шкодувати у своєму житті. Не затримуйся, у коридорі протяг.

Двері зачинилися з гучним звуком, який відлунив у порожній квартирі.

Соломія залишилася сама. Вона повільно обвела поглядом кімнату. Не було ні радості, ні болю. Лише неймовірна втома і відчуття, що в квартирі нарешті стало легше дихати. Вона підійшла до вікна, відсунула штору і подивилася, як постать Артема з сумкою зникає за рогом будинку. Потім вона глибоко зітхнула і випросталася.

Тепер це знову була ТІЛЬКИ її територія. Її простір. Її правила. І більше вона нікому не дозволить закручувати гайки у своєму житті.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.