— Соломіє, ну знову ти в цьому старому светрі? Скільки можна? Поглянь на себе, він же зовсім втратив вигляд, вицвів і розтягнувся! — Дарина зітхнула, притулившись до одвірка.
Соломія мимоволі сильніше закуталася у великий сірий светр грубої в’язки. Він був їй завеликим, рукави закривали кінчики пальців, а комір надійно ховав від усього світу.
— Він не старий, Даринко… Він затишний. І пахне ним. Наче Максим ще десь тут, просто вийшов за хлібом чи в справах…
— Саме в цьому і проблема, — подруга підійшла ближче й м’яко поклала руку їй на плече. — Максим не вийшов «у справах». Він пішов пів року тому. А ти все ще живеш у його тіні. Ти коли востаннє справді дивилася у дзеркало? Не мигцем, коли вмиваєшся, а прямо в очі собі? Там же порожнеча, дорогенька. Ти перетворилася на привид у цій квартирі.
Соломія нічого не відповіла. Вона лише сильніше стиснула край вовняної тканини. Їй здавалося, що якщо вона зніме цей светр, то розсиплеться на порох, як стародавній папірус, що вперше зустрівся з вітром.
Ранок у квартирі, яку вона подумки називала «Заповідником минулого», завжди починався однаково важко. Прокидатися було боляче. Перша ж думка після сну не приносила радості від нового дня — вона приносила усвідомлення порожнечі на другій половині ліжка. Рука автоматично тяглася до тумбочки. Телефон, екран, знайомий додаток. Пальці самі, наче за програмою, вводили його ім’я.
І ось він — на нових світлинах. Щасливий, засмаглий, десь серед карпатських схилів. А поруч — дівчина в яскравій куртці. Вони сміються. Дивлячись на це, Соломія відчувала, як усередині все стискається. Це не був просто смуток. Це було фізичне відчуття, ніби в грудях розливається крижана вода, від якої перехоплює дихання. Її нудило від власної слабкості, але зупинитися вона не могла. Це був її щоденний ритуал самокатування.
Вона пішла до ванної, увімкнула воду. Раптом почувся тихий звук — наче хтось кашлянув у коридорі. Максим завжди так робив зранку, прочищаючи горло перед першою кавою. Серце Соломії підскочило до самого горла, вона різко обернулася, розбризкуючи воду. Але там нікого не було. Лише холодний кахель і тиша. Ця тиша була гіршою за будь-який шум. Вона була густою, липкою і важкою.
У коридорі висіло велике дзеркало в різьбленій рамі. Соломія вперше за довгий час затримала на собі погляд. На неї дивилася втомлена жінка з тьмяним волоссям, у старій піжамі — його дарунку. Вона зрозуміла: вона годує свою тугу собою. Вона дозволяє пам’яті про людину, яка її залишила, повільно знищувати себе теперішню.
— Годі, — прошепотіла вона. — Більше так не буде.
Рішення прийшло раптово, як грім серед ясного неба. Вона сіла за ноутбук. Руки тремтіли, серце калатало так, ніби вона збиралася стрибнути з парашутом.
Відкрила його сторінку. Кнопка «Заблокувати» здавалася величезною і небезпечною. «А якщо він захоче написати? А якщо щось трапиться?» — заскиглив внутрішній голос. — Не захоче. І нічого не трапиться, — відрізала вона сама собі.
Клік. Один короткий рух мишкою — і його більше немає в її віртуальному світі. Потім ще один додаток. Потім видалення листування. Вона не перечитувала повідомлення річної давнини про «вічну любов». Вона просто стирала їх, наче вичищала пам’ять комп’ютера від вірусів.
Телефон задзвонив майже миттєво. Це була Дарина. — Соль, ти як? Ми тут збираємося на каву в п’ятницю, прийдеш? — Даринко, я звільняюся. На тому кінці запала довга тиша. — Ти що, серйозно? Ти ж стільки років до цього йшла! Посада, стабільність, повага колег… Ти продумала, як будеш платити за все? У тебе ж витрати, оренда… — Я не можу більше там бути, — голос Соломії став твердішим. — Кожен куток в офісі нагадує про нього. Ми ж там познайомилися. Я бачу його машину на парковці — навіть якщо це не його машина, мені здається, що це він. Я відчуваю запах його парфумів у ліфті. Я просто знищую себе в тих стінах. Це не божевілля, Дарино. Це ціна мого виживання.
Вона справді написала заяву. Без жодного плану «Б». Просто в нікуди. І квартиру вирішила змінити теж. Це житло було занадто переповнене спільними спогадами. Кожна тріщинка на стелі мала свою історію, і ці історії більше не гріли, вони душили.
Грошей було небагато. Вона знайшла невеличку студію в новобудові на околиці міста. Там не було парків, де вони колись гуляли, не було затишних кав’ярень з «їхніми» столиками. Тільки бетонні джунглі, будівельні крани та свіже повітря, не отруєне ностальгією.
Переїзд став для неї своєрідним обрядом. Соломія купила великі мішки для сміття. — Це не речі, — примовляла вона, кидаючи в мішок спільні пледи, сувеніри з поїздок та навіть кухонні дрібнички. — Це ментальний баласт. Це радіоактивні уламки мого минулого.
Вона не намагалася нічого продати чи віддати знайомим. Вона просто виносила ці мішки до смітника. Кожен пакунок ставав легшим не за вагою, а за відчуттям на душі. Вона здирала з себе стару шкіру, і хоча під нею була лише болюча рана, вона знала — так треба.
Наступного дня вона пішла в салон краси. Це не був елітний заклад, просто маленька перукарня біля нового дому. — Що будемо робити? — запитала майстер. — Кінчики підріжемо? Соломія подивилася на себе в дзеркало. Довге русяве волосся, яке Максим так любив перебирати пальцями. — Зробіть так, щоб я себе не впізнала. Ріжте. Коротко. І фарбуйте в найтемніший колір, який у вас є. — Ви впевнені? У вас такий гарний натуральний колір… — Ріжте, — повторила вона.
За дві години з крісла підвелася зовсім інша жінка. Різкі лінії каре, вугільно-чорне волосся, на фоні якого очі стали здаватися величезними та пронизливими. Вона вийшла на вулицю, і холодний вітер вперше торкнувся її шиї. Це було незвично і лячно, але водночас давало неймовірне відчуття волі.
Вона зайшла в магазин одягу. Замість звичних ділових костюмів та бежевих светрів вона обрала грубі черевики на товстій підошві, шкіряну куртку та джинси. Її старий стиль був створений для того, щоб подобатися йому. Новий стиль був створений для того, щоб захистити її.
У новій квартирі пахло побілкою та чимось новим, незвіданим. Соломія почала розбирати коробки, які все ж таки привезла з собою — там були книги та найнеобхідніше. Раптом з однієї коробки випав його старий шарф. Запах ударив у ніс миттєво. Максим. Його присутність знову заповнила простір.
Сльози бризнули з очей самі собою. Вона згадала, як він обіймав її в цьому шарфі під час дощу. Біль був таким гострим, що вона майже впала на коліна. — Ні! — крикнула вона в порожнечу. — Я не дозволю!
Вона схопила шарф, вибігла в коридор і викинула його в сміттєпровід. Повернувшись, вона відкрила всі свої парфуми — ті ніжні, солодкі аромати, які він колись обирав для неї. Вона вилила їх у раковину. Повітря стало важким від суміші квітів та хімії, але вона лише відчинила вікно.
Того ж вечора вона пішла до крамниці та купила щось зовсім інше — аромат з нотками перцю, полину та деревини. Він був різким, майже агресивним. — Будь здорова, нова Соломіє, — промовила вона, розпилюючи парфуми в повітрі.
Зміни торкнулися і їжі. Раніше вони завжди замовляли класичні страви, які подобалися йому. Тепер вона пішла в маленьке кафе зі східною кухнею. — Дайте мені найгострішу страву, яка у вас є, — попросила вона офіціанта. — Це дуже гостро, пані, ви впевнені? — Саме це мені й потрібно.
Перша ж ложка обпалила піднебіння. Сльози знову покотилися з очей, але це були інші сльози. Це був вогонь, який випалював залишки жалості до себе. Це був смак її нової реальності.
Вечори вона заповнювала музикою. Замість звичних ліричних балад вона вмикала важкий ритмічний електронний звук. Під таку музику неможливо було сумувати — під неї можна було тільки рухатися. Вона танцювала сама в порожній кімнаті, витрушуючи з себе залишки минулого, поки не падала на ліжко від утоми.
Через кілька тижнів вона випадково зустріла на вулиці спільних друзів — Ігоря та Юлю. — Соломіє! Це ти? — Юля сплеснула руками, розглядаючи її нову зачіску та одяг. — Ми тебе ледь впізнали! А ми от якраз бачили Максима… Він, до речі, запитував про тебе. Казав, що та його нова пасія зовсім не вміє готувати ті твої фірмові страви, що він сумує за твоїм домашнім затишком…
Соломію пересмикнуло. Отже, все, що він цінував — це її здатність створювати «затишок» і подавати вечерю? — Друзі, — сказала вона спокійно, але твердо. — Якщо ви хочете зі мною спілкуватися, давайте домовимося: про Максима — жодного слова. Його більше не існує в моєму світі. Він не «питав», він просто намагався перевірити, чи я все ще на гачку. Не треба мені передавати його слова.
— Та чого ти така різка? Ми ж як краще хотіли… — образився Ігор. — А мені не треба «як краще», мені треба, щоб мене поважали. Якщо моє прохання для вас занадто складне — нам не по дорозі.
Вони пішли, незадоволено перешіптуючись. Соломія залишилася стояти посеред вулиці. Їй було трохи сумно втрачати друзів, але вона відчула дивну легкість. Вона більше не була частиною «їхнього» кола. Вона була сама по собі.
Того ж вечора на карту прийшли гроші. І повідомлення в месенджері: «Соль, це за те, що я колись заборгував. І послухай, мені тут треба з документами допомогти, ти ж у цьому найкраща. Я заплачу гарну суму, допоможеш за старими зв’язками?»
Це був гачок. Тонкий, замаскований під турботу та ділову пропозицію. Він хотів знову зробити її частиною свого життя, використовуючи її професіоналізм. Соломія хвилину дивилася на екран. Потім просто перерахувала всі гроші назад. До останньої копійки.
«Документи зроби сам або знай фахівця. Я більше не займаюся твоїми справами. Грошей не треба. Прощавай», — написала вона і заблокувала номер назавжди.
Вона сиділа на підлозі своєї нової квартири. Грошей у неї справді було обмаль, попереду була невідомість. Але вперше за довгий час вона відчула, що належить сама собі. Жодна копійка від нього не була варта її свободи.
Коли гостра фаза болю минула, з’явилася порожнеча. Її треба було чимось заповнити, інакше мозок знову почав би прокручувати старі кадри. Соломія випадково побачила оголошення про набір у групу фламенко.
— Чому б і ні? — подумала вона.
Перше заняття було важким. Зала пахла деревом і зусиллями. — Спину рівніше! — вигукувала викладачка. — Ви не просите милостині, ви вимагаєте поваги! Підборіддя вгору! Ви — королева свого життя!
Соломія вчилася бити підборами по підлозі. Трах-тах-тах! З кожним ударом вона ніби вбивала цвяхи в труну свого минулого. Це був танець самотніх, але гордих людей. Тут не потрібен був партнер. Тут потрібна була лише пристрасть і незламна воля.
Минали місяці. Соломія знайшла нову роботу — зовсім в іншій сфері, де її ніхто не знав як «колишню Максима». Вона працювала багато, але з задоволенням. Її життя наповнилося новими людьми, новими маршрутами та новими цілями.
Пройшов рік. Соломія йшла осіннім бульваром. На ній було яскраве пальто, волосся трохи відросло, набувши насиченого відтінку. Вона поспішала на свій виступ, у сумці приємно постукували кастаньєти.
Раптом у натовпі вона побачила знайому постать. Серце на мить завмерло… і продовжило битися в спокійному ритмі. Це був Максим. Він стояв біля входу в торговий центр. Поруч була та сама жінка, але вони не виглядали щасливими. Вона щось емоційно йому доводила, а він стояв, опустивши плечі, з втомленим і якимось збляклим виглядом.
Соломія зупинилася на відстані кількох метрів. Вона чекала, що зараз накотить хвиля болю, чи гніву, чи хоча б жалю. Але всередині було тихо. Наче вона дивилася на актора з фільму, який бачила дуже давно. Вона пам’ятала сюжет, але емоції вже давно згасли.
Максим повернув голову і зустрівся з нею поглядом. У його очах відобразився шок. Він не впізнав її одразу, а коли впізнав — зробив крок назустріч, відкривши рота. — Соломіє? Це ти?
Вона ледь помітно посміхнулася. Це була посмішка ввічливої незнайомки. Вона коротко кивнула йому — просто як данина минулому — і, не зупиняючись, пройшла повз. Спина була прямою, підборіддя — високо піднятим. Вона чула звук своїх підборів по тротуару: трах-тах-тах. Ритм фламенко. Ритм її перемоги.
Вона підійшла до скляної вітрини та подивилася на своє відображення. Там була жінка з іскрою в очах, впевнена і справжня. — Ну, привіт, Соломіє, — прошепотіла вона собі. — Ми це зробили.
І вона пішла далі, у своє власне, неймовірно цікаве і вільне життя, де більше не було місця для привидів.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
