fbpx
Життєві історії
Соломія має три квартири. В одній живуть з дітьми, дві здають в оренду. У неї немає батьків, чоловік залишив, ні братів, ні сестер, ні родичів близьких. І хоч Соломія працює на роботі, отримує аліменти, плату за оренду двох квартир, постійно скаржиться на важке життя. Колеги, сусіди, подруги знають, що Соломія одна на копійчану зарплату ростить двох дітей. Багато їй співчувають і всяко намагаються допомогти: хто пиріжки принесе і почастує, хто старі, але ще хороші дитячі чобітки підкине, хто на пікнік покличе, мовляв, ми м’ясо купили, шашлики будемо смажити, приїжджай з хлопцями, і нічого не купуй, не думай, все у нас вже є. Соломія радо погоджується, бере все, що дають. Але люди й гадки не мають, скільки у неї складено на недобрий день

– Досить вже притягувати до себе проблеми, забудь про бідність, ти ж не на стільки вже бідна людина і багато чого можеш собі дозволити. Досить вже рахувати копійки. Заспокойся! У тебе все більш ніж добре, – якось сказала подруга моїй колежанці на роботі Соломії.

У Соломії дійсно все непогано зараз в житті – у власності у неї три квартири. В одній живуть з дітьми, дві здають в оренду, причому, одна з квартир, що здаються – в центрі столиці, тому приносить досить непоганий дохід. До того ж Соломія отримує аліменти на двох дітей і працює. І, хоча зарплата у неї невелика, та ще й зменшується за рахунок того, що вона часто бере відпустку за свій рахунок, щоб сидіти з дітьми, коли вони недужають – в цілому на трьох осіб дохід виходить вельми хороший.

Але подробиці про додаткові доходи мало хто знає.

З боку Соломія – нещаслива самотня жінка, якій не позаздриш: рано залишилася без обох батьків (власне, звідси і квартири, отримані в спадщину), сама ростить дітей, на колишнього чоловіка надії ніякої, і за спиною нікого – ні братів-сестер, ні інших родичів. Одна вона на світі зовсім. Сподіватися нема на кого.

І веде Соломія себе саме як людина, вкрай обмежена у фінансах.

Купує одяг простіше, ходить в перукарню економ-класу, і навіть в 3Д-кіно жодного разу не була – дорого для неї це.

Колишні однокурсники збиралися в кафе на ювілей випуску – не пішла.

Колеги скидалися, відзначали професійне свято – вона відмовилася.

Син приніс фотографію класу – Соломія веліла віднести назад, бо за неї потрібно платити.

У дочки в цьому році в саду випускний – ранок, чаювання, аніматори, подарунки. Батьківський комітет збирає гроші, але Маша здавати не буде.

– Ось ще, випускний в садочку, придумають теж! – сердиться вона. – Кому це потрібно? Дитині, чи що? Моєму – не потрібно точно! 1000 гривень треба здати. Зовсім вже. Та й потім ще сукню дорогу на один раз, туфлі до неї, колготки. Я їм що, друкую гроші, чи що? Обійдемося без випускного, і так згодиться.

При цьому Соломія накопичила вже таку, як це модно нині називати, “подушку”, що вона вже швидше нагадує не подушку, а перину. На чорний день відкладено досить, давно вже можна б заспокоїтися і жити, отримуючи від життя задоволення. Ну хоча б в кіно сходити з дітьми або в кафе-морозиво. І вона вже було занесе руку над своїми засіками, щоб витягнути звідти трохи, але подумає і скасовує рішення. Невідомо, як воно далі складеться. А раптом квартирантів не буде. А раптом з роботи звільнять. А раптом татко поїде на ПМЖ за кордон, і аліментів не взяти з нього тоді. Або ще що трапиться.

Близькі – колеги, сусіди, подруги – знають, що Соломія одна на копійчану зарплату ростить двох дітей. Багато їй співчувають і всяко намагаються допомогти – хто пиріжки принесе і почастує, хто старі, але ще хороші дитячі чобітки підкине, хто на пікнік покличе – мовляв, ми м’ясо купили, шашлики будемо смажити, приїжджай з хлопцями, і нічого не купуй, не думай, все у нас вже є!

І Соломія все це бере і приймає, хоча часто прекрасно знає, що самі “помічники”, на відміну від неї, часто реально сидять без копійки, сплачують кредити і не мають ніякого додаткового доходу. Інший раз і не хочеться брати для своєї дитини поношені черевики, але відмовитися незручно. Адже люди пропонують від щирого серця, допомогти хочуть, і задирати перед ними ніс якось навіть негарно.

“Візьму, а вдома потім викину!” – вирішує Соломія. Але вдома, розглянувши та помірявши річ на дитину, раптом вирішує – а нехай полежать, пити-їсти не просять, в цьому році ще більші, а на наступний сезон – будуть в самий раз. Викинути ніколи не пізно. Стануть в нагоді. Хіба мало – в сльоту перевзутися, або у дворі грати підуть.

– Якось негарно все це виглядає, ти не думаєш так? – зітхає подруга. – І перед своїми дітьми, які носять чужі обноски, незручно, та й перед людьми, які тебе жаліють.

Маша і сама наповнена каяттям. Шкода дітей. І так-то без батька ростуть, так ще й постійно під девізом “ми не можемо собі цього дозволити”. Одна справа, коли це дійсно так. І зовсім інша, коли це кілька перебільшено.

До того ж діти коли-небудь виростуть і збагнуть, що мама, взагалі-то, не бідувала вже так, аж занадто. Гроші були. І може бути, будуть образи – за чужі стоптані чоботи і пропущені випускні.

Та й самій, чого вже там, хочеться пожити на всю. Адже молода ще, що не бабуся, щоб речі доношувати і доживати віку. Вражень хочеться, подорожей, красивого одягу, радості. Але все коштує грошей. Які є взагалі-то. Але невідомо, чи будуть завтра.

– Ну нічого! – умовляє себе Соломія. – У серпні в мене буде відпустка, візьму путівку на море. Собі з дітьми. Може бути, за кордон навіть. У хороший готель. Так, щоб відпочити і вражень набратися. На екскурсії поїздити, в кафешках посидіти, щоб було що згадати. Зрештою, один раз живемо.

Втім, швидше за все мрії залишаться мріями.

І в серпні Соломія поїде з дітьми до подруги, яка люб’язно запропонувала їй безкоштовно пожити в маленькій хатинці у селі в Одеській області, куди до моря добиратися кілометрів 5. В селі нічого немає, крім маленького магазинчика, про розваги для діток годі й говорити, лише стара гойдалка і купа піску. Зате безкоштовно.

Мені шкода свою колежанку, але й сердита на неї. Ну як так можна жити, скажіть?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook