Така вона – душа матері…
Я живу на квартирі у однієї літньої жінки. Холодильник у нас з нею спільний, тому я бачила, що її полки завжди були порожні. Незмінне одне – каструля з вівсянкою на воді. Мило – тільки господарське, олія – тільки дешева, з запахом. Взуття в коридорі – латане-перелатане. Квартира так і кричала про бідність. За матеріалами
В душу до нас господиня не лізла, все кудись на промисли ходила з ранку до вечора – банки збирала, оголошення клеїла. По неділях у бабусі було свято – гниловаті фрукти з ринку.
Мені до сліз було шкода сусідку. А коли до неї заявилася гостя, я трохи ридала від несправедливості.
– Гроші приготувала? – запитала жінка років 45, яка відкрила двері своїм ключем.
– Так, дочко. Ось, візьми, – заметушилася наша господиня.
– Мало. Ну добре, нехай. Доньку завтра приведу, заслужила.
– А це чий одяг висить? Гості у тебе?
– Я кімнату здала, жити треба на щось, я ж пенсію тобі віддаю, – почала виправдовуватися пенсіонерка.
– Ану, піду гляну, що за мешканці у тебе такі. Мабуть, шахраї, – жінка відчинила двері до нас в кімнату.
– Ну, і хто тут у нас?
Настільки безцеремонне вторгнення на чесно оплачену територію, я сприйняла в штики:
– Жіночко, двері закрийте з того боку!
– А ти хто така, щоб командувати? Я – тут господиня! Платити тепер мені будеш, ось мій номер телефону, а ось – номер карти, – жінка прямо у взутті пройшла в кімнату і поклала на стіл 2 папірці. – І давай без затримок, а то виселю! За оренду давно платила?
– Дочко, залиш її, будь ласка. Я з оренди борг за світло заплатила, а то могли відключити. А як я без світла? – мало не плакала моя квартирна хазяйка.
– Більше не бери оренду, нехай мені перекидає. Все, я пішла. Завтра, як і обіцяла, дочку приведу. І давай, не грайся мені тут!
Жінка пішла, а господиня сіла на стільчик в коридорі і розплакалася. Я підійшла до бабусі, обняла її і почала заспокоювати:
– Ну не плачте, все добре буде. А давайте я Вас чаєм напою!
Чаю у сусідки я ніколи не бачила – вона заварювала собі листочки малини і смородини, що гронами висіли на кухні.
Старенька взяла кухоль і почала розповідати:
Одна дочку ростила, чоловік мій безвісти пропав – вийшов з дому і не повернувся. Душу вклала, останнє віддавала. Балуваною виросла, женихів все перебирала. Тільки в 35 знайшла чоловіка собі, так внучку мені народила. Тільки чоловік у неї – скупий і жадібний, і краплі води в дощ не допросишся. Ось і прийшлося мені їм з онукою допомагати.
А потім, непомітно для мене, добровільна допомога перетворилася в зобов’язання. Пенсію забирає, не даю – внучку не бачу. Думала, кімнату здам, хоч їсти буду, їй і ці крихти подавай. Кого я виростила? Де упустила?
Анна Павлівна обливалася сльозами, забувши про чай. Шкода її було до сліз.
– А тепер вона мене все переселити хоче – квартиру мою продати, та на околицю в однокімнатну викинути. А то, дивись, і на вулиці залишить. Розмови такі починає, поки – на кшталт замислюється. А як її клюне – знову онукою шантажувати почне. І продам я квартиру, як миленька продам, аби скарб свій бачити.
Коли мій хлопець прийшов з інституту – він вчиться на 4 курсі на юриста, я у нього поцікавилася, що можна зробити? Як допомогти старенькій?
Ми обійшли сусідів, хто чув крики дочки Анни Павлівни про вимогу грошей, поговорили з ними і покликали свідками до суду. З самою господинею ми сходили і написали заяву про визначення порядку спілкування внучки з бабусею.
Справу ми виграли – тепер Августина Павлівна бачиться з онукою на законних підставах, раз в 2 тижні по три години. Пенсію у неї більше не вимагають – шантажувати нічим. Господиня почала їсти м’ясо, нормальні фрукти і овочі. А ще ми допомагаємо їй робити ремонт.
На знак подяки за допомогу, Анна Павлівна відмовляється брати у нас гроші за кімнату. Але ми все одно їй їх віддаємо.
Хіба можна так з власною матір’ю? Відбирати і без того крихітну пенсію, не хвилюючись про те, чим буде харчуватися жінка, яка її народила і виростила? Кричуща невдячність по відношенню до матусі.
Незважаючи на все це, Анна Павлівна не тримає зла на дочку, продовжує її любити. Отака вона, материнська душа.
Фото ілюстративне.
