fbpx
Життєві історії
Сьогодні я забираю свою стареньку маму в місто з села. Вона повільно знову і знову відкриває шафу, перебирає речі, які вже дивилася 10 хвилин тому. А в тій шафі вицвілі хустки, старенькі рушники. Я знаю, що куплю їй багато одягу, але мовчу, нехай бере все, що так любо їй. Мама прощається зі своєю хатиною, де народилася, виросла й жила. А я відчуваю себе мамою своєї старенької матусі, адже мені її доглядати

Ще зранку мама збирала свої речі. Вона раз у раз знову відкривала свою шафу, старенькими руками перебирала знову і знову, якісь непотрібні, на мій погляд речі. Там були якісь вицвілі хустинки, лляні рушники, яких вже не купити в жодному магазині, таких вже немає.

Я мовчала.

Мама не хотіла говорити. Я бачила, як їй було непросто прощатися з селом, зі своєю маленькою і такої рідною хатиною. Тут все її життя.

Сьогодні я забираю маму до себе. Але не повірите, в ї очах чомусь немає щастя, радості, хоча вона знає, що ми її любимо, їй у нас буде добре, в місті її чекають маленькі онуки, які виросли на бабусених пирогах і казках.

Мама не брала ні сумок, ні пакетів, вона, ще по звичці складала все в вузлики.

Я знаю, що я куплю їй всі необхідні речі: і одяг, і взуття, і новенькі яскраві халатики, пальто. Та я мамі не заважала, не говорила, щоб вона чогось не брала. Нехай складає все, що таке рідне їй.

Я сьогодні забираю свою маму з села у місто. Тепер я знаю, що маю доглядати за нею, щоб їй було добре та комфортно у нас. Тепер я відчуваю себе мамою своєї старенької мами.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page