fbpx

Сьогодні я йшла в Ірландії на роботу, маю тут житло, непогано живу. Але всю дорогу у мене були вологими очі, хоча у Львові моя родина дуже заздрить мені. Я вже хотіла сто разів повернутися в Україну, речі пакувала, але маю велику проблему, про яку просто мовчу

Зараз йду на роботу, ніби мала б радіти, адже не всім вдається знайти роботу за кордоном, але мені не радісно на душі, дуже не радісно.

Зараз я знаходжуся в Ірландії. Тут мені ще минулого року дали житло і я отримую допомогу, але мені не радісно від того, на жаль. Люди, які поряд, кажуть, що я мала б бути щасливою, адже маю те, що вдома не мала, але я не вважаю так, як вони.

Справа втому, що мені зараз 40 років, я не була заміжньою, не маю дітей. Просто самотня жінка. Інші мами приїхали сюди, їм теж важко, але вони на кожному кроці говорять, що їхали сюди, адже дбають про дітей, хочуть, щоб вони жили в спокої і не бачили того, що твориться вдома.

Для них діти на першому місті, мовляв, тому вони за кордоном. Додому планують повернутися майже всі, кого я тут знаю, але коли буде спокійніше, звичайно.

Мені тут самотньо, щиро скажу, адже багато жінок мого віку з дітьми, вони разом зустрічаються, діти гуляють, у них багато спільних тем. А я тут одна, жодної спорідненої душі так і не знайшла.

Їхала я за кордон, ще сама не знаючи куди, зараз повернутися додому не можу, просто немає куди. Я приїхала в Польщу, знайомі намагалися допомогти, але ні роботи, ні житла там не було.

Важко було, я не бачила перспективи, а потім однокласниця мені колишня зателефонувала, вона в Ірландії давно з чоловіком і дітьми живе, сказала, що в країні дуже гарні умови бля українців і просила мене кидати Польщу і їхати до них, вона мені допоможе.

Я так і зробила, вважала, що гірше не буде. Та в Ірландії, щиро кажучи, пощастило мені. Ми відразу знайшли маленьку однокімнатну квартиру, я отримувала гарні виплати, люди зносили мені одяг, продукти, а потім ще й на роботу влаштувалася я. Загалом добре все, якщо так можна сказати.

Зараз я тут живу наче й непогано, є у мене робота, житло, але я тут відчуваю себе чужою, закордон не моє і дуже важко мені тут. Звісно, я нікому стараюся не скаржитися, адже ніхто не зрозуміє мене. Як їй може бути важко? Так подумають люди.

На роботі мені ні з ким спілкуватися не хочеться, хоча мову трохи знаю, але люди не розуміють мого стану і не розуміють до кінця, що в нас вдома відбувається. Зразу я пояснювала, розповідала, показувала фото та відео, а потім втомилася – просто мовчу.

Дуже хочеться додому, на Батьківщину, але повернутися додому я не можу, адже в мене домівки зараз немає. Моя колишня однокласниця лише розуміє мене. Каже, якщо мені важко тут за кордоном, то я мову повернутися в Україну, в спокійні міста і там розпочати своє життя спочатку, якщо мені краще в Україні буде.

Та я не знаю, що мені робити тепер. Хіба в 40 років вже можна життя розпочати спочатку? Як мені вдома буде? Як там з житлом? Чи можливо там жінці самій оплатити і житло, і продукти харчування, адже тут мені допомагають, маю виплати якісь і вистачає на життя.

Дуже хочу почути думку людей, бажано жінок, які повернулися в Україну, але не додому, а в інші міста. Як ви влаштувалися? Яке тепер маєте життя?

Дуже хочу в Україну, але не знаю, що мене чекає там, адже тут я маю нормальне життя, хоча велику тугу за домом.

Маю родину у Львові, але за весь час вони мене не позвали до себе, лише заздрять мені, кажуть, що я за кордоном добре живу.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page