Зараз ми з чоловіком і двома дітьми живемо в Івано-Франківську, я після шлюбу перебралася жити в квартиру до Дмитра, адже тут він мав своє житло. Сама я родом з Миколаєва.
Жили ми добре завжди. Я саме з тих жінок, яким пощастило мати доброго чоловіка. За Дмитром я своїм завжди, як за кам’яною стіною була. Він і працював завжди, заробляв непогано, ще й, як приходив з роботи, то в усьому допомагав мені.
В Миколаєві залишилися жити мої батьки. Тато й мама теж жили добре, вони гарні посади все життя займали, тому гарну пенсію мали і квартиру свою, яку отримали, свого часу, від підприємства.
Я у них єдина дитина, тому знала, що мій обов’язок допомагати їм і підтримувати в усьому їх, адже більше нікому, а вони у мене вже люди пенсійного віку.
Ми з Дмитром маємо двоє дітей: сина та донечку. Вони зараз окремо живуть, донька закінчує навчання, мешкає в гуртожитку, адже вона в столиці навчається, а син живе теж на орендованій квартирі в Івано-Франківську, недалеко біля нас. Він скоро збирається одружуватися, тому з майбутньою невісткою вже будують спільні плани на життя.
Так склалося, що я в своїх батьків дуже пізня дитина, вони довго не могли мати дітей, та й після мене більше з цим не склалося у них, от вони усю свою надію і сподівання покладали на мене лише.
А нещодавно тата мого не стало. Це дуже велика втрата для нас, він був дуже доброю людиною, ми з мамою дуже любили його. Після цього мама дуже здала, здоров’я її стало підводити, постійно сумна, зовсім не схожа на себе. Мамі моїй зараз 71 рік.
Коли тата не стало, я взяла відпустку на місяць і поїхала до неї сама, адже не хотіла залишати її одну після такої втрати, хотіла побути біля неї. Але у мене сім’я, мій дім в Івано-Франківську і я поїхала додому.
Маму свою тепер я зовсім не впізнаю. Вона щодня мені дзвонить, плаче, що їй дуже важко самій, вона не звикла бути одна без батька, та й здоров’я тепер не те, сама постійно все робити не буде. Я до неї ще один раз з’їздила на тиждень, побула з нею, їй трішки легше стало фізично і морально і мені від душі трішки відлягло.
Та не встигла я приїхати в Івано-Франківськ, як мама мені знову телефонує, плаче і скаржиться. Вона стала, як дитина мала. Я вже не знаю, що робити мені. Кажу:
“Мамо, збирай речі, я тебе до себе заберу, діти зараз живуть окремо, будеш з нами. Зрозумій, у мене своє життя, в мене чоловік і діти тут, я не можу біля тебе сидіти постійно”.
Мама дуже образилася на мене, каже, що не хоче свій дім покидати, рідні стіни їй ніяка квартира моя не замінить. У мене таке враження, що вона зовсім не розуміє мене. Вона була завжди такою люблячою, розуміючою, а зараз здається байдуже до мене – приїжджай і сиди зі мною, мовляв, нічого не знаю.
Моя подруга нещодавно в Німеччину поїхала, маму з собою взяла. Мама теж старенька, вона не хотіла її саму в Миколаєві залишати, а їхала з донькою і внуком в Німеччину і її вмовили. Мама теж її мала 72 роки, їхати дуже не хотіла, плакала.
А подруга так за неї хвилювалася, що довелося вмовляти. Але вона вирішила мамі сказати неправду, мовляв поїдемо на пів року туди, допоможемо доньці з онуком влаштуватися, а самі повернемося. Та зрозуміло, що ніхто повертатися не збирався. Мама там дуже сумувала за Україною, за домівкою своєю, плакала часто і через декілька місяців її не стало, на жаль.
Подруга моя досі картає себе, що так вчинила, хоча вибору у неї не було. Хіба вона невірно зробила?
Та я дуже боюся повторити помилку її, не хочу, щоб мама сумувала у мене, вона хоче старість свою вдома доживати. Але я теж не можу з нею сидіти, вона ж не дитина мала, а у мене своє життя і робота тут, сім’я моя тут – в решті решт.
Дзвонила мама сьогодні ввечері, знову плакала, кличе мене до себе. А в мене самої сльози в очах. Ну що мені робити? Як мені бути, люди?
Опубліковано спеціально для Українці Сьогодні.
Історії з життя наших читачів.
Фото ілюстративне.
