Сьогодні якраз настав той самий день, якого я боялася з дня закінчення школи. Вечір зустрічі випускників школи вже сьогодні.
Мені нема чого там робити, всі мої однокласники успішні люди, кожен чогось досяг у своєму житті за всі ці роки, а що зробила я? А я народила дитя.
Це дійсно найкраще, що траплялося в моєму житті, моя дитина і мій чоловік, вони неймовірно дорогі мені люди. Але цим на зустрічі випускників не хваляться. Що тут такого?
Я занурилася у спогади про шкільні роки, про те, як мені не легко було в той час.
Я тоді носила найдешевший одяг, часто доношувала за сестрою, але при цьому природа нагородила мене бездоганною статурою, якої я чомусь соромилася. Хлопцям я подобалася, а дівчатка мене не любили і, через це, я завжди була самотньою. До цих пір мені дуже сумно згадувати ті часи.
В двері стукають, хто б ще це міг прийти так пізно?
Подивилася, за дверима чоловік, обличчя здається знайомим, але де я його бачила?
– Хто?
– Оксано, відкрий. Це Дмитро.
– Але я не знаю ніякого Дмитра.
– Останній рік у школі, паралельний клас.
– Дмитро! Точно. Ти так змінився! Де взяв костюм? Дорогий напевно? Що ти тут робиш? – засипала я його питаннями, відкривши двері.
– А я за тобою. Дивлюся ти ще не готова. Зустріч через півтори години, збирайся, може ще встигнемо.
– Я не піду! Ти хіба не пам’ятаєш?
– Я все пам’ятаю, тому ти йдеш, ти йдеш зі мною разом. Ми тоді обоє переживали не найкращі часи, це як раз привід показати їм всім, що ти була і залишилася людиною. Хорошою людиною!
– Почекай, а ти як мене знайшов? Ми ж зі школи не спілкувалися, хто тобі мою домашню адресу дав?
– А ти подумай, з ким ти після школи добре спілкуєшся досі? Валентина Вікторівна адресу дала, вона ж не просто класний керівник, вона нам як мама була в ті роки. пам’ятаєш? Я це відразу зрозумів, коли перейшов в ваш клас.
– Валентина Вікторівна? Зрозуміло. Все одно я нікуди не піду. Ці люди мені не друзі, не хочу настрій псувати собі, знову потім довго сумуватиму після того.
– Оксано! Подумай ще раз.
– Я сказала – ні, тобі краще піти, зараз мій чоловік повернеться.
– Дуже добре. А я піду.
Пішов Дмитро. Ось причепився з цією зустріччю, взагалі не розумію навіщо вона потрібна. Якби люди хотіли, то спілкувалися б після школи без всяких там зустрічей випускників.
– Кохана, а хто це до нас приходив?
– Ой, ти вже приїхав, а це однокласник мій, Дмитро. Кликав на зустріч випускників.
– А ти значить не йдеш? Засмучений якийсь Дмитро твій пішов.
– Ти ж знаєш. Я не хочу згадувати школу.
У двері наші знову подзвонили. Знову Дмитро. Двері відчинив мій чоловік.
– Привіт, ти мабуть чоловік Оксани? Можу я з нею поговорити?
– Ви ж поговорили вже. Не піде вона з тобою. Ти з першого разу схоже не розумієш?
– Гаразд, зрозумів.
Дмитро пішов, на цей раз точно. Ми з чоловіком провели вечір в тиші, у мене зовсім не було сил на розмови, хотілося швидше забути свої хвилювання в цей день.
Вранці Дмитро повернувся трішки засмучений, але з піднесеним настроєм.
– Ти навіщо прийшов? Що сталося?
– Ти пам’ятаєш Івана? Він вчора сміявся над тобою, сказав, що ти зовсім не змінилася і як і раніше не хочеш бути з однокласниками. Я сказав, що це він такий же, яким був в школі, а твоєї уваги вони все не варті. Я з ним серйозно поговорив.
А ти правильно зробила, що не пішла, вони такі ж злі, як в школі. Більше я не прийду до тебе, будь щаслива. Шкода, але ти була права, не слід підтримувати зв’язки з людьми, які тобі неприємні, які не цінують і не поважають тебе.
Дмитро пішов, а я ще довго думала, що шкода, звичайно, але добре, що я не пішла і більше ніколи не піду на зустріч випускників. Адже, якщо людина тебе цінує, то вона завжди буде з тобою спілкуватися, не дивлячись ні на що.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
