Це була м’яка золотава осінь. Світлана завжди любила цей час, коли дерева вбираються у багрянець, а повітря стає прозорим і трішки щемким. Але сьогодні їй було не до пейзажів. Вона поспішала.
— Ти знаєш, синку, як я чиню з тими, хто не відповідає моїм очікуванням? З тими, хто не вписується в моє бачення ідеального порядку? Я просто викреслюю їх зі свого життя. Раз — і все. Немає людини в моєму колі — немає зайвих клопотів, — почула Світлана спокійний, але владний голос своєї свекрухи, Ганни Сергіївни. Слова долинали з-за рогу великої садиби.
— Мамо, ну ти порівнюєш… Це ж сторонні люди, наймані працівники. З ними простіше розійтися. А тут — все ж таки моя дружина, — відповів Ігор, і в його голосі Світлана почула дивну невпевненість, яка кольнула її в саме серце.
«Що? Це вони про мене? Не може бути…» — Світлана завмерла.
Сьогодні була п’ятниця. Щойно завершивши всі справи в художній майстерні при театрі, вона, втомлена, але натхненна, одразу поїхала сюди — у мальовниче передмістя. Батьки Ігоря нещодавно завершили тут будівництво сучасного котеджу, оточеного затишним садом. Завтра у Ганни Сергіївни був день народження, і вона особисто попросила невістку приїхати раніше.
Чоловік вранці сказав, що затримається в офісі й приїде лише завтра вранці. Почути його голос зараз тут, у розмові з матір’ю, було щонайменше несподівано.
Ганна Сергіївна цілком могла обійтися без допомоги невістки — у будинку вистачало помічниць по господарству. Але Світлана була потрібна для іншого. Свекруха, знаючи про її професійну художню освіту та тонкий смак, попросила допомогти з оформленням вітальні: підібрати флористичні композиції та створити святкову атмосферу.
Світлана, приголомшена почутим, випадково зачепила ногою декоративний ліхтарик біля клумби. Вона розгубилася, серце калатало десь у горлі. Інстинктивно вона відступила в тінь густого бузку, що ріс біля самої стіни альтанки, і мимоволі стала свідком розмови, яка змінила все.
— Не влаштовує тебе таке життя — рухайся далі! — продовжувала Ганна Сергіївна тим самим повчальним тоном, яким вона звикла розмовляти з підлеглими. — Ти молодий, перспективний, маєш чудові можливості завдяки нашій родині. Поки що твій добробут залежить від нас із батьком, але ти маєш вчитися приймати стратегічні рішення вже зараз. Не чекай, поки побутові негаразди затягнуть тебе у вир.
— Мамо, тобі легко казати… А я все ж таки люблю Світланку, — якось зовсім по-дитячому вимовив Ігор.
— Запам’ятай, сину: емоції — поганий радник у життєвому виборі. Родина — це проект, де кожен має чітко виконувати свою роль. Сьогодні одна Світлана, завтра — інша, значно перспективніша. Ти ще занадто молодий і романтичний, щоб зрозуміти, що справжній союз будується на спільних інтересах, а не на картинках. Слухай батьків, ми бажаємо тобі лише найкращого.
— І все ж таки, мамо…
— Що «все ж таки»? Ти ж сам скаржився, що вона не зовсім та, ким ти її уявляв. Про дітей вона поки не думає, хоча ви вже два роки разом. Постійно зникає у своєму театрі, забуваючи, що вдома на неї чекає чоловік. Я навіть не здивуюся, якщо виявиться, що її серце вже зайняте кимось іншим. Зізнайся, ти ж і сам про це думав? — Ганна Сергіївна говорила м’яко, але в кожному слові відчувався тиск.
«Давай, Ігорю, підтримай маму… Покажи, на що ти здатний», — гірко подумала Світлана, притискаючись до стіни.
Їй було ніяково ховатися, як випадковий шпигун, але те, що вона чула, було настільки абсурдним і болючим, що вона не могла поворухнутися.
— Так, мамо, ти в чомусь права… Ми останнім часом часто сперечаємося через її роботу. Мені це не подобається. Я пропонував їй залишити ту майстерню, займатися домом, створити затишок, подумати про розширення родини. Хіба їй чогось бракує? Я забезпечую нас настільки добре, що вона могла б взагалі не думати про заробіток. Навіть більше!
— Та всього їй вистачає! Просто вона тебе не цінує так, як мала б. І, можливо, ніколи не цінувала, — швидко вставила мати. — Скоріш за все, її приваблювали лише твої можливості.
«Отже, ось як… — сумно думала Світлана. — Гроші. Вони впевнені, що все в цьому світі вимірюється сумами на рахунках. А я ж виходила за нього, бо бачила в ньому зовсім іншу людину».
— Я тепер теж починаю так думати, — поскаржився Ігор. — Вона каже, що любить, але дії свідчать про інше.
— Та що й казати! — підхопила Ганна Сергіївна. — Інша на її місці була б на сьомому небі від щастя: живи в достатку, насолоджуйся життям, не обтяжуй себе роботою. А вона тримається за свою посаду в дитячому театрі… Оформлювач сцени! Художниця! Просто смішно. Ну, малювала б собі вдома для задоволення, як хобі. А так — ні поваги до статусу чоловіка, ні користі для сім’ї.
— А знаєш, що вона мені нещодавно заявила? — продовжував Ігор, немов шукаючи підтримки у своєму невдоволенні.
— Ну, розповідай, я слухаю, — Ганна Сергіївна явно зацікавилася.
— Каже, що почувається невпевнено. Мовляв, квартира належить мені, а вона у разі чого залишиться ні з чим. Навіть натякнула, що це несправедливо. Уявляєш? Вона вже про розлучення думає!
— О, синку, я тобі скажу більше. Вона, напевно, вже відкладає власні кошти. Поки ти захоплювався її красою і танув від ніжності, вона тишком-нишком створювала собі «подушку безпеки». Невже ти думаєш, що на свою зарплату в театрі вона реально планує щось придбати? Подумай сам, звідки в неї можуть з’явитися серйозні заощадження, якщо не з твого гаманця? Побачиш, скоро вона заявить про власну незалежність.
— Я про це якось не замислювався… — неохоче промовив Ігор.
Світлана відчула, як її обдало холодним душем. Її чоловік — людина, якій вона довіряла кожну свою думку, — зараз погоджувався з тим, що вона його обманює. І це при тому, що вона жодного разу не попросила в нього більше, ніж він пропонував сам, і завжди намагалася бути самостійною.
Вони познайомилися два роки тому на виставці сучасного мистецтва. Світлана тоді представляла кілька своїх робіт, і один знайомий галерист допоміг їй з експозицією. Ігор опинився там випадково — супроводжував ділових партнерів батька в межах «культурної програми».
Це була класична історія: погляди зустрілися, іскра, довгі розмови про все на світі. Ігор здавався таким не схожим на свою прагматичну родину. Через кілька місяців він зробив їй пропозицію.
— Ігорю, а ти не вважаєш, що перша хвиля закоханості — це ще не привід для шлюбу? — суворо запитала тоді Ганна Сергіївна, розглядаючи невістку, як експонат у музеї. — Поживіть разом, придивіться. Навіщо цей поспіх?
— Мамо, ми все вирішили! — палко заперечував тоді Ігор. — Я люблю Світлану. Нічого не зміниться ні через рік, ні через десять. Це — на все життя!
Світлана знала, що батьки Ігоря були проти. Вони мріяли про «рівну» партію для сина — дівчину з їхнього кола, з відповідними зв’язками та розумінням правил гри. Але син стояв на своєму.
Тоді Ганна Сергіївна, будучи жінкою далекоглядною, вирішила не йти на відкритий конфлікт. Вона дозволила синові «награтися», сподіваючись, що з часом побут і розбіжність інтересів зроблять свою справу. А вона лише трішки допоможе процесу.
І ось цей момент настав. Ігор сам прийшов до матері з першими скаргами, і вона вміло почала роздмухувати це вогнище невдоволення.
Насправді Ігор приїхав сьогодні до батьків не просто так. Він хотів попросити фінансової підтримки для придбання нового престижного автомобіля — іграшки, яка була йому не зовсім по кишені без допомоги батька.
Свекруха та син настільки захопилися обговоренням «плану дій», що зовсім забули про обережність.
— Мамо, у мене до вас із татом є прохання. Я пригледів нове авто, дуже вдалий варіант. Допоможете? Скоро ж мій день народження… — Ігор нарешті перейшов до головного.
— Звісно допоможемо, синочку. Ми ж тебе дуже любимо. Але в нас теж є маленьке прохання. Завтра на моєму святі буде одна особлива гостя — Жанна. Пам’ятаєш її? Батьки Жанни — наші давні партнери. Я дуже хотіла б, щоб ти приділив їй увагу. І було б краще, якби ти був… ну, скажімо так, більш відкритим до спілкування, без зайвого сімейного тягаря. Ти мене розумієш?
— Так, мамо. Я все зрозумів. Це ділова пропозиція?
— Хто знає… Можливо, це знайомство стане початком твого справжнього успіху та щастя, — багатозначно посміхнулася Ганна Сергіївна.
Більше Світлана слухати не змогла. Їй стало фізично важко дихати в цьому саду, який ще десять хвилин тому здавався їй райським куточком. Усе стало зрозуміло: і зрада чоловіка, який не зміг захистити її честь навіть у розмові з матір’ю, і плани родини, в якій їй ніколи не було місця.
Вона тихенько, наче тінь, вийшла за ворота, сіла у свою маленьку вживану автівку і поїхала геть. Далі від цих ідеально підстрижених газонів і людей, для яких почуття були лише розмінною монетою.
Сльози застилали очі, але вона трималася за кермо. Як Ігор міг? Він же знав, як вона працює, як горить своєю справою. Він знав, що вона ніколи не просила грошей на власні потреби, намагаючись вкладати свою невелику зарплату в їхній спільний побут.
А найболючішим було те, що саме сьогодні вона хотіла поділитися з ним неймовірною новиною. Її роботами зацікавився відомий меценат, представник великої європейської фундації. Він придбав кілька її полотен за суму, яка для Світлани здавалася фантастичною — цього вистачило б на кілька хороших квартир. Їй запропонували контракт на серію виставок і подальшу співпрацю. Вона стала фінансово незалежною буквально за один день.
Але тепер вона нічого не скаже Ігорю. Ні про гроші, ні про успіх. Завтра вона подасть заяву про розірвання шлюбу. І яке ж це щастя, що вона не поспішала з дітьми! Інтуїція не підвела — вона відчувала, що цей фундамент занадто хиткий для будівництва справжнього родинного гнізда.
Минуло пів року.
Світлана стояла перед великим дзеркалом у холі виставкового залу. На ній була елегантна сукня, а на обличчі — спокій і впевненість жінки, яка знайшла себе. Її виставка була головною подією сезону. Серед гостей були відомі художники, бізнесмени, меценати та журналісти.
Раптом вона помітила знайому постать. Це була Ганна Сергіївна. Вона прийшла на захід разом із партнерами по бізнесу і, побачивши Світлану, не змогла приховати здивування.
— Світлано? Я не помилилася? Яким це чином ти опинилася серед такої публіки? — Ганна Сергіївна підійшла ближче, критично оглядаючи колишню невістку. — Виглядаєш непогано… Мабуть, знайшла собі нового покровителя? Зізнайся, важко було після розлучення без підтримки Ігоря?
Світлана збиралася відповісти, але її перебив організатор виставки, який підбіг із сяючим обличчям.
— Світлано Олександрівно, ось ви де! Представники міжнародного фонду вже чекають на вас у прес-зоні. Вони в захваті від вашої нової серії робіт. Контракт на наступний рік уже підготовлено, лишилися формальності. Будь ласка, не змушуйте їх чекати!
Світлана м’яко посміхнулася Ганні Сергіївні.
— Вибачте, маю йти. Робота, знаєте… та сама, яку ви називали «мазнею». У мене все чудово. Передавайте вітання Ігорю. Сподіваюся, його новий шлюб приносить вам усім те задоволення, про яке ви мріяли.
І, не чекаючи відповіді, вона легкою ходою попрямувала до журналістів.
Ганна Сергіївна залишилася стояти посеред залу, дивлячись услід дівчині. Її обличчя зблідло. Вона щойно зрозуміла, яку можливість втратила її родина. Дівчина, яку вона вважала «тимчасовою іграшкою», виявилася світовою знаменитістю з мільйонними контрактами.
А вдома на Ігоря чекала Жанна — та сама «ідеальна партія». Жанна виявилася жінкою з дуже залізним характером. Вона швидко взяла під контроль не лише фінанси чоловіка, а й почала диктувати умови його батькам. У домі Ганни Сергіївни більше не було спокою. Жанна вимагала дедалі більше, не даючи нічого натомість, крім холодного розрахунку та нескінченних претензій.
Жанна… Ганна Сергіївна зітхнула. Вона отримала те, чого прагнула — невістку свого кола. Але чомусь тепер їй дедалі частіше згадувалася тиха Світлана, в чиїх очах колись світилася щира любов, яку не купиш за жодні гроші світу.
А Світлана того вечора, повернувшись до своєї нової просторої майстерні, підійшла до вікна. Місто сяяло вогнями. Вона взяла пензель і зробила перший мазок на новому полотні. Це була картина про свободу — ту саму, яку неможливо виміряти цифрами, але яка дає крила для справжнього польоту.
Вона знала, що попереду — нові виставки, подорожі та, можливо, справжнє кохання. Але тепер вона точно знала одну важливу річ: ніколи не дозволяй іншим визначати твою вартість. Бо твоя ціна — це те, що ти створюєш сама, своєю працею, своїм талантом і своєю гідністю.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
