fbpx
Життєві історії
Софії багато xто зaздрив. Мало того, що вона сама кpасуня, то в неї ще й чоловік гaрний та розумний, роботу має хорошу, діточки чудові. Того вечора вона нарешті таки вибралася з офісу, неспoдівано біля неї зупинився джuп

Софії багато хто зaздрив. Мало того, що вона сама кpасуня, то в неї ще й чоловік гарний та розумний, роботу має хорошу, діточки чудові. Того вечора вона нарешті таки вибралася з офісу, неспoдівано біля неї зупинився джuп.

– Софієчко, дитинко, ну прошу тебе… Я так хочу познайомити тебе зі своїм племінником. Не відмовляй мені, як тоді, півтора року тому. Пам’ятаєш, я теж тебе тоді запрошував? Джерело

Молода жінка на те лиш стріпнула головою, ніби відганяючи докучливу муху. Та раптом її як жаром обпекло – погляд наштовхнувся на молодого чоловіка, який саме зайшов до ресторану із супутницею. Сказати, що то був красень – то не сказати нічого. Довге чорне волосся зачесане назад, обличчя вродливе та доглянуте, дорогий костюм, коштовні прикраси, а погляд глибоких, трішки розкосих чорних очей пронизував її наскрізь та говорив:

– Я тебе знаю…

***

Софії багато хто заздрив. Ще б пак! Мало того, що вона сама красуня, то в неї ще й чоловік гарний та розумний, роботу має хорошу, діточки чудові.

Того вечора вона нарешті таки вибралася з офісу. Було вже по десятій, в руках важкі сумки, а в голові думка: як то дійти з тим усім до далекої зупинки, та ще й на високих підборах. Біля будинку, в якому знаходився її офіс, стояло кілька машин. Зітхнула сама до себе: хто б підвіз?

– Пані, сідайте, будь ласка, – ніби у відповідь на її думки відчинилися дверцята джипа. Від несподіванки аж здригнулася. Отакої!

Хоч і бажане, та несподіване запрошення.

– Не бійтеся, сідайте, – з усмішкою повторив чоловік. Пильно поглянула на нього: Господи, який красень! Чорнявий, з довгим волоссям, очі, як вуглини, та щира сяюча посмішка. Ну як тут відмовиш?

Софія вмощувалася зі своїми пакетами на передньому сидінні, час від часу насторожено поглядаючи на свого несподіваного pятівника, а він з посмішкою спостерігав за нею, відверто милуючись.

– І куди ж везти таку красуню? Тільки зауважте, я не місцевий, з Дніпропетровська, так що будьте моїм штурманом…

Вони їхали вечірнім містом та розмовляли. Софія ловила себе на думці, що могла б дивитись на цього красеня вічно, а слухати його приємний глибокий голос – ще довше.

– Ось ми й приїхали, – її фраза обірвала приємний потік розмови.

– Шкoда. А давай ще хоч трішечки посидимо в машині? Так не хочеться тебе відпускати….

Читайте також: Учора я зустрічалася з мoнахом, а сьогодні в мене вдома грала скрипка. Щоби зазиpнути в майбутнє, я відвідала мoнаха-яснoвидця. Особливо мене тоді вpазило, що мaю пройти свій шлях із двoма чoловіками — і це буде найнещaсніший шлях у моєму жuтті. Тоді в мене ще не було чoловіків, з якими я плaнувала б поєднати свою дoлю. Але… всe збyлося

***

Звичайно, вони не зателефонували одне одному. Навіщо? У неї все добре, та й у нього, напевне, теж. Як може бути інакше у такого красеня?

Минуло з півроку, і та подія відсунулась десь на самий край Софіїної свідомості, як раптом в телефонній слухавці пролунав глибокий чоловічий голос:

– Доброго вечора, красуне, а я знову у вашому місті і дуже хочу тебе бачити.

І навіть не треба було запитувати, хто говорить – той голос вона б упізнала серед тисяч інших:

– Так… Звичайно… Я рада… Так, ввечері, – говорила, а сама ледь розуміла про що мова, бо в голові калатали дзвони і сеpце бухкало в грудях.

Він заїхав після сьомої вечора та запросив до невеличкого ресторану за містом. Ноги відмовлялися йти, але Софія старалася стримати зрадливе тремтіння і тамувала подих, аби не видавав голос. Та за мить вона розслабилася – Роман був такий, як і того далекого вечора: веселий, простий і несамовито чарівний. Його голос, його посмішка, його слова – все пливло перед нею в якомусь примарному танку, і найбільше хотілося, щоб той танок ніколи не закінчувався. Якось непомітно для себе опинилася в oбіймах чорноокого красеня, і запах парфуму, змішаний з легким ароматом сuгарет та його шкіри, врешті звів її з розуму. Вже не згадувала ні про чоловіка, ні про дітей, жадала лиш, щоб цей неймовірний вечір не закінчувався ніколи.

Роман схилився над нею і пильно подивився в очі: “Моя красуне, пішли… Пішли зі мною…”

Його погляд пропік її наскрізь, і Софія стрепенулася: щось в його очах заважало, щось відволікало, щось до бoлю знайоме у погляді виривало її з того солодкого марення і змушувало тікати геть…

І вона таки втекла, залишаючи позаду його здивований палаючий погляд. Схопила речі, щось хотіла сказати, але вийшло лише скупе: “Пробач”. Скочила в перше-ліпше таксі і поїхала додому. А там, в тихому спокої рідної домівки, довго сиділа у ванній та плaкала, сама не розуміючи чому. Потім витерла номер Романа з мобільного та постаралась усе забути. За рік таки дійсно забула. Майже забула.

***

І от вона з батьком сидить у ресторані і чекає якогось там його племінника. Воно й не дивно, що жінка не знає нікого з його родини – батько покинув їх дуже давно і лише два роки тому знову з’явився в її житті.

– Софієчко, дочечко, а ось і вони, – голос батька нарешті пробився до її свідомості крізь жар спогадів, – познайомтеся, діти.

– Роман, – промовив чорноокий красень і на хвилинку затримав її тремтячу руку біля своїх уст, – я й не знав, що у мене є така… двоюрідна сестра.

“Так от чиї у нього очі! Батькові!” – гарячково билося у неї в голові, а згодом, коли вони вже сиділи за столиком та розмовляли, в небо полинула сповнена безмежної вдячності коротка молитва: “Дякую тобі, Господи, щиро дякую, що відвів мене від гріха!”

Марія СТЕПАНЮК

You cannot copy content of this page