Несподівано мені зателефонувала мама і почала говорити щось про дідуся і спадок, я не могла зрозуміти про кого вона говорить. Дідуся у мене ніколи не було, мій тато сирота, а з маминого боку я знала тільки бабусю, якої не стало два роки тому.
– Софіє, ще раз повторю, твій дідусь – мій батько, залишив тобі будинок в селі у спадок. Мені його сусідка хвилину назад зателефонувала, просила приїхати допомогти, адже дідуся сьогодні не стало і про заповіт сказала. Ти зі мною в село поїдеш? Будинок подивишся за одно.
– А чому я про дідуся нічого не знала? Ти мені ніколи нічого про нього не розповідала, і навіть на фотографіях його немає.
– Не спілкувалася я з ним вже багато років. Він від мами пішов, коли мені чотири роки було, залишив сім’ю, я так і не змогла пробачити йому цього. Та він особливо і не хвилювався, згадав про мене тільки тоді, коли ти народилася. Йому твоя бабуся розповіла, що внучка у нього є. Прийшов тоді з квітами до мене, з подарунками для тебе, брязкальця приніс, зайчика плюшевого, ти з ним все дитинство спала. Я подарунки взяла, а спілкуватися з ним не стала, він просив хоча б фотографії твої йому відправляти, тут я йому вже не відмовила. Вибач мене, дочка, що я за тебе все вирішила, це мене він кинув і маму мою, а тебе він любив, хоч я і не пускала його до тебе.
– Не плач, мамо, поїхали зараз в село в його хату. Може там його сусідці допомога потрібна.
Дідусь жив недалеко від міста, в невеличкому селі, дісталися на таксі ми швидко. Перше, що кинулося в очі – старий, який лежить на землі, паркан, а хвіртка на місці стоїть. У дворі дерев’яна лава прямо біля ганку, поруч умивальник невеличкий, стоять лопати і лійка. Трохи далі сарай з дровами і лазня.
Заходимо в будинок, двері важкі, відкриваються зі скрипом, мостини теж скриплять, видно, що в будинку давно не було ремонту, все стареньке.
– Ваш дід ніколи допомоги не просив ні в кого, а сам вже давно робити нічого не міг, гордий був. – Сказала сусідка, коли випустила нас в будинок. – Ви тут розкладайте свої речі, ключі вам залишу. Ну добре, я поки до себе піду, заходьте, чаєм пригощу.
Сусідка пішла додому, а я почала оглядати будинок свого дідуся. У будинку дві кімнати, це гостьова і спальня, вона хоч і маленька, але дуже світла, затишна. У спальні стоїть залізне ліжко, на спинках якого вже давно облізла фарба, зліва від ліжка стоїть комод, на комоді фотографії в рамочках, мої фотографії. На стіні теж висять мої фотографії на яких мені один рік, два, п’ять, сім, фотографії з випускного, з весілля, і фотографії, де я сама вже мама. Тут мені захотілося плакати, він знав, що став прадідусем, що в мене є дитятко.
В ящику комода знайшла лист, на конверті написано: “внучці Софійці”.
“Дорога, внучко, Софіє! Ти мене ніколи не бачила, зовсім мене не знаєш, в цьому я сам винен. Образив я твою бабусю, молодий був, нерозумний зовсім. Маму твою теж у найважчі часи залишив, не гнівайся на неї, вона тебе любить і зла тобі не бажає. Вибач, що мене в твоєму житті не було, зате ти в моєму була. Був сенс будувати будинок, було для кого. Не цей будинок, онучко, не той, в якому ти зараз знаходишся, читаючи цей лист, він був тільки для мене, сил я в нього не вкладав. Твій дім на сусідній вулиці, там паркан залізний, високий, дах коричнева. Ти його впізнаєш, він не схожий на інші будинки. Я хотів, щоб у тебе було місце, де ти зможеш відпочивати зі своєю сім’єю. Сподіваюся ти приймеш мій подарунок, хоч щось я в цьому житті встиг зробити для тебе. Прощавай і вибачай мене нерозумного, внучко! Твій дід Андрій”.
Мама якраз в той момент зайшла в кімнату, я простягнула їй конверт і лист, прочитавши, вона дуже засмутилася. У тому ж ящику лежали ключі, до них прив’язана стрічка з запискою: “будинок для Софійки”.
Ми знайшли цей будинок, він і правда відрізнявся від інших: двоповерховий, на першому поверсі вітражне скло, велика веранда з двома дерев’яними кріслами і столиком. Усередині все було світле, на першому поверсі вітальня з каміном, кухня, санвузол і комора, на другому поверсі спальня і дитяча. На подвір’ї побудований цілий гарненький дитячий майданчик з пісочницею, гіркою, гойдалками. Де дід узяв на все це гроші, я не знаю, але він явно дуже старався для мене і мого синочка.
Прощатися з дідусем, крім моєї сім’ї, прийшла тільки сусідка. Дідусеві було вже 85 років, друзів уже немає, рідних теж. Тихо попрощалися, поставили біля маленького горбика вазочку з квітами, пом’янули. Чоловік з сином ввечері поїхали в місто, мама теж не стала затримуватися в селі, а я залишилася в старому будинку діда, хочу більше дізнатися про нього, дивлюся його фотографії, слухаю розповіді сусідки про його непросте життя і дуже шкодую, що не знала його раніше. Лише тепер зрозуміла, як його в моєму житті не вистачало. Шкода, що не вдалося познайомитися з ним особисто.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
