Софія все питалася, коли по неї приїхати, а та лише відтягувала відʼїзд. І одного разу Софія все зрозуміла. – Тітонько, ви ж не можете зимувати самі на дачі! – сказала. – Це ж холодно, незручно… – Не переживай, дівчинко, я сильна. Мені й тут добре, – усміхалася Лідія Іванівна, хоча в глибині душі трохи боялася зимової самотності. Але вона знала: молодим треба простір, своє життя. Та доля мала власний план. Одного вечора на дачу приїхали молодята з чоловіком років під сімдесят. Високий, сивочолий, з добрими очима. Це був дідусь Ігоря – Степан Петрович. Він давно розлучився з його бабусею і жив сам. А коли дізнався, що внук одружився, приїхав, щоб привітати. – Добрий вечір, – привітався він, тримаючи в руках коробку цукерок. Знайомство було теплим і приємним, між Лідією Іванівною і Степаном Петровичем наче спалахнула іскра

Лідії Іванівні було вже за шістдесят. Вона жила сама у своїй двокімнатній квартирі на шостому поверсі старої багатоповерхівки. Не вийшла заміж, дітей не мала. Спочатку дуже переживала через це, а потім змирилася, зрозуміла, що самотність – це не кінець життя, а лише можливість більше піклуватися про себе і про те, що любиш.

Її віддушиною і гордістю була дача – невеликий будиночок за містом, із садом, де росли яблуні, малина та смородина. Там вона відпочивала душею.

Єдина рідна сестра мешкала в іншому районі міста, бачились вони нечасто – більше телефонували. Життя текло спокійно і трохи одноманітно.

Та одного разу доля постукала у двері.

– Ви Лідія Іванівна? – несміливо спитала дівчина, що стояла на порозі. Висока, худорлява, з великими очима, в яких відчувалася і сміливість, і тривога.

– Так, а ти хто, дівчино?

– Я Софія… Софійка. Кажуть, ми далекі родичі. Мама колись згадувала про вас… Її вже немає. І тата теж. Я тепер сама. Приїхала в місто, хочу вчитись і працювати.

Лідія Іванівна відчула, як щось ворухнулося в її серці. Стільки років вона жила без дітей, а тут – наче доля сама привела їй онучку.

– Заходь, дівчинко, – лагідно сказала. – Зараз чаю зробимо, розкажеш мені все.

Так Софійка й залишилася жити у тітки. Вона була роботящою: і на кухні допоможе, і на базар зходитиме, і на дачі копатиме грядки. Лідія Іванівна дивувалася, як легко ця дівчина увійшла в її життя, немов була тут завжди.

Літо вони провели на дачі. Софійка раділа кожному сонячному дню, збирала полуниці, пекла пироги. А ще там вона зустріла Ігоря – сусідського хлопця, який приходив допомогти з колодязем, то дощову бочку відремонтував, то дрова порубав. Очі в них сяяли, коли вони дивилися одне на одного, й Лідія Іванівна це бачила.

Осінь принесла весілля. Софійка з Ігорем розписалися. Лідія Іванівна подарувала молодятам найбільше, що мала: пустила жити у свою квартиру. А сама поїхала на дачу, мовляв, звикла вже там, то ще до холодів там поживе, дачу до зими впорядкує, але насправді вона просто молодим не хотіла заважати.

Софія все питалася, коли по неї приїхати, а та лише відтягувала відʼїзд. І одного разу Софія все зрозуміла.

– Тітонько, ви ж не можете зимувати самі на дачі! – сказала. – Це ж холодно, незручно…

– Не переживай, дівчинко, я сильна. Мені й тут добре, – усміхалася Лідія Іванівна, хоча в глибині душі трохи боялася зимової самотності. Але вона знала: молодим треба простір, своє життя.

Та доля мала власний план. Одного вечора на дачу приїхали молодята з чоловіком років під сімдесят. Високий, сивочолий, з добрими очима. Це був дідусь Ігоря – Степан Петрович. Він давно розлучився з його бабусею і жив сам. А коли дізнався, що внук одружився, приїхав, щоб привітати.

– Добрий вечір, – привітався він, тримаючи в руках коробку цукерок. 

Знайомство було теплим і приємним, між Лідією Іванівною і Степаном Петровичем наче спалахнула іскра.

З того дня чоловік почав часто навідуватися. То дрова привезе, то дах подивиться, то просто на лавочці посидить. А розмови з ним були легкі й теплі, ніби зналися вони все життя.

Одного разу він сказав:

– Знаєте, Лідіє Іванівно, я теж сам живу. А от приїхав сюди й відчув, що добре, коли є з ким випити чаю ввечері. Може, ми б могли жити разом?

Вона зніяковіла, але в серці засвітилася надія. Чи ж думала колись, що на схилі літ зустріне людину, з якою знову відчує смак життя? Але погодилася. Степан Петрович здав свою квартиру квартирантам, а сам переїхав до Лідії.

Софійка, дізнавшись про це, обійняла тітку.

– Я так за вас рада! Ви подарували мені дім, а тепер Бог дарує вам щастя.

І справді – відтоді все змінилося. Молодята жили у квартирі в місті, будували своє життя. А на дачі вирувала своя маленька сім’я: Лідія Іванівна та Степан Петрович разом садили город, разом збирали врожай і разом зустрічали вечори.

Їхні зустрічі перетворилися на справжнє родинне коло: у вихідні всі збиралися на дачі. Стіл ломився від домашніх страв, лунали сміх і розмови. Лідія Іванівна дивилася на все це й не вірила, що колись її життя було таким самотнім.

Вона мала дім, мала рідних, мала любов. А головне – мала відчуття, що навіть на схилі літ можна почати нову історію.

Бо життя завжди дарує шанс тим, хто готовий відкрити серце.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page