Софія Петрівна повільно гойдала онуку, Катрусю. Їй довелося довго шукати таке положення, у якому крихітка нарешті погодилася заснути.
Катруся була неспокійною дитиною, плакала.
Вони змінили три види харчування, давали водичку, чай — нічого не давало полегшення.
Залишалося лише одне: гойдати її годинами, тримаючи на руках, наче тендітну вазу, щоб вона заспокоїлася і заснула.
В поліклініці теж нічого особливо й не радили: «Така дитина. Іноді просто треба перечекати. Можливо, до трьох місяців це мине».
Софія Петрівна, стомлена, але сповнена ніжності, розглядала маленьке обличчя сплячої онуки.
«Нічого, — думала вона, вдивляючись у крихітні, чітко окреслені брови. — Вона виросте розумною і вродливою, як моя Мар’яна».
Ці тихі думки про світле майбутнє, про спадок розуму та шляхетності, були перервані. У кухню зайшов зять, Олег.
Він був високий, добре вдягнений, із самовдоволеним блиском в очах, що часто буває у людей, які досягли матеріального успіху без особливого інтелектуального старання.
Олег демонстративно відчинив кришку каструлі, де був легкий овочевий суп, який готувала Софія Петрівна, негучно щось буркнув і закрив її назад.
Софія Петрівна озирнулася, наче від холодного протягу.
Її єдиною думкою було: «Швидше б Мар’яна повернулася з занять в університеті — і я піду додому».
Олег був категорично проти того, щоб Мар’яна завершувала останні два курси філологічного факультету. Він вважав, що з появою доньки її освіта має бути негайно припинена, адже «ці ваші лекції нічого не варті порівняно з реальними сімейними цінностями».
А Софія Петрівна від початку була проти шлюбу доньки з Олегом, інтуїтивно відчуваючи його недобру душу за фасадом впевненості.
Компромісом, якого вона домоглася, стало суворе зобов’язання: Мар’яна має закінчити навчання.
Жодних академічних відпусток, адже після них, як свідчить досвід, студентки вкрай рідко повертаються до навчання.
Але в цієї домовленості була своя висока ціна: Софія Петрівна, колишній архітектор-реставратор, була змушена взяти довготривалу, невизначену паузу у своїй діяльності, щоб допомагати Мар’яні доти, доки Катруся не почне ходити до дитячого садка.
Фінансове становище Софії Петрівни було скромним. Вона жила на невелику пенсію та рідкісні замовлення з перекладу наукових статей, які ледве покривали комунальні послуги.
Допомагаючи доньці, вона мусила надзвичайно економити на всьому.
Економлячи на власних продуктах, вона часто приходила до дочки голодною, помітно схудла і змарніла. Але це був лише початок тих випробувань, які приніс їй новий статус няні та тещі.
Одного вечора, коли Софія Петрівна вже майже збиралася йти, Мар’яна, втомлена після тривалого дня, увійшла до вітальні.
— Мамо, уяви, мені залишився лише місяць до здачі всіх заліків і курсової роботи! А я зовсім не готова. Завтра в мене чотири пари, лекції та практикум. Ти зможеш посидіти з Катрусею? Зараз у нас суцільні семінари та контрольні, пропустити не можна, інакше просто не допустять до іспитів, — у її голосі бриніли і втома, і надія.
Софія Петрівна обережно поцікавилася:
— Може, Олег побуде завтра? У нього ж, здається, вихідний чи гнучкий графік?
— Софіє Петрівно, мені теж потрібно коли-небудь відпочивати, — голос Олега пролунав різко, коли він, навіть не входячи до кімнати, почув своє ім’я. — Мар’яно, якщо твоїй матері важко, залишайся завтра вдома. Нічого не станеться з твоїм університетом. Все одно на червоний диплом ти вже не вийдеш.
— Я на червоний диплом і не розраховую, — зітхнула Мар’яна з гіркотою. — Мені б хоч якось скласти. Там ще й ці моделі аналізу вчити, формули на півсторінки кожна.
— Нічого тобі це навчання в житті не дасть, — Олег нарешті з’явився в дверях, спершись на одвірок. Він говорив повчальним тоном. — Я ніде, окрім технікуму, не вчився, а моя робота в логістиці приносить хороші гроші. У сорок з гаком років я піду на пенсію. А твоя мати вчилася, що вона має? Яка зараз зарплата в бібліотекаря чи викладача гуманітарних наук? Мій місячний бонус дорівнює її річному доходу.
У Мар’яни важко стало на душі від образи за найріднішу людину.
Але, не бажаючи суперечки, яка могла перерости у сварку, вона лише винувато посміхнулася матері.
— Випиймо чаю, поки дитина спить, — запропонувала вона, намагаючись змінити тему.
Песимістичні прогнози Олега не справдилися. Мар’яна здала ту сесію, як і всі наступні, не просто добре, а на відмінно.
Через два роки вона отримала диплом із відзнакою, що стало її маленькою перемогою.
Невдовзі вона влаштувалася працювати молодшим науковим співробітником на кафедрі.
Софія Петрівна не приховувала гордості за доньку і раділа, що та досягла таких блискучих результатів.
Але Олег не розділяв її захоплення, зі зниженим тоном пояснюючи дружині та тещі, що «всі ці ваші дипломи та дослідження — це просто хобі. Вони нікому, окрім вас двох, не потрібні, і жодної реальної користі не приносять».
Він постійно протиставляв свій матеріальний успіх здобуткам дружини.
Катруся підросла, почала ходити до елітного приватного дитячого садка, який Олег, незважаючи на свою нелюбов до освіти, обрав як символ свого статусу.
Перші слова, дитячі витівки, ошатні сукні, особлива ніжність, на яку здатні лише діти, заповнювали серце Мар’яни, поступово витісняючи гіркоту й образу на чоловіка, який ставився до неї дедалі холодніше.
Новою темою, що зіпсувала їхні стосунки, стали безпричинні почуття недовіри Олега.
Коли Мар’яні телефонували чоловіки-колеги з роботи — редактори, інші науковці чи навіть технічні працівники кафедри, — він міг взяти слухавку, безцеремонно втрутитися в розмову і, не прощаючись, кинути слухавку. Мовляв, вона одружена, якщо вони не знали.
Дружині в таких ситуаціях було соромно й ніяково перед поважними людьми.
— Не розумію, чому Олег постійно такий незадоволений, — ділилася Софія Петрівна своєю тривогою із сином, Андрієм, братом Мар’яни.
Андрій, дизайнер-фрілансер, який мав широке коло спілкування, тактовно мовчав, але його очі виказували підозру.
— У нього ж чудова робота, вродлива і розумна дружина. Що йому ще треба? — продовжувала Софія Петрівна, намагаючись заспокоїти себе. — Мабуть, він просто така людина, із занадто великою любов’ю до себе. Ну, принаймні, він любить нашу Мар’яну, просто якось по-своєму. Він постійно повторює, що ніколи б їй не проміняв на іншу її.
Андрій не витримав. Він відвернувся.
— Мамо, ви що, всі не бачите? Та він зустрічається з кимось! Мені всі наші спільні знайомі постійно кажуть, що бачать його з якоюсь пані. Я чув про це з кількох джерел.
— Ні, я не вірю. Хіба мало, що говорять? Плітки, заздрість! І ти цими нерозумними речами не забивай Мар’яні голову! Не дай Боже, ми зруйнуємо сім’ю через пусті чутки.
— А що вона взагалі в ньому, врешті-решт, знайшла? Він не має цінностей, у нього лише гроші одні на умі.
— Олег, звісно, простий. Але він такий надійний у матеріальному плані. І цим розповідям про інших жінок я не вірю. Він завжди або на роботі, або вдома, за комп’ютером, контролює свої логістичні маршрути. Він ніде не ходить. Давай закриємо цю тему.
Та хоч би що казала Софія Петрівна, слова сина міцно засіли в її голові, посіявши зерна сумніву та тривоги за благополуччя доньки.
Чоловічу невірність вона вважала справою майже звичайною, особливо в сучасному світі.
Але через пару років після весілля шукати заміну десь на стороні молодій, блискучій дружині, науковцю — це було надто.
«Ні, це не може бути правдою. Напевно, просто плітки заздрісників. Не буду забивати Мар’яні голову, їй і так вистачає турбот із роботою та Катрусею», — остаточно вирішила вона, але внутрішній неспокій не зник.
Через кілька тижнів пізно ввечері, коли на годиннику було близько одинадцятої, у квартирі Софії Петрівни пролунав дзвінок.
Це була Мар’яна, її голос тремтів.
— Мамо, скажи, Олег не у вас? Я не можу додзвонитися!
— Ні, звісно. Як він може бути у нас? Що сталося?
— Я сама нічого не розумію. Вранці я провела його на зміну, він мав бути на добовому чергуванні. А п’ять хвилин тому подзвонив його начальник зі служби безпеки і сказав, що Олегу потрібно терміново під’їхати на віддалений склад. Я не знаю, що й думати. Я подумала, можливо, він заїхав до вас, щоб узяти якісь документи чи інструменти.
— Ні, його тут немає. Навіть не знаю, чим тобі допомогти зараз. Спробуй якось залагодити це питання з його начальником, якщо він знову подзвонить. Приїде — розповість, у чому справа. Тримай нас у курсі, доню.
Олег з’явився лише вранці, коли Софія Петрівна, занепокоєна, приїхала до доньки.
— Олеже, де ти був усю ніч? — прямо запитала Мар’яна, ледве стримуючи сльози.
— А в чому річ? — відповів він холодно, навіть не знімаючи свого брендового плаща.
— Телефонував твій начальник, тобі треба було терміново виїхати на службу. Чому ти не відповів?
— А що ти йому сказала?
— Сказала, що ти поїхав кудись у справах, і ми не знаємо, коли повернешся.
Олегові це не сподобалося.
— Мар’яно, ти взагалі хоч трохи думаєш? Нічого розумнішого не могла сказати? Чому не відповіла, що я занедужав, або що я на терміновому відрядженні? Ти розумієш, що буде, якщо я втрачу цю роботу? На що ми будемо жити? На твою мізерну зарплату, яку ти отримуєш за те, що читаєш старі книжки?
— Я розгубилася. І потім, я була впевнена, що ти поїхав у справах кудись!
— Так я поїхав у справах. А потім подзвонила двоюрідна сестра, Оксана. У неї в новій квартирі стався невеликий потоп. Прорвало трубу. Я поїхав, допоміг їй з водою і заночував там, бо повертатися пізно, а зранку треба було одразу на роботу. А змінами я помінявся з Василем. Тобі не відповідав, бо розрядився телефон, а я був зайнятий зовсім.
— Ти думаєш я в це повірю? — голос Мар’яни став крижаним. — Ти поїхав через усе місто до сестри рятувати протікаючий кран замість того, щоб бути на чергуванні? Хіба більше нікому було їй допомогти? Чому вона не викликала сантехніка?
— Ти стала такою черствою. Зателефонуй Оксані, вона підтвердить. Вона тобі все розкаже.
— Я не буду нікому дзвонити. Я збираю Катрусю і їду до мами. Ти мене не любиш і не поважаєш. Я хвилювалася, а тобі байдуже зовсім. Я так більше не хочу.
Мар’яна швидко зібрала мінімум речей для доньки і себе та поїхала до матері.
Але внутрішньо вона не була готова до остаточного розставання з Олегом. Їй згадувалися перші, найкращі місяці їхніх стосунків, спільні плани, мрії про великий будинок.
Важко було руйнувати ілюзію міцної, щасливої родини.
Шкода було і Катрусю, яка, незважаючи ні на що, була прив’язана до батька.
Їй хотілося вірити в абсурдну історію про сестру, про потоп і про те, що Олег насправді вірний чоловік.
Тим більше, що через два дні Олег приїхав до Мар’яни з величезним букетом, умовляючи повернутися додому.
— Ось, дивися, я набираю Оксану. Алло, Оксано, тут поряд Мар’яна. Поговори з нею щодо тієї ночі, а то вона не вірить мені.
Олег увімкнув гучний зв’язок.
— Привіт, Мар’яно. Що ти так переймаєшся за свого дорогоцінного? Так, він був у мене. Провозився з тією трубою, а потім уже було пізно кудись їхати, щоб потім знову їхати на роботу. Я б тобі подзвонила, якби ти не реагувала так на будь-яку його відсутність. Треба довіряти чоловікові, а ти за ним стежиш, як за дитиною.
— Ну що? Усе ти почула? Я тебе щиро кохаю, поїхали додому. Іди збирайся, а я тим часом швиденько переговорю з Андрієм, — сказав Олег, вимикаючи зв’язок і поспішаючи до кімнати Андрія, який на той час тимчасово жив у матері, працюючи над великим дизайнерським проєктом.
— Мамо, я поїду з Олегом? — це було не стільки запитання, скільки констатація власного вибору.
Софія Петрівна зітхнула.
— Їдь, доню. Нехай у вас усе буде добре. Головне — родина. Не сваріться. Не руйнуй те, що маєш.
Не відчуваючи впевненості у своєму рішенні, Мар’яна почала збирати речі.
Вона проходила повз спальню брата, де стояла тиша. Раптом вона почула глухий уривок дивної розмови.
— Якщо ти їй сам не розкажеш, я це зроблю, — пролунав сердитий голос Андрія.
— Нічого не потрібно! Ми все одно помиримося, а ти станеш для неї ворогом на все життя, — холодно відповів Олег.
— Андрію, Олеже, ви про що? — запитала Мар’яна, відчиняючи двері.
— Ні про що, — відповів за нього Олег із натягнутою усмішкою. — У Андрія надто багата уява. У вас це, мабуть, сімейне. І мама твоя трохи дивна.
Андрій різко підвівся. У його очах була рішучість.
— Ні, я більше не збираюся терпіти твого чоловіка, — звернувся він до Мар’яни. — Олеже, вийди звідси.
Олег спробував щось сказати, але Андрій продовжив.
— Мар’яно, вибач мені. Я дуже винен перед тобою. Ми з Олегом якийсь час тому перетиналися у спільній компанії на кількох вечірках, коли я тільки починав свій бізнес. Він тоді був моїм консультантом. Він там заводив нові знайомства, які зовсім не подобалися мені. Я одразу не розповів тобі про тих пані, бо не знав, як вірно вчинити.
Мар’яна відчула, як світ навколо неї руйнується.
Їй стало ясно, що Оксана, ймовірно, просто виправдовує його.
І що Олег говорив неправду про вірність весь час.
— Я ж тобі довіряла! У нас донька! Як ти міг?! — вона лише прошепотіла ці слова. — Краще йди!
Вона викинула букет, який він приніс.
Олег ще довго намагався повернути її. Він просив вибачення, сказав, що то було давно, він вже змінився і щиро кохає її і любить доньку. Просив вибачення і хотів почати все з початку.
Але Мар’яна, підтримана матір’ю та братом, подала на розлучення і жодного разу не хотіла чути про Олега.
Вже багато часу відтоді минуло, тепер навіть свекруха телефонує Мар’яні щодня, просе повернутися в сім’ю і зберегти родину, адже її син зрозумів свої помилки і хоче повернути її.
Переконує, що Олег дуже змінився і вони житимуть щасливо і мають думати про те, щоб і дитина з татом жила.
Але хіба таке пробачається? хіба можна бути щасливим з таким чоловіком, в якого гроші на першому місці лише?
Чи можна пробачити зраду?
Фото ілюстративне.
