Софія довго мріяла про своє щастя. Вона вийшла заміж у 27 років, думаючи, що нарешті знайшла людину, з якою зможе будувати справжню родину. Її чоловік Віктор здавався добрим, спокійним і уважним. Єдине, що від самого початку Софію насторожувало – його безмежна відданість матері, Олені Петрівні.

– Віктор – моя опора, – любила повторювати свекруха. – Він ніколи мене не залишить. Мати такого сина – то велике щастя для матері.

І справді, Віктор довго не одружувався. До 32-х років жив із матір’ю, підтримував її фінансово, бо батька рано не стало, а молодших дітей у родині не було. Олена Петрівна звикла, що син – її головний захисник і годувальник.

Одразу після весілля Софія відчула, що щось іде не так. Їй хотілося разом облаштовувати квартиру, купити новий диван, якісь речі для побуту. Але Віктор сказав:

– Зачекай, кохана, мамі треба пальто. Зима близько, не можна, щоб вона мерзла.

Софія зітхнула, бо сама ходила в старому плащі. «Ну добре, це ж мама…» – заспокоювала себе вона.

Потім була історія з мобільним телефоном. Софія вже кілька років користувалася стареньким апаратом, який постійно вимикався. І ось, коли з’явилися трохи зайві гроші, вона натякнула чоловіку:

– Може, візьмемо мені новий телефон?

Віктор усміхнувся, обійняв її і сказав:

– Та звісно, але мамі теж потрібен. У неї зовсім кнопки не працюють.

І телефон купили… але для свекрухи. Софії знову довелося чекати.

З часом Софія зрозуміла, що ця фраза – не просто слова, а кредо її чоловіка. Коли треба було купити взуття, він питав у матері, що їй потрібно. Коли Софія мріяла про нову сукню, гроші йшли на куртку для Олени Петрівни.

– Ти ж молода, потерпиш, – казав Віктор. – А мамі вже непросто.

Софія мовчала. Вона намагалася бути мудрою, не сваритися через речі. «Головне – що ми кохаємо одне одного», – повторювала собі.

Та коли народилася донька Марійка, ситуація не змінилася. Дитині потрібна була коляска, але чоловік чомусь вирішив, що спочатку треба мамі купити новий холодильник.

– А з коляскою ми ще трохи походимо старою, нічого страшного, – сказав він.

Софія тоді заплакала. Вона не розуміла, як можна ставити потреби немовляти на другий план.

Зі свекрухою стосунки теж не складалися. Олена Петрівна вважала, що Софія забрала в неї сина. І що тепер вона має доводити своє право на його увагу.

– Софійко, ти ж розумієш, – говорила вона солодким тоном. – Я одна, без Віктора мені зовсім ніяк. Він же завжди був зі мною, ще з дитинства.

Софія намагалася стримуватись. Але щоразу, коли бачила, як чоловік біжить виконувати будь-яку примху матері, в її душі зростало невдоволення.

Потім народився син Артем. І все повторилося знову: дитині треба – а Віктор каже, що спочатку мама.

– Мамі треба санаторій для здоров’я, – пояснював він. – Діти й так мають усе необхідне.

Але Софія знала, що це не так. Діти виростали, потреб було більше, а гроші кудись зникали.

Одного вечора, коли Артемові було вже п’ять, а Марійці – вісім, Софія наважилася сказати правду.

– Вікторе, я більше так не можу. У нас є сім’я. Наші діти – це теж твої діти, не тільки мама. Я не хочу бути другою після неї.

Віктор здивовано глянув на дружину.

– Софіє, ти перебільшуєш. Мамі ж треба допомагати. Вона ж одна.

– А я? – підняла голос Софія. – Я теж одна з дітьми, коли тебе немає. Хіба я не потребую підтримки? Хіба наші діти не важливіші?

Вперше за всі роки шлюбного життя вона так рішуче заявила про свої почуття.

– Якщо все так буде далі, я не бачу сенсу в нашій сім’ї, – сказала вона тихо, але твердо. – Я не хочу жити у трикутнику, де я завжди остання.

Ці слова стали холодним душем для Віктора. Він довго сидів мовчки, дивився у підлогу. З одного боку – мати, яку він обожнював. З іншого – дружина і діти, які чекали від нього любові й захисту.

У ту ніч він не спав. Думав про те, як усе життя ставив маму понад усе. Він навіть не помічав, що ображав найближчих людей.

На ранок він пішов до матері й чесно сказав:

– Мамо, я завжди був поруч із вами. Але тепер у мене є сім’я. Софія і діти потребують мене не менше, ніж ви. Я мушу розділити свою увагу.

Олена Петрівна образилася, заплакала, казала, що залишиться самотньою. Але Віктор уперше не зламався.

Поступово він почав змінюватися. Купив Софії нове пальто, дітям – гарний одяг і книжки. А мамі, звісно, теж допомагав, але вже не ставив її вище за всіх.

Ці зміни були нелегкі. Софія ще довго не вірила, що чоловік справді зрозумів її біль. Але з часом відчула, що він старається.

Її серце розтануло, коли Віктор подарував їй телефон, якого вона чекала роками, і сказав:

– Пробач, що не бачив очевидного. Ти моя дружина, і твої бажання для мене важливі.

Життя часто ставить нас перед вибором. Віктор довго не помічав, як своєю відданістю матері руйнував власну родину. Але йому пощастило – Софія не мовчала до кінця, а наважилася сказати правду.

Їхня сім’я пережила кризу, і тепер Віктор знає: допомагати матері – це святий обов’язок, але дружина й діти – не менш святі.

Бо справжня сім’я – це коли любові і уваги вистачає на всіх.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.