В будинку для літніх людей уже прикрасили ялинку. Софія дивилася на неї і згадувала, як вони з Миколкою завжди прикрашали зелену красуню у неї вдома. Софія і сама б з цим впоралася, але коли приїжджав внук, це завжди відбувалося святковіше. Але коли це було. Софія витерла з очей непрохану сльозу.
Миколка був для неї не рідним онуком. У Софії була рідна сестра Анна, молодша за неї на 10 років. Але так сталося, що Анни не стало раптово, у неї залишився тоді 25-річний син Іван. У самої Софії сімейне життя не склалося, дітей у неї не було, тому Івана вона вважала рідним сином, а Миколку – любимим онуком.
Іван часто приїжджав до своєї тітки, привозив онука, з яким Софія гралася залюбки, завжди готувала щось смачненьке, та й грошенят на подарунки давали. У них була традиція – на Миколая вони прикрашали ялинку, яку Іван з Миколкою приносили з лісу. Це було так захоплююче. Тепер цими теплими спогадами і живе 80-річна Софія у чужому домі серед чужих людей, які стали їй ближчими, ніж рідні.
Софія дивилася у вікно і згадала той день, коли вона оголосила, що свій будинок дарує племіннику. Іван відразу дуже зрадів, не міг надякуватися тітці. А через рік надумав вже в своїй хаті робити перебудову. А Софії сказав, що поки буде йти ремонт, він відвезе її в санаторій.
Про те, що це не санаторій, Софія здогадалася відразу, але тихо зібрала свої скромні пожитки і поїхала разом з племінником. Стоячи на порозі вона навіть не оглянулася за машиною Івана, бо знала, що за нею він більше не повернеться.
Микола в цей час якраз був в армії, а коли повернувся, батько відвіз його в село показати, як перевтілився будинок – замість старенької хатини тепер красувалася будівля в два поверхи. Але замість захвату Микола лише запитав у батька, де бабуся. А коли почув правду, сказав, що не хоче батька і знати.
Іван пробував пояснити сину, що все заради нього, але Микола не хотів його слухати. В той же день він пішов із дому, поселився у товариша, знайшов роботу. Він хотів якнайшвидше забрати бабусю, тому працював на кількох роботах. Він швидко назбирав потрібну суму, купив будиночок у селі. Невелика хатинка служила йому для житла, а поряд він будував новий будинок для себе, своєї сім’ї та бабусі Софії.
По дорозі до пансіонату Микола згадував своє дитинство з бабусею Софією і старанно підбирав слова, якими він буде її перепрошувати за те, що заподіяв його батько, і за те, чому не відразу приїхав по неї.
Зайшовши до кабінету директора, Микола представився та розповів навіщо приїхав. Директор був дуже здивований і втішений, які б не були чудовими умови в їхньому домі, все одно це не рідний дім.
Микола чекав бабусю у коридорі і, нарешті, побачив її. Вона дуже змінилася – стала маленька і сива.
Софія не відразу впізнала онука, а коли зрозуміла, що це її Миколка, розплакалася.
– Миколко, рідний! Я така рада, що ти мене відвідав.
– Я забираю тебе звідси. Тепер ти будеш жити зі мною. Збирай свої речі, які потрібні, документи вже всі оформлені, збирайся та поїдемо.
Софія не могла повірити в те, що говорив онук. На збори їй знадобилося небагато часу, адже речей у неї було обмаль.
– Бабусю, а сьогодні ж свято Миколая. І я вже купив додому ялинку. Будемо її прикрашати! Вибач, рідненька, що мене так довго не було поруч…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
