Я здригнулася, почувши різкий, наче стукіт ложкою по емальованій мисці, голос свекрухи. Лідія Павлівна. Ця розмова, як завжди, почалася без попередження, увірвавшись у мій спокійний вечір, і я ледве встигла глибоко вдихнути, щоб стримати хвилю розчарування. Знову вона за свою улюблену тему, яку мусувала вже рік.

— Софійко, ти ж знаєш, я не про свою вигоду дбаю, а про синове майбутнє, — впевнено карбувала Лідія Павлівна, ігноруючи моє тихе привітання. — У вас, я так розумію, є лічильники на все, навіть на тепло, еге ж? І що, велика різниця, скільки людей прописано?

— Лідіє Павлівно, — я намагалася говорити максимально спокійно, хоча нервове тремтіння вже починало віддавати в голосі, — лічильник у нас тільки на газ і воду, а от на опалення — загальнобудинковий. І так, у нашому ОСББ комунальні платежі розраховуються, виходячи з кількості прописаних осіб, плюс загальні площі. Якщо Олег пропишеться тут, у місті, а не в його рідному селі, наші рахунки суттєво злетять. Це не та розкіш, яку ми можемо собі дозволити щомісяця.

— Що ти мені розповідаєш про якісь ваші ОСББ і лічильники? Це просто смішно! — обурено вигукнула свекруха, театрально здіймаючи долоні. — Хіба нормальна, любляча дружина і нормальна сім’я думають про якусь там комуналку, коли йдеться про статус чоловіка? Ти просто не хочеш, щоб мій Олежик почувався повноправним господарем! Він живе у тебе на пташиних правах, як приживалка, і це неправильно, це принижує його!

Я міцно стиснула телефон. Ця розмова була вже шостою чи сьомою копією попередніх. Я знала, що вона закінчиться нічим, але щоразу змушувала мене відчувати себе звинуваченою, хоча я була абсолютно права. Олег сам, ще на початку нашого спільного життя, чітко сказав: «Вкладатись у чужу квартиру не збираюся, і прописка мені не потрібна». Я тоді легко погодилася — його право.

Але справа була не лише у комуналці. Квартира, ця затишна двокімнатна оселя біля парку, була моєю приватною власністю — дарча від моїх батьків, оформлена ще до нашого шлюбу. Це був їхній внесок у моє майбутнє, гарантія моєї незалежності. І я не збиралася віддавати цей подарунок чи ділитися ним, навіть заради миру в родині. Довіри, як виявилося, для таких кроків мені вже бракувало.

Коли ми тільки познайомилися, все було інакше. Олег здавався мені втіленням надійності та оптимізму. Ми зустрілися на весіллі у моєї подруги у Львові. Він був привабливий, завжди усміхнений, із цим запальним гумором, який так цінується на Західній Україні. Швидко закрутився роман. Після весілля, коли ми вирішили жити разом, питання про житло вирішилося на користь моєї квартири, хоча у нього була кімната у маминій квартирі в районному центрі.

Я була відвертою з самого початку.

— Олеже, як би я тебе не любила і не цінувала, — казала я йому тоді, — але на квартиру я дарчої не оформлюватиму. Це подарунок моїх батьків, і я хочу, щоб це залишилося моєю особистою, окремою власністю.

Він тоді, пам’ятаю, тепло посміхнувся, обійняв мене і сказав:

— Софійко, про що ти говориш? Я чоловік, а не якийсь альфонс. Сам зароблятиму, сам забезпечуватиму нашу родину. Твої подарунки — твої.

Але життя внесло свої корективи. Його великі плани на відкриття власної справи чи блискучу кар’єру так і залишилися планами. Олег влаштувався на не надто амбітну посаду в міській раді — щось на кшталт секретаря чи молодшого фахівця у відділі, де про кар’єрні висоти не йшлося. Я ж, працюючи фотографом у місцевому глянці та беручи приватні замовлення на весілля та портфоліо, заробляла значно більше.

Ми домовилися, що ділитимемо всі витрати порівну, але на практиці я тягнула левову частину: оплата комунальних (більша частина, навіть без його прописки), ремонт техніки, великі покупки для дому. Олег брав на себе продукти та іноді виділяв кошти на наш спільний відпочинок. Оскільки я заробляла добре, я не влізала в дріб’язкові суперечки, але відчуття несправедливості повільно, але вірно точило мене.

Розмови про прописку розпочалися за рік. Спочатку Олег згадував про це побіжно, з легкою посмішкою, ніби несерйозно. Але з кожним місяцем його слова ставали наполегливішими, а тон — вимогливішим.

Якось увечері, коли я готувала деруни з м’ясом і сметаною (Олег їх обожнював), він зайшов на кухню.

— Знаєш, Софіє… — він виглядав справді винуватим, навіть почухав потилицю, як дитина. — Може, нам справді варто мене прописати? Ну, щоб усе було по-людськи, як мати каже. Це ж просто реєстрація.

Я вимкнула плиту, важко зітхнула і, обернувшись, подивилася йому прямо у вічі.

— Олеже, — сказала я, намагаючись зберегти голос рівним, — прописка не вирішує нічого, окрім комунальних рахунків, які ти не хочеш платити. Ми й так живемо разом, ти тут щодня. Що це змінить для тебе, крім юридичного статусу?

— Ну, як що… — він почав м’ятися, не знаходячи потрібних слів. — Я хочу почуватися впевнено. А так виходить, що я, як… як орендар. Мама каже, що це приниження для чоловіка.

— Знову мама… — я не втрималася, і дверцята шафки грюкнули голосніше, ніж я хотіла. — А що, прописка у Лідії Павлівни у твоєму рідному містечку тебе не влаштовує? Хіба ти там не почуваєшся впевнено?

Він зніяковів, опустив очі, але я бачила, що ця думка не покидає його. Вона була нав’язана свекрухою і вкорінилася у ньому як ідея-фікс.

Я зробила глибокий вдих, притулившись до стільниці. У цей момент я зрозуміла, що моя внутрішня довіра до нього розсипалася. Я почала уявляти, що буде далі, якщо я поступлюся. Якщо я пропишу його… Які юридичні права з’являться на моє житло? Він надто часто повторював слова матері, наче віддаючи їй право вирішувати за нашу сім’ю. Це не було партнерство, це було підпорядкування.

Життя текло, але напруга між нами стала майже фізично відчутною. Щодня Олег усе частіше віддалявся, ставав мовчазним, дратівливим. Я намагалася не звертати уваги, сподіваючись, що цей період “материнського впливу” мине.

Вранці я прокидалася раніше. Його невдоволене бурчання чула навіть крізь сон, якщо випадково впущу щітку або зачеплю ліктем тумбочку. Він ніби шукав привід для роздратування, аби виплеснути своє внутрішнє невдоволення.

— Ти знову до третьої ночі сиділа за тим своїм комп’ютером? — якось буркнув він, заварюючи собі каву в турці.

— Так, треба було терміново здати фотозвіт з відкриття нової галереї. Ти ж знаєш, дедлайн, — спокійно відповіла я.

— Могла б тихіше. Я на роботу, до людей встаю, а ти тут стукаєш клавішами, як телеграфіст.

Я стиснула губи, згадуючи, що моя “біганина клавішами” приносить у наш бюджет вдвічі більше, ніж його “робота до людей”. Причина роздратування була не в шумі, а в його власному незадоволеному амбіціями статусі, за який він звинувачував мене. Ми рідко говорили по душах, а стіна між нами зростала.

Я намагалася зруйнувати цю стіну:

— Олеже, може, на вихідні поїдемо до Карпат? Хоча б на один день, погуляємо в горах, подихаємо свіжим повітрям.

— Не знаю… — він відводив погляд. — Треба зустрітися з мамою Обіцяв їй допомогти з ремонтом на балконі.

Я тільки й чула про його матір, її потреби, її прохання, її думки. Здавалося, Олег не помічав, як це обтяжує мене. Я почала сумніватися, чи дійсно я значу для нього щось більше, ніж просто зручний сервіс та комфортне житло у столиці.

Наступного дня Олег запропонував влаштувати спільну сімейну вечерю: він, я та Лідія Павлівна. Він запевнив, що хоче “налаштувати міст порозуміння” між нами. Хоча в мене були серйозні побоювання, що це лише чергова арена для словесних боїв, я погодилася. Я вирішила, що маю довести — я гідна дружина, а він — гідний чоловік.

Свекруха з’являлася у нас рідко, але її візити завжди мали одну мету: інспекція. Я завжди намагалася підтримувати бездоганний порядок, але її чіпкий, оцінюючий погляд і уїдливі коментарі (про мої вазони, про немодний колір фіранок, про “занадто багато книг”) змушували мене нервувати.

Олег ніколи мене не підтримував. Він просто тікав у кімнату або прикидався, що зайнятий у телефоні, залишаючи мене саму відбивати нападки.

Цього разу я вирішила зробити вечерю ідеальною. Ми поїхали до “Сільпо”. Я ретельно вибирала продукти. На гаряче: свинячі реберця у медово-гірчичному маринаді (це мій коронний рецепт). На гарнір: картопля по-селянськи з розмарином. На закуски: рулети з баклажанів із часником та волоським горіхом, а також салат із печеного перцю з сиром фета та базиліком. Олег наполіг на банці маринованих грибів, бо “Мама любить”. На десерт я купила ніжний сирник із вишневим прошарком і стиглу диню. Планувала ще зробити бутерброди зі шпротами та огірком на бородинському хлібі — класика, яку поважали навіть мої батьки.

Поки я готувала, в голові були сумніви. Чи варто було погоджуватись? Можливо, нейтральна територія кафе була б кращою. Але відступати пізно. Я вмовляла себе, що все пройде добре.

Олег був незвичайно м’яким та уважним: допомагав нарізати, розставляв прилади, навіть серветки згорнув у кільця.

— Софійко, може, відкриємо вино заздалегідь? — запитав він, обережно зазираючи на кухню.

— Думаю, так. Сухе червоне, як ми любимо?

— Чудово. Але давай візьмемо і те напівсолодке, що нам подарували. Мама таке дуже любить.

Я кивнула. Знову ця фраза. Вечеря була не для нас, а для демонстрації моєї придатності.

Лідія Павлівна прийшла на десять хвилин раніше, як завжди. Вона увійшла, наче в особисті володіння, і одразу оглянула сервірування столу.

— Софіє, — солодким, аж приторним голосом простягла вона, — молодець, ти стараєшся. Хоч раз накрила по-людськи.

Я стримано посміхнулася. Свекруха виглядала ошатно: у світлій вишиванці, великих сережках із бурштином, волосся акуратно укладене.

— Ви чудово виглядаєте, Лідіє Павлівно, — сказала я, намагаючись згладити напругу.

— Звісно, треба тримати марку, навіть якщо в гості до невістки йдеш, — усміхнулася вона, сідаючи. — Не те що дехто — тільки в розтягнутих штанах перед чоловіком ходить.

Я вдала, що не почула цього удару. Олег швидко налив усім вина і підняв тост за “мир та злагоду в нашій родині”. Свекруха схвально кивнула, сьорбнувши маленький ковток.

— Вино, на диво, непогане, — сказала вона, ніби даруючи мені нагороду. — Хоч у чомусь ти вгадала.

— Ну що, мамо, спробуй реберця, — втрутився Олег. — Софійка намагалася.

— Ну-ну, подивимося, — недбало кивнула вона, беручи шматок на тарілку.

Я сиділа навпроти, намагаючись зберегти спокій. Свекруха повільно, з експертним виглядом розрізала м’ясо, піднесла до губ і зробила паузу. Мені здалося, що ця пауза тривала вічність.

— Ну… їстівно, — нарешті промовила вона. — Але жорсткувате. У мене виходять ніжніші.

Я полегшено видихнула: це не катастрофа, але внутрішній голос підказав, що випробування лише починаються.

Ми мовчки їли, намагаючись підтримувати невинні розмови про погоду чи ціни на комуналку. Я ловила на собі її погляд і розуміла — вона шукає, за що б зачепитися. І, звичайно, знайшла.

— Знаєш, Софійко, — раптом сказала вона з несподіваною примхою. — Мені раптом так захотілося бутербродів із червоною ікоркою… Я їх давно не їла. А чому ти не приготувала?

Я розгублено подивилася на неї. У мене на столі були три види закусок, але відмовляти у такій дрібниці не хотілося.

— Звісно, зараз попрошу Олега сходити в… — почала я, зберігаючи спокій.

— Олега?! — перебила свекруха, підвищивши голос на дві октави. — Ти ж господиня! Ти просто користуєшся моїм сином! Він тобі зручний: продукти тягає, комунальні сплачує, живе, як прислуга! Та будь-яка інша жінка б його з руками відірвала і прописала одразу, оформила б хоча б частку, аби він почувався чоловіком!

Ці слова пролунали, як ляпас. Я стиснула кулаки під столом, але не сказала нічого. Знову прописка. Я знала, що не користуюся Олегом. Я виходила за нього заміж через кохання, а не через необхідність чи вигоду.

Мовчки, як робот, я підвелася і вийшла з квартири. У найближчому магазині була черга, і, купивши найдорожчу банку ікри та свіжий багет, я швидко повернулася додому. Але, піднявшись сходами, я завмерла в подиві: двері були замкнені на внутрішній замок. Я потягла ручку — марно.

— Лідіє Павлівно! Олеже! — голосно гукнула я, стукаючи. У відповідь — тиша.

Я прислухалася і знову постукала.

— Не пропишеш Олега — двері не відчиню! — почувся глухий, але впевнений голос свекрухи з-за дверей.

Я остовпіла від такого цинічного абсурду. Серце забилося шалено, але раптом у голові настала повна, крижана ясність.

— Ви що, з глузду з’їхали?! Це моя квартира! Негайно відчиніть! — підвищила я голос, але вже без паніки, а з обуренням.

— Нема чого тут командувати! — холодно відповіла Лідія Павлівна. — Поки не погодишся оформити реєстрацію, залишайся на вулиці і думай.

Я поставила пакет із ікрою на лавочку біля ліфта. Розуміння того, що далі терпіти це божевілля не можна, було остаточним. Я дістала телефон і набрала 102.

Поліцейські приїхали швидко, бо ділянка була близько. Вони довго стукали, вмовляючи Лідію Павлівну відчинити, але та уперлася, як баран. Зрештою, після дзвінка черговому та пред’явленням мною дарчої та документів на власність, двері довелося зламати.

Лідія Павлівна влаштувала справжню виставу — верещала, голосила, звинувачувала мене у невдячності, егоїзмі та “знущанні над її сином”. Олег намагався втрутитися, але я бачила в його очах лише розгубленість, страх перед матір’ю і, що найгірше, мовчазну згоду з її методами. Він не піднявся на мій захист — просто стояв і відводив погляд. Він був не мій чоловік, а її слухняний син.

Коли свекруху нарешті вивели за поріг (поліцейські склали протокол і попередили про можливу адміністративну відповідальність за самоуправство), я подивилася на Олега і раптом зрозуміла, що все закінчено. Він більше не був моїм чоловіком. Залишилася лише порожня, перелякана оболонка, яку повністю наповнила воля його матері.

Ми розійшлися тихо. Я зібрала його речі в кілька великих мішків. Залишила їх у коридорі, біля пошкоджених дверей.

— Забери завтра, — сказала я.

Він навіть не спробував сперечатися чи вибачитися. Ми розлучилися за місяць. Я не відчувала болю чи жалю — усе перегоріло того вечора, коли він дозволив своїй матері вигнати мене з мого ж будинку, який мені подарували мої батьки. Я зрозуміла: з такою людиною, що не має власної волі, неможливо будувати ні сім’ю, ні майбутнє.

Після розлучення життя несподівано швидко налагодилося. Я не встигла озирнутися, як у моєму житті з’явився Артем. Він був архітектором, працював над великими проектами в Києві, але найголовніше, що я цінувала в ньому — це його вміння спокійно вирішувати будь-які проблеми, не влаштовуючи трагедії. Артем ніколи навіть не заїкався про мою квартиру. Він вважав, що сам повинен забезпечувати сім’ю.

Через два роки після знайомства ми одружилися і переїхали до його просторого будинку під містом, який він сам спроектував і побудував. Мою квартиру ми здали в оренду, і гроші з неї йшли на ощадний рахунок дітей.

З появою дітей — Єгора, Ксюші та маленької Настеньки — наш будинок наповнився теплом і справжньою, тихою радістю. Я знала, що тепер все буде гаразд.

А про Олега я чула лише мигцем від спільних знайомих: казали, що він так і лишився жити з матір’ю.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.