— Іди своєю дорогою! — видихнула Олена, дивлячись на телефон.
Екран згас. Розмова закінчилася лише хвилину тому, а всередині неї все ще клекотіло — ніби хтось узяв її душу і зім’яв, як непотрібний папірець. Вона стояла посеред кухні, босоніж, у старому халаті з витертими манжетами, і дивилася на цей мобільний, наче він був причиною всіх її нещасть.
Можливо, так і було.
Саме через нього, через цей холодний шматок пластику та скла, її рідний брат — Андрій, Андрійко, з яким вони в дитинстві будували халабуди з ковдр — щойно заявив їй: «Не скупись, віддай мені спадщину! У мене троє дітей, дружина, купа зобов’язань, а ти сама і бездітна, даси собі раду якось!»
Даси собі раду якось.
Олена опустилася на стілець, стиснувши телефон у руці. За вікном накрапав листопадовий дощ, сірий і липкий, що розмазував місто по шибках, перетворюючи все на одну суцільну мокру печаль. Квартира пахла кавою і вогкістю — батареї ще не дали нормального тепла, і доводилося ходити в теплих шкарпетках, кутатися в плед.
Сама та бездітна. Немов це вирок. Начебто відсутність дітей робить її життя менш важливим? Менш повноцінним? Олена гірко посміхнулася — майже беззвучно. Сорок три роки. З них тридцять вона віддала медицині, працюючи в районній лікарні — спочатку медсестрою, потім старшою. Нічні чергування, запах дезінфекційних засобів та чужого болю, втома така, що ноги відвалювалися дорогою додому. А ще — мати. Мати, яка хворіла довго, болісно, і останні п’ять років вимагала постійного догляду.
Андрій тоді був зайнятий. У нього ж сім’я, розумієш? Діти ростуть, їм увага потрібна. А ти все одно сама, тобі простіше.
Простіше.
Олена підвелася, підійшла до вікна. Притулилася чолом до холодного скла. У відображенні — бліде обличчя, темні кола під очима, волосся, наполовину сиве, стягнуте в хвіст. Коли вона встигла так постаріти? Здавалося, нещодавно була дівчинкою з косами, навчалася в медучилищі, вперше закохувалася.
Мати померла три місяці тому. Тихо, у лікарні, під крапельницею. Олена тримала її за руку до останнього. Андрій примчав на похорон — у дорогому костюмі, з діловим, заклопотаним обличчям. Його дружина, Марина, стояла трохи віддалік, у темних окулярах, підібгавши губи. Діти скиглили, що хочуть додому.
Після поминок він сказав: «Треба розібрати документи. По квартирі, щодо спадщини».
Олена тоді кивнула. Була виснажена. Їй було байдуже — горе стискало горло, не даючи думати про побутове, про гроші, про квадратні метри.
А потім почалися дзвінки.
Спочатку — обережні. «Оленочко, ти як? Тримаєшся? Слухай, я тут подумав…» Потім — наполегливі. «Мені потрібен адвокат, давай поїдемо разом проконсультуватися?» І ось сьогодні вже без жодної дипломатії.
«Віддай мені спадщину».
Мамина квартира. Двокімнатна в старому будинку на околиці. Не маєток, звичайно, але в столиці навіть така “хрущовка” коштує чималих грошей. Плюс — невеликий вклад у банку, копійки на сьогоднішній час, але все ж таки.
Андрій хоче все. Бо в нього сім’я.
Олена знову посміхнулася. Сіла назад за стіл, взяла охололу чашку кави. Гірка, неприємна. Допила залпом.
У неї теж була сім’я. Колись. Чоловік — Денис, гарний, привабливий, що обіцяв золоті гори. Вони одружилися, коли Олені було двадцять п’ять. Вона вірила — все буде добре. Діти, дім, щастя.
Не вийшло.
Денис пішов за чотири роки. До іншої. Яка була молодша, веселіша, і — що найсумніше — завагітніла в перший місяць їхнього роману. Олена дізналася про це випадково, натрапивши на його листування.
«Я хочу бути батьком. А з тобою не виходить».
Не виходило. Лікарі розводили руками — начебто все добре, і в неї, і в нього. Просто не складається. Буває.
Після розлучення Олена намагалася почати наново. Ходила на побачення, пробувала знайомитися. Але якось все… повз. Чи чоловіки траплялися не ті, чи вона сама вже була не та. А потім мама захворіла і стало не до особистого життя.
Телефон завібрував. Повідомлення. Від Андрія.
«Олено, я розумію, що тобі складно. Але подумай розумно. Мені ці гроші зараз життєво необхідні. Іпотека тисне. Старший доньці до університету вступатиме, а ти ж знаєш, які там суми. Дружина не працює, сидить із молодшим. Я сам тягну. А ти молодець, звичайно, але ти впораєшся. У тебе зарплата стабільна, квартира своя. Будь великодушною. Ми ж рідні».
Рідня.
Олена поклала телефон екраном униз. Встала. Пройшла по кухні — три кроки вперед, три назад. Руки тремтіли. Від обурення? Від образи? Чи від того, що десь глибоко, у темному кутку душі, вона майже… майже готова була погодитися?
Бо звикла. Поступатися. Бути зручною. Не конфліктувати.
Все життя так.
У дитинстві Андрій був улюбленцем. Молодший, хлопчик, розвага. Йому купували круті речі, йому прощали погані оцінки. Олені — суворо. «Ти ж старша, ти мусиш подавати приклад». Вона подавала. Навчалася на відмінно, допомагала по дому, доглядала брата, коли батьки їхали.
А потім виросла — і виявилося, що нічого не змінилося.
Мама захворіла — звичайно, Олена доглядатиме. Андрій зайнятий.
Гроші потрібні — звичайно, Олена позичить. Андрій потім поверне. Не повернув.
Спадщина — звичайно, Олена віддасть. У Андрія ж родина.
Олена зупинилася біля холодильника. На ньому — магнітик, старий, вицвілий. Фотографія: вона та Андрій, діти, на дачі. Він із морозивом, забруднений, сміється. Вона обіймає його за плечі, серйозна.
Завжди серйозна. Завжди відповідальна. Завжди друга.
Вона зняла магнітик. Подивилася на цю фотографію — на щасливе обличчя брата, своє напружене. І подумала: а коли, врешті-решт, я сама була щаслива?
Телефон знову завібрував. Цього разу — дзвінок. Андрій.
Олена взяла слухавку.
— Ну що, подумала? — голос у нього був упевнений, навіть зухвалий. Він не сумнівався, що вона погодиться.
— Андрію, — тихо сказала Олена. — А ти пам’ятаєш, як мама хворіла?
Пауза.
— До чого тут це? — насторожено.
— При тому, що я п’ять років за нею доглядала. Сама. Ти приїжджав раз на місяць, на пів години, та й то не завжди.
— Олено, у мене сім’я була…
— У мене теж було життя! — голос її зірвався. — У мене теж могли бути діти, сім’я, що завгодно! Але я відмовилася від усього, бо мамі було зле, а тобі ніколи!
— Слухай, я не винен, що в тебе з особистим життям не склалося.
— Досить, — Олена сказала так спокійно й холодно, що він справді замовк. — Просто мовчи. І слухай.
Вона зробила глибокий вдих.
— Мамина квартира за заповітом ділиться порівну. П’ятдесят на п’ятдесят. Якщо хочеш — продамо, розділимо гроші. Якщо хочеш, я викуплю твою частку. Але вимагати, щоб я віддала тобі все… Ти в своєму розумі?
— Олено, ти не розумієш…
— Це ти не розумієш. Я втомилася бути зручною. Втомилася бути тією, яка завжди поступається. У тебе троє дітей? Чудово. У мене все життя попереду. І я, можливо, вперше за багато років почну жити для себе. На ці гроші.
Андрій засміявся. Не нервово, не зло — саме розсміявся, легко, майже весело.
— Ну ти даєш, сестричко. Прямо бунтарка прокинулася. Добре, добре, хай буде порівну. Я завтра до нотаріуса з’їду, документи оформимо.
І поклав слухавку.
Олена стояла з телефоном у руці й відчувала щось не те. Занадто швидко він погодився. Занадто легко. Андрій ніколи не здавався просто так. Навіть у дитинстві, коли програвав у шахи, він потім хитрував, переставляв фігури, поки ніхто не бачив.
Вона спробувала відігнати тривогу. Може, він справді зрозумів? Може, вона даремно підозрює?
Тиждень минув тихо. Андрій не дзвонив. Олена працювала, поверталася додому, намагалася звикнути до нового відчуття — що вона сказала «ні». Вперше у житті.
А потім подзвонила Марина.
— Оленочко, привіт, — голос у неї був солодкий, як мед. — Як ти? Ми тут з Андрієм хвилюємося за тебе. Ти ж сама, важко, напевно?
Олена стиснула зуби.
— Нормально, Марино. Дякую.
— Слухай, я хотіла поговорити… По-жіночому, розумієш? — Марина зітхнула. — Андрій, звісно, гарячкуватий, наговорив зайвого. Але ж ти розумієш, як йому зараз важко? Він ночами не спить, думає, як кінці з кінцями звести.
Олена мовчала.
— У мене молодший часто хворіє, — продовжувала Марина, — лікарі, ліки, усе платно. А старша — здібна дівчинка, ми хочемо у добрий виш її прилаштувати, а там без коштів ніяк. Репетитори, підготовка… Ти ж сама розумієш, освіта зараз це все.
— Марино, — перебила Олена, — я вже казала Андрієві. Ділимо порівну.
— Так-так, звичайно, — Марина поспішила. — Тільки ось… Ми тут з Андрієм думали. Може, ти квартиру мамину візьмеш собі, а гроші нам віддаси? Ну, це ж справедливо. Тобі житло потрібніше, а нам готівка.
Олена заплющила очі. Ось воно. Почалося.
— У мене є квартира.
— Ну, можна здавати! Будеш мати дохід. А нам просто зараз потрібні гроші, розумієш? Андрій каже, у вас там вклад мами був, так? Його теж давай нам, а ти бери квартиру. Так буде чесніше.
Олена поклала слухавку, не попрощавшись. Руки тремтіли. Вони вирішили її опрацювати. Андрій — прямолінійно, Марина — через сльози та благання. Класична схема. Одні тиснуть, інші махають “пряником”.
Наступного дня Андрій з’явився біля її під’їзду. Без попередження. Олена поверталася з нічної зміни, ледве тягнучи ноги, — і ось він стоїть біля входу, у дублянці, курить.
— Привіт, — кинув він, загасивши цигарку. — Поговорити треба.
— Андрію, я втомлена…
— П’ять хвилин. — Він схопив її за лікоть. Міцно. — Ходімо в машину.
Вона могла б вирватися. Могла б крикнути. Але ж це брат. Рідний. І вона сіла в його іномарку, що пахла освіжувачем та тютюном.
Андрій завів мотор, увімкнув обігрів.
— Слухай, Оленко, — почав він, дивлячись прямо перед собою, — давай без цих ігор. Я тобі по-братськи скажу. Мені потрібні гроші. Дуже потрібні. Не просто так, не на розкоші. У мене борги. Серйозні.
— Які борги?
Він провів рукою по обличчю.
— Бізнес прогорів. Два роки тому вклався в один проєкт, обіцяли шалений прибуток. Зрештою — ошукали. Я набрав кредитів, думав, відіб’ю. Не відбилося. Зараз банки вимагають, відсотки наростають. Якщо не закрию найближчими місяцями, можу й квартиру втратити.
Олена дивилася на нього. Обличчя у брата було змучене, під очима — мішки. Може, він каже правду?
— І чому я маю через твої помилки відмовлятися від своєї частки?
— Тому що я твій брат, — він повернувся до неї. — Бо маю дітей. Невже ти хочеш, щоб вони опинилися на вулиці?
— Продай свою частку в маминій квартирі, — сказала Олена. — Отримаєш гроші.
— Цього не вистачить! — Андрій ударив по керму. — Мені потрібне все. Розумієш? Все повністю. Квартиру продати, вклад забрати. Тільки так я випливу.
— Це твої проблеми.
Він дивився на неї довго. Потім посміхнувся — криво, неприємно.
— Добре. Значить, по-поганому. Я до нотаріуса не поїду. Буду зволікати з документами. Рік, два, п’ять — скільки треба. Квартира висітиме у спадщині, ти її продати не зможеш, я не погоджуся. Сидітимеш зі своєю часткою і чекатимеш.
— Ти не можеш так просто…
— Можу, — він усміхнувся. — Закони знаю. Можу затягнути процес на роки. А що ти зробиш? До суду подаси? Давай, подавай. Судитимемося років п’ять, адвокати з’їдять купу грошей. І в результаті все одно порівну поділять. Тільки ти витратиш час, нерви, кошти. А я нічого не втрачаю. Мені й так втрачати нічого.
Олена відчула, як усередині все холоне.
— Ти не наважишся.
— Наважуся, — він відчинив дверцята зі свого боку, випускаючи її. — Подумай ще раз. Віддаси мені все добровільно — я зникну, забудеш про мене. Не віддаси — зустрічатимеш мене в судах, у нотаріусів, скрізь. Я створю тобі дуже багато проблем. Твій вибір, сестричко.
Він поїхав, залишивши її стояти біля під’їзду. Мокрий сніг падав з неба, танув на асфальті. Олена стояла і не відчувала ні холоду, ні втоми. Лише злість. Чисту, обпікаючу злість.
Вдома вона дістала з шафи стару коробку. Документи, листи, фотографії. Копалася до вечора. І знайшла те, що шукала.
Розписку. Стару, написану маминою рукою десять років тому. «Я, Вікторія Петрівна Саєнко, передаю своєму синові Андрію Володимировичу Саєнку суму у розмірі 80 000 гривень у борг на відкриття бізнесу. Гроші зобов’язується повернути протягом трьох років».
Олена пам’ятала цю історію. Андрій тоді просив, благав, обіцяв повернути з відсотками. Мама віддала останні заощадження. Він, звичайно, нічого не повернув.
А тепер ці гроші можна відняти від його частки спадщини.
Олена посміхнулася. Взяла телефон, набрала номер юриста, якого їй порадили на роботі.
— Доброго дня. Мені потрібна консультація у спадковій справі. І щодо стягнення старого боргу.
Юрист виявився тямущим чоловіком років п’ятдесяти зі втомленим голосом і чітким розумом. Вислухав, поставив кілька запитань, помовчав.
— Розписка є? Оригінал?
— Так.
— Тоді все не складно. Подаємо позов про стягнення боргу з відсотками за десять років. Сума виходить чимала. Ці гроші автоматично віднімаються з його частки у спадщині. Плюс можемо вимагати компенсацію за моральні збитки через погрози та шантаж, якщо є записи розмов.
— Записи… — Олена завмерла. У неї телефон усе записував автоматично. Функція, яку вона колись увімкнула та забула. — Є.
— Чудово. Готуйтеся, що брат чинитиме опір. Але з такими доказами у вас усі козирі.
За два тижні Андрій отримав повістку до суду. Зателефонував одразу — голос тремтів від люті.
— Ти що коїш? Який борг? Це було десять років тому!
— Термін позовної давності не минув, — спокійно відповіла Олена. — Юрист перевірив. Плюс ти погрожував мені. Записи є. Тож побачимося в суді.
— Олено, стривай… Давай по-доброму… Я не хотів тебе лякати, просто нерви здали…
— Пізно.
Вона поклала слухавку. І вперше за багато місяців відчула — не обурення, не образу. А щось на кшталт полегшення. Наче зняла з плечей важкий мішок, який тягнула все життя.
Суд тривав три місяці. Андрій навів свого адвоката, намагався довести, що розписка недійсна, що мати давала гроші у подарунок, що записи розмов змонтовано. Не вийшло. Олена сиділа в залі і дивилася, як брат метушиться, обманює, викручується — і не відчувала ні жалю, ні тріумфу. Просто втома.
Рішення суду було очікуваним: борг визнано, з частки Андрія у спадщині вирахувано всю суму з відсотками. За фактом йому лишилося менше чверті. Квартиру продали, гроші поділили згідно з рішенням.
Олена отримала свою частину. Не величезні статки, звичайно, але достатньо, щоб перевести подих. Вона звільнилася з лікарні — не витримувала більше цих нічних змін, запаху хвороби та вмирання. Записалася на курси з ландшафтного дизайну. Завжди мріяла про це, але відкладала — колись це здавалося несерйозним.
А тепер можна було.
Андрій зник із її життя. Не дзвонив, не писав. Одного разу вона випадково побачила його в метро — він стояв біля дверей, дивився на телефон, постарілий, зсутулений. Олена відвернулася. Не зі злості. Просто… він був тепер чужою людиною. Братом лише по крові, але не по духу.
Навесні вона переїхала зі своєї старої квартири. Винайняла невеликий будиночок за містом із ділянкою. Почала освоювати садівництво — копалася в землі, садила квіти, планувала клумби. Руки боліли, спина нила, але то була інша втома. Приємна. Жива.
Якось увечері до хвіртки під’їхала машина. Олена вийшла, витираючи брудні руки об фартух, і завмерла.
На порозі стояла Марина. Сама. Без Андрія. Обличчя бліде, очі червоні.
— Олено, можна поговорити?
Вони сіли на веранді. Марина мовчала, смикала хустку. Нарешті видихнула:
— Я пішла від Андрія.
Олена не знайшла, що відповісти.
— Він… Після суду він став іншим. Злим. Пив. Зривався на мені, на дітях. Звинувачував усіх, окрім себе. Я терпіла, думала, мине. Не минуло. Місяць тому зібрала речі, забрала дітей, поїхала до матері. — Марина підвела очі. — Я прийшла вибачитися. За те, що тоді дзвонила, тиснула на тебе. Я думала… Думала, що так правильно. Що сім’я — це все. А виявилося, що сім’я, де одна людина всіх використовує, де всі одне одному винні, а вона нікому нічого… Це не сім’я.
Олена кивнула.
— І що тепер?
— Не знаю. — Марина посміхнулася. — Шукаю роботу. Дітям допомагаю впоратися. Молодший плаче, просить тата. Старша мовчить, замкнулася в собі. Середній… Середній якось сказав: «Добре, що ми поїхали. Мені тато страшний став». І я зрозуміла, що все зробила правильно. Краще самій, ніж так.
Вони помовчали. Десь вдалині кричали птахи, вітер шелестів у листі.
— Ти не зобов’язана прощати мене, — тихо сказала Марина. — Я просто хотіла, щоб ти знала. Ти мала рацію. І дякую, що не здалася.
Вона пішла. Олена довго сиділа на веранді, дивилася на захід сонця. Думала про Андрія, про маму, про те, як усе переплелося — біль, образа, прощення. Чи не прощення. Просто відпускання.
Вночі їй наснилася мати. Жива, молода, якою була в дитинстві Олени. Вони сиділи на кухні, пили чай, і мама говорила щось смішне, і Олена сміялася безтурботно, легко. А потім мама взяла її за руку і сказала:
— Усе правильно робиш, доню. Живи. Просто живи.
Олена прокинулася зі сльозами на обличчі. Але то були не гіркі сльози. Якісь інші. Очищаючі.
Вона встала, заварила каву, вийшла до саду. Світанок тільки починався — небо рожевіло, повітря пахло вологою землею та першими весняними квітами. Олена присіла біля клумби, провела рукою по молодих паростках тюльпанів.
У кишені завібрував телефон. Незнайомий номер. Олена насупилася, відповіла:
— Так?
— Олена Володимирівна Саєнко? — Чоловічий голос, офіційний.
— Слухаю.
— Вам телефонують із нотаріальної контори. У нас для вас інформація про ще одну спадщину. Ваша двоюрідна тітка, Євгенія Федорівна Коваль, померла три місяці тому. Згідно із заповітом, усе майно переходить вам. Коли ви можете під’їхати для оформлення документів?
Олена завмерла з телефоном біля вуха. Тітка Женя. Вона навіть не знала, що та ще жива. Бачились вони востаннє років двадцять тому, на якомусь сімейному святі.
— Я… А чому мені?
У слухавці зітхнули:
— У заповіті вказано: «Племінниці Олені, єдиній, хто не прийшов просити грошей за життя». Тож приїжджайте. Адресу скину повідомленням.
Зв’язок перервався.
Олена стояла посеред саду, тримаючи телефон, і не знала — сміятися чи плакати. Життя продовжувало підкидати сюрпризи. І, здається, цього разу — приємні.
Десь у місті Андрій, напевно, вже дізнався новину. І напевно зараз набирав її номер.
Олена подивилася на екран. Вхідний дзвінок. Брат.
Вона посміхнулася, натиснула «відхилити» та вимкнула телефон.
А потім повернулася до своїх тюльпанів.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
