Я перевірила картку, але там було пусто — колишній чоловік знову не надіслав грошей. Це відчуття порожнечі в застосунку банку вже стало чимось звичним, як осіння мряка за вікном, але від того не менш болючим. Я стояла біля каси супермаркету, тримаючи за руку маленьку Лізу, і відчувала, як щоки починають палати від сорому.
— Мамо, а ми купимо той йогурт із кульками? — донька дивилася на мене великими очікуваннями.
Я заблокувала телефон. Потрібно було якось пояснити чотирирічній дитині, чому сьогодні ми беремо лише найнеобхідніше.
— Наступного разу, сонечко. Давай сьогодні візмемо смачні яблука, — я намагалася, щоб голос звучав бадьоро, хоча всередині все стискалося від безсилля.
Ми вийшли на вулицю. Осінній вітер нещадно обривав останнє жовте листя з кленів, закидаючи його нам під ноги. Я тугіше затягнула пасок пальта. Ліза, загорнута в теплий рожевий шарф, міцно тримала мене за руку і без упину тараторила про те, як вони сьогодні в садочку ліпили з пластиліну жирафу.
— Мам, а в нього шия не помістилася на стіл! Вихователька сказала, що він найдовший у світі!
Я посміхалася, дивлячись на її сяючі очі, і на секунду забула про важкі думки — про іпотеку, яку треба платити наступного тижня, про порожню картку і про те, що Максим знову вимкнув телефон, коли я намагалася нагадати про аліменти.
Але цей короткий спокій був грубо зруйнований. Біля нашого під’їзду, притулившись до своєї не першої молодості іномарки, стояв він. Максим. Мій колишній чоловік. Вигляд у нього був надто впевнений, навіть урочистий. Той самий вираз обличчя, який раніше віщував «великі плани», що зазвичай закінчувалися моїми сльозами.
— Тато! — Ліза вирвала свою ручку з моєї і побігла до нього.
Він підхопив її, закружляв, розпливаючись у тій самій солодкуватій посмішці, яку я тепер бачила лише на свята.
— Привіт, принцесо! Дивись, що в мене є, — він дістав із кишені велике шоколадне яйце. Те саме, на яке мені сьогодні не вистачило грошей.
Я підійшла ближче, намагаючись тримати обличчя.
— Привіт, Максиме. Ми тебе не чекали.
— Я знаю, Аліно. На дзвінки не відповідав, бо був дуже зайнятий. Вирішував наші спільні проблеми.
— Спільні? Ти вже місяць не виходиш на зв’язок, — я намагалася, щоб у голос не просочилася злість, але виходило погано.
— Я прийшов поговорити. По-доброму. Це важливо. Впустиш? — він промовив це з таким виглядом, ніби робив мені величезну послугу.
— У Лізи вечеря, заняття…
— Я ненадовго. Обіцяю. Це змінить ваше життя на краще.
Я зітхнула і дістала ключі. У квартирі пахло супом і затишком — тим самим затишком, який я вибудовувала по цеглинці після нашого розриву. Ліза побігла до своєї кімнати розпаковувати іграшку, а ми залишилися на кухні.
— Чай будеш? — запитала я за інерцією, знімаючи куртку.
— Не відмовлюся.
Поки я розливала окріп, Максим мовчки сидів за столом і водив пальцем по знайомій вм’ятині на стільниці. Ту саму, яку він залишив, коли невдало збирав цей стіл ще в перший рік нашого спільного життя.
— Як справи? — почав він із банальності.
— Нормально, — коротко відповіла я, сідаючи навпроти. — Платіж по кредиту через чотири дні. Ти про це хотів поговорити?
Він зітхнув, зробивши скорботне обличчя.
— Власне, так. Я знаю, як тобі важко. Я все бачу. І я придумав варіант, який влаштує всіх.
Я мимоволі напружилася. Слово «варіант» у його виконанні завжди означало авантюру.
— Я пропоную взяти все на себе, — урочисто оголосив він. — Я оформлю новий кредит. На себе особисто. А цю квартиру ми переоформимо повністю на тебе. Офіційно. Ти станеш одноосібною власницею. Жодних спільних прав, жодної іпотеки на тобі. Ти і Ліза житимете тут спокійно. Чисто. Справедливо.
Слово «справедливо» пролунало так солодко, що в мене на мить закрутилася голова. Квартира тільки наша? Без боргів? Свобода?
— Але… чому? — видихнула я. — Навіщо тобі брати на себе новий борг? Ти ж завжди казав, що це кабала.
— Тому що я не хочу бути для вас тягарем, — Максим накрив мою руку своєю, і в його голосі зазвучали ті самі ноти щирості, на які я колись купилася. — Я розумію, що я не ідеальний чоловік, але я хочу бути гарним батьком. Я хочу знати, що у моєї доньки є свій дім, який ніхто не забере. Це мій обов’язок.
Він дивився на мене своїми чесними очима. І десь глибоко всередині, під шаром надії, що наринула, ворухнувся маленький, але чіпкий сумнів.
— Мені треба подумати, — тихо сказала я.
— Звісно, думай. Але банк дає мені умови лише до кінця тижня. Не затягуй, Алю. Це твій шанс на спокійне життя.
Коли за ним зачинилися двері, я ще довго сиділа в темряві. Думки роїлися, як бджоли. З одного боку — омріяна стабільність. З іншого — щось у його очах було не так. Занадто багато блиску. Занадто мало реальної турботи про те, як ми жили цей місяць без грошей.
Ранок почався з несподіваного дзвінка. На екрані спалахнуло ім’я «Свекруха». Любов Петрівна. Жінка, яка після нашого розлучення навіть з днем народження мене не привітала.
— Аліночко, рідна, доброго ранку! — її голос був незвично теплим, аж нудним. — Як ви там? Як внученька?
— Дякую, все добре. Ліза в садочку.
— Ах, розумниця… Слухай, я чого дзвоню. Максим мені розповів про свою задумку. Він же так старається для вас! Голову зламав, бідолашний, як би вам життя полегшити. Я тебе дуже прошу, не впирайся. Це ж такий шанс! Він же чоловік, він свій вантаж понесе, а ти будь розумницею, підтримай його.
Ця наполегливість почала мене лякати. Любов Петрівна ніколи нічого не робила просто так.
— Я ще думаю, Любове Петрівно. Це серйозне питання.
— Та що тут думати, дитинко? Гроші люблять швидкість. Погоджуйся, поки він не передумав. Він же в мене такий запальний, сьогодні хоче помогти, а завтра обставини зміняться. Не проґав своє щастя.
Вона поклала слухавку, а я залишилася стояти посеред кухні з телефоном у руці. «Не проґав щастя». Чомусь від цих слів по спині пробіг холодок.
Мені потрібен був тверезий погляд. Я зателефонувала Каті — своїй давній подрузі, яка працювала юристом. Ми зустрілися в обід у невеликій кав’ярні.
— Слухай, Кать, ситуація дивна, — почала я і виклала все: про візит Максима, про його щедру пропозицію, про дивний дзвінок свекрухи.
Катя слухала мовчки, перемішуючи каву. Її обличчя ставало все серйознішим.
— Аліно, а він сказав, на кого саме він візьме цей новий кредит? І головне — де він збирається жити, якщо цю квартиру віддає вам?
Я заніміла. Я навіть не поставила цих запитань. Я так зраділа слову «свобода», що забула про елементарну логіку.
— Не знаю… Він сказав, що все владнає.
— Слухай мене уважно, — Катя нахилилася ближче. — У цьому світі ніхто просто так не бере на себе чужі борги, особливо колишні чоловіки, які не платять аліменти. Тут щось не так. Давай зробимо так: ти поки нічого не підписуй і не обіцяй. Нам треба дізнатися, що він задумав насправді.
Наступного дня я вирішила трохи розвіятися і поїхала з Лізою у великий торговий центр на околиці міста. Потрібно було купити доньці теплі колготки. Ми блукали між рядами, коли Ліза раптом потягнула мене за руку в бік відділу меблів.
— Мамо, дивись, яка гарна ліжечко-хатка! Я таку хочу!
Я підійшла до виставки дитячих кімнат. І раптом серце пропустило удар. У глибині залу, біля розкішного кухонного гарнітура, стояв Максим.
Він був не один. Поруч із ним, тримаючи його під руку, стояла висока струнка блондинка. Ольга. Та сама жінка, про яку в нашому містечку подейкували, що саме через неї розпався наш шлюб.
Я інстинктивно сховалася за велику шафу, притиснувши до себе Лізу.
— Тихше, сонечко, граємо в схованки, — прошепотіла я.
Вони були зовсім близько. Я чула кожен подих, кожен звук їхнього сміху.
— Максиме, а цей стіл точно впишеться в нашу нову вітальню? — голос Ольги був солодким і вимогливим.
— Звісно, рибко. Ми ж усе заміряли. Як тільки з документами на ту квартиру розберемося, одразу все закупимо. Грошей вистачить і на кухню, і на відпустку.
— Ти впевнений, що вона погодиться? — Ольга з сумнівом поправила пасмо волосся.
— Куди вона дінеться? Я їй так мізки забив цією «власністю», що вона вже мабуть шампанське відкриває. Вона ж наївна, вірить у мою шляхетність. А насправді підпише відмову від своєї частки, я заберу гроші з переоформлення, і ми нарешті заживемо як люди. А вона хай потім сама з банком розбирається, коли виявиться, що квартира під подвійною заставою.
У мене в очах потемніло. Я відчула, як підкошуються ноги. «Хай сама розбирається». «Гроші з переоформлення».
Вони пішли далі, обговорюючи колір штор, а я залишилася стояти за шафою, намагаючись не впасти. Все було брехнею. Кожне його слово, кожна посмішка Лізі, кожен дзвінок свекрухи. Це був не план порятунку. Це був план мого остаточного знищення.
Я тремтячими руками дістала телефон і встигла зробити фото, як вони виходять із відділу, тримаючись за руки. Це була моя перша справжня доказ.
Наступні два дні я жила як у тумані. Максим дзвонив кілька разів, підганяв.
— Алю, ну що там? Юрист готовий, документи в банку чекають. Давай завтра зустрінемося біля нотаріуса.
— Мені ще треба порадитися, Максиме. Це ж серйозний крок.
— З ким порадитися? Ти сама собі господиня! Чи ти хочеш далі копійки рахувати? Подумай про Лізу!
Використання дитини як інструменту маніпуляції викликало в мене тепер лише холодну лють. Я вже знала, що робити.
Ми знову зустрілися з Катею. Цього разу в її офісі.
— Дивись, що я знайшла, — Катя розклала на столі папери. — Я через знайомих у банку дізналася. Максим подав заявку на велику суму під заставу вашої квартири. Але за схемою він має стати одноосібним власником на кілька днів, щоб банк видав готівку йому на руки нібито на «ремонт». Як тільки він отримає гроші, він просто зникне. А іпотека залишиться висіти на квартирі, але платити її він не буде. Квартира просто піде з молотка за борги.
— І ми з дитиною на вулиці? — мій голос здригнувся.
— Саме так. Він просто хоче витягти з вашого спільного майна останню вигоду і кинути вас напризволяще.
Увечері того ж дня до мене знову прийшла «делегація». Максим, Любов Петрівна і його сестра Ірина. Вони вирішили влаштувати останній штурм.
— Аліно, ну досить уже ламатися! — Ірина розсілася на моєму дивані, наче господарка. — Максим такий подарунок робить, а ти ніс воротиш. Інша б на твоєму місці вже ноги цілувала.
— Я не прошу цілувати ноги, — додав Максим, намагаючись бути спокійним. — Я просто хочу все закінчити. Підпиши завтра документи, і розійдемося як у морі кораблі. Квартира буде твоя.
Любов Петрівна підійшла до мене і поклала руку на плече. Від неї пахло важкими парфумами і лицемірством.
— Дитинко, ми ж як краще хочемо. Ти ж одна не потягнеш. А так — і боргів немає, і майбутнє у внучки є. Ти ж не хочеш бути егоїсткою?
Я повільно відсторонилася. Усередині мене все палало.
— А знаєте, що я думаю? — я подивилася прямо в очі Максиму. — Я думаю, що ніякої квартири ви мені залишати не збиралися.
У кімнаті запала тиша. Така важка, що було чути цокання годинника в коридорі.
— Ти про що? — голос Максима став на тон нижче.
— Про Ольгу. Про вашу нову кухню в стилі прованс. Про гроші, які ти хочеш забрати з банку і зникнути.
Максим зблід. Його мати почала хапати ротом повітря, як риба на березі.
— Що ти мелеш? Яка Ольга? Яка кухня? — закричала Ірина. — Тобі що, примарилося?
— Я бачила вас у меблевому центрі, Максиме. І чула кожне твоє слово. Кожне.
— Це брехня! — він схопився зі стільця. — Ти просто хочеш мене оббрехати! Ти ненормальна!
— Я нормальна, Максиме. І в мене є дещо краще за слова.
Я дістала телефон і ввімкнула запис. Так, я була готова до їхнього візиту. Катя навчила мене користуватися диктофоном. Кімнату заповнив голос Максима, де він цинічно розповідав Ользі про «наївну Аліну» і про те, як він забере гроші.
Любов Петрівна впала на стілець. Ірина відвела очі. Максим стояв, стиснувши кулаки, його обличчя перетворилося на маску злості.
— Ти… ти пошкодуєш про це, — процідив він.
— Ні, Максиме. Це ти пошкодуєш. Я вже була в банку. Я написала заяву про спробу шахрайства. Твою кредитну історію заблоковано. Більше жодна фінансова установа не дасть тобі навіть гривні під заставу цього майна.
— Ти що зробила?! — закричав він, роблячи крок до мене.
— Я захистила свою дитину. І тепер ви всі вийдете з моєї квартири. Зараз же.
Вони йшли з шумом. Свекруха щось кричала про невдячність, Ірина грюкнула дверима, а Максим просто подивився на мене таким поглядом, від якого раніше я б сховалася в куток. Але тепер я не боялася.
Коли двері нарешті зачинилися, я опустилася на підлогу. Сльози самі потекли по щоках. Це була не слабкість. Це було очищення.
Через тиждень ми з Катею знову сиділи в тій самій кав’ярні.
— Що тепер буде? — запитала я, тримаючи в руках гарячий чай.
— Тепер ми через суд доб’ємося перегляду аліментів. Банк уже знає про його махінації, тож квартиру він не чіпатиме без твоєї згоди. Ти в безпеці. Він намагався вирити тобі яму, а сам у неї впав. Ольга, до речі, від нього пішла. Кажуть, їй не потрібен чоловік з боргами і без перспектив на нову кухню.
Я посміхнулася. Вперше за довгий час це була справжня, спокійна посмішка.
Ми вийшли на вулицю. Осінь уже не здавалася такою похмурою. Навпаки, повітря було свіжим і прозорим. Я зайшла в магазин і купила той самий йогурт із кульками, про який просила Ліза.
Я перевірила картку. Там все ще було небагато грошей. Але тепер я знала — я впораюся. Без брехні, без фальшивих «варіантів» і без страху за завтрашній день.
Коли я прийшла в садочок за Лізою, вона вибігла до мене, тримаючи в руках малюнок.
— Мамо, дивись! Я намалювала наш дім. Він великий і міцний, правда?
Я притиснула її до себе, вдихаючи запах дитинства і спокою.
— Правда, сонечко. Наш дім — найміцніший у світі. І ніхто ніколи його в нас не забере.
Ми йшли додому, шелестячи листям. Життя тривало. І воно було прекрасним у своїй чесності.
Чи траплялося вам колись стикатися з маніпуляціями під маскою доброти? Як ви діяли в таких ситуаціях? Поділіться своїми історіями в коментарях, щоб інші жінки знали — вихід є завжди, головне не боятися дивитися правді в очі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
