Погляд Ярини був прикутий до вікна. Надворі сірів похмурий листопадовий ранок. Вона спостерігала, як Степан метушиться біля своєї старенької, але доглянутої «Волги», намагаючись вмістити три дорожні валізи та картонну коробку з його заповітними томами класиків у скромний багажник. Тридцять сім років спільного життя, побудованого на тихій любові та взаємній повазі, вміщалися у цю невеличку експедицію. Невже справді це — все, що залишилося від їхньої родини?
— Ярино, ти мене чуєш? — голос Степана долинав із вітальні, глухий і напружений, наче звучав через товсте скло. Вона відчула, як її серце, що здавалося вже скам’яніло, здригнулося від болю.
— Чую, — прошепотіла вона, не обертаючись. Її обличчя, на якому останнім часом пролягли глибокі зморшки втоми, було повернуте до холодного скла.
— Я ж пояснив тобі все, — його кроки були нерішучими. — Мені треба спробувати інакше. Розумієш? Мені шістдесят один, а я почуваюся… зношеним. Мені потрібне світло.
Степан нервово смикав ключі від машини. У його голосі прослизало щось схоже на докори сумління, на вибачення, але Ярина вловила й інші, більш тривожні нотки — передчуття, азарт, наче він був мандрівником, який нарешті віднайшов загублену карту.
— А я що, на твою думку, не жива? — Вона повільно повернулася до нього. Її очі, колись схожі на лісові озерця, тепер були затуманені гіркотою. — Тридцять сім років я була поряд. Прала твої сорочки, вишиті мною, готувала твій улюблений червоний борщ із пампушками, без якого ти не сідав до столу. Виходжувала тебе після того інфаркту. І весь цей час я була для тебе, виходить, не живою? Просто функцією?
— Не перекручуй мої слова! — Степан зробив крок до неї, але одразу зупинився, наче боявся фізичного контакту. — Ярино, ти прекрасна дружина, чудова мати. Але Зоряна… вона інша. Вона… з нею я відчуваю себе молодим.
— Молодша на п’ятнадцять років? — Ярина ледь помітно підняла брову. Вона відчула, як у горлі стиснувся клубок сліз, але вирішила не дати йому задоволення бачити її слабкою.
— Не у віці справа! Вона дивиться на світ по-іншому. Вона… вона креативна. З нею я почуваюся відновленим.
Ярина посміхнулася з гіркотою. Яка банальність, достойна дешевого серіалу! Чоловік на порозі пенсії, обтяжений побутом і власними страхами, кидає сім’ю заради нової, блискучої іграшки. Скільки таких історій вона чула від подруг у їхньому дворі? І ось тепер вона сама виявилася центральною героїнею цієї старої, як світ, мелодрами.
— А діти як поставилися до твого… воскресіння? — у її голосі пролунала неприхована, крижана іронія.
Степан скривився, і вона побачила, що це питання йому болить.
— Роман… Роман сказав, що це мій вибір. Він дорослий, розуміє. А Марічка… – він запнувся. — Марічка поки що не розмовляє зі мною. Каже, що соромиться мене.
— Розумна дівчинка, — тихо сказала Ярина. — У кого тільки така вродила? — Вона знову відвернулася до вікна.
На подвір’ї, біля старої акації, грали діти з сусіднього під’їзду. Маленька дівчинка в червоній куртці бігла за м’ячем, а хлопчик років семи намагався відібрати його у неї. Звичайна дитяча метушня, але чомусь у Ярини защеміло серце. Колись так само гралися їхні Марічка і Роман у цій самій пісочниці. А вона та Степан сиділи на лавці, тримаючись за руки, і мріяли про те, як онуків няньчитимуть.
— Ярино, я не хочу робити тобі боляче, — голос чоловіка пом’якшав. — Але я мушу спробувати. Якщо не зараз, то коли? Я не хочу вмерти, знаючи, що не ризикнув.
— А як не вийде? — Вона не оберталася, але її питання було гострим, як лезо.
Пауза затяглася. Ярина чула, як Степан переступає з ноги на ногу, як цокає старий, ще дідусів настінний годинник у вітальні, як десь унизу грюкнули двері під’їзду.
— Тоді… — він почав було, але осікся, підбираючи слова.
— Тоді ти повернешся, га? — Ярина нарешті обернулася до нього. В її очах не було сліз, була лише холодний, виснажливий докір. — Перевіриш, чи чекаю я тебе, як вірний песик на прив’язі? Чи відчиню я двері, забувши все?
— Я цього не казав!
— Але ж думав. Залишаєш собі лазівку для відступу. Завжди потрібен тил, так? А я – твій тил… міцний і надійний.
В очах Степана майнуло щось подібне до сорому, але він швидко взяв себе в руки, одягаючи маску рішучості.
— Мені час. Зоряна чекає.
Він попрямував до дверей, але біля порога зупинився.
— Ярино, я…
— Іди, — тихо сказала вона. — І більше не озирайся. У мене є своя гордість. І свої тридцять сім років, які я не хочу перетворювати на фарс.
Двері зачинилися з м’яким, але остаточним клацанням. Ярина залишилася сама у квартирі, яка раптово видалася їй величезною, порожньою та просякнутою запахом чужого життя. Вона притулилася чолом до прохолодного скла вікна і простежила поглядом, як Степанова машина виїжджає з двору.
Тридцять сім років. Більше половини життя. Зведені разом, мов стіни. І зруйновані одним помахом руки.
Телефон задзвонив різко та вимогливо. Ярина здригнулася і знехотя зняла слухавку.
— Мам? — Стривожений голос доньки, Марічки. — Ну як? Він поїхав?
— Поїхав, Марічко…
— Мам, ти тримаєшся? Хочеш, я приїду? Заберу тебе до себе?
— Не треба, люба. У тебе сім’я, діти. Я впораюся. Я не хочу бути тягарем.
— Мамо…
— Щоправда, рідна. Все буде гаразд. Дай мені час.
Але коли Ярина поклала слухавку, плотина, яку вона так довго стримувала, прорвалася. Сльози покотилися по її щоках — не від горя, а від виснаження. Вона плакала за тим життям, якого більше не буде, і за тією надією, яка щойно померла.
Перші два тижні після від’їзду чоловіка Ярина провела у стані дивного заціпеніння, наче потрапила під гіпноз. Вона механічно виконувала звичні дії — варила лише пів чайника окропу, готувала кашу на одну персону, дивилася старі радянські фільми до пізньої ночі, аби не залишатися наодинці з тишею. Прибирала квартиру, яка тепер забруднювалася набагато повільніше, і ця повільність була красномовнішою за будь-який гуркіт.
— Ярко, годі страждати! — Подруга Тетяна, жінка-буря, рішуче вторглася в її життя на п’ятнадцятий день. Вона привезла з собою дві великі сумки — одна з продуктами, інша — з новими речами. — Одягайся, ходімо гуляти. Навідаємося до церкви, а потім до центру.
— Таню, не хочу нікого бачити, — Ярина закуталася в старий махровий халат пощільніше. — Все ж таки знають. Сусіди вже косо дивляться, обговорюють.
— А хай дивляться! Думаєш, ти перша, у кого чоловік збрендив на схилі років? — Тетяна рішуче відчинила важкі, завішені штори. Кімнату залило світлом, і Ярина болісно заплющила очі. — Володька мій пам’ятаєш? Теж у п’ятдесят вісім з молоденькою одружився. За рік тому повзав.
— І що, повернулася до нього?
— Куди там! — Тетяна махнула рукою. — Я на той час уже до Болгарії з’їздила, в’язання професійне освоїла і роботу нову знайшла — в ательє. А він із своєю молодкою тепер памперси стирає — вона йому в подарунок двійню народила. Живуть у боргах. От тобі й «нове життя»!
Ярина вперше за кілька днів посміхнулася — нещиро, але хоча б посміхнулася.
— Ти як завжди втішаєш…
— А я й не втішаю. Я правду говорю. Слухай, а ти що збираєшся робити? Так ось удома сидіти і себе шкодувати? Він там «живе», а ти тут «в’янеш»?
— А що мені робити? Мені п’ятдесят дев’ять років, Таню. Кому я потрібна? Хто мене візьме на роботу?
— По-перше, собі потрібна. По-друге, ти гарна, доглянута жінка, яка просто запустила себе заради чоловіка. По-третє, ти завжди мріяла про власну майстерню з вишивки! Життя лише починається, коли ти викидаєш із нього те, що тебе тягне донизу.
Тетяна була нестримна у своєму ентузіазмі. Вона змусила Ярину прийняти душ, нанести макіяж, який Степан називав «зайвими витратами», і вибрати нову, світлу сукню, яку привезла з собою. Вони вирушили в центр міста.
— Куди ми йдемо? — запитала Ярина, з подивом виявивши, що на вулиці весна, цвітуть каштани і що навколо люди виглядають задоволеними життям.
— У клуб скандинавської ходьби! Записуємось на заняття. Там усі наші. І до клубу «Барви душі».
— Ти з глузду з’їхала? У наші роки? Скандинавська ходьба? — Ярина засміялася вже щиріше.
— У які це наші роки? Мені шістдесят один, і я можу дати фору багатьом тридцятилітнім! А «Барви душі» — це художня студія для дорослих. Ти ж завжди малювала пейзажі!
Інструктор із ходьби, бадьора жінка років п’ятдесяти, зустріла їх привітно.
— Ніколи не пізно починати, — сказала вона Ярині. — Це не лише фізичні вправи, це спосіб знайти внутрішній спокій і нові знайомства.
Ярина скептично зиркнула на палиці, але щось в атмосфері цього місця, сповненого оптимізму, заспокоювало. Вона вирішила спробувати.
А тим часом Степан облаштовувався у новому житті. Квартира Зоряни була стильною, «євроремонтною», але маленькою і геть нефункціональною. Його старі, масивні меблі з рідної квартири ніяк не могли знайти своє місце серед її дизайнерських дрібничок та незліченних баночок з косметикою.
— Любий, а може, деякі твої книги залишиш у батьків? — Зоряна з мило зморщеним носиком розглядала його бібліотеку. — У нас зовсім мало місця.
— Це класика, Зоряно. Франко, Костенко, Сковорода…
— Ну навіщо нам запорошені книжки? Все ж таки є в інтернеті! Я тобі планшет подарую.
Степан промовчав, але щось усередині нього болісно смикнулося. Ярина ніколи б не посміла назвати Франка «запиленим». Вона, можливо, й не читала його часто, але шанувала його захоплення.
— А готувати ти вмієш? — спитав він якось увечері, виявивши в холодильнику тільки йогурти та салатне листя. Його шлунок, звиклий до Ярининої домашньої кухні, протестував.
— Навіщо готувати, коли є доставка? — Зоряна показала йому програму на телефоні. — Дивись, як зручно! Натиснув кнопочку — і за півгодини вечеря готова. Навіщо витрачати час?
Степан з тугою подумав про Яринині налисники з сиром, про недільні обіди з обов’язковим наваристим супом та домашніми пиріжками. Про те, як вона завжди знала, чого йому хочеться ще до того, як він сам це розумів. Він почав худнути, а його тиск знову підвищився.
— А чому ти не носиш обручку? — несподівано спитала Зоряна.
Степан глянув на свою руку. Кільце він зняв у день від’їзду, але рука досі зберігала пам’ять про нього — світла смужка на засмаглій шкірі видавала зрадницькі тридцять сім років шлюбу.
— Я ж розлучаюся, — промимрив він.
— Коли? Мені незручно перед подругами. Вони ж думають, що ти одружений.
— Скоро. Треба оформити документи.
Але документи він оформляти не поспішав. Щоразу, коли думка про розлучення спадала на думку, щось зупиняло його. Наче він залишав собі той самий шлях назад.
Через чотири місяці Ярина була невпізнанною.
Регулярні заняття ходьбою та йогою виправили її поставу, а нова, сучасна стрижка та оновлений гардероб додали впевненості. Вона схудла, але не від горя, а від руху. Але головна зміна відбулася всередині – вона перестала чекати. Вона почала жити.
— Мам, ти виглядаєш приголомшливо! — Вигукнула Марічка, зазирнувши до матері на вихідних. — Ти ніби на десять років молодша! Що сталося з тобою?
— Я зустрілася із собою справжньою, — посміхнулася Ярина. — Виявляється, я багато чого не знала про себе. Наприклад, я непогано малюю портрети. Записалася до художньої студії. І мені подобається танцювати — ходжу на народні танці, у нас там цілий ансамбль.
— Народні танці? — Марічка округлила очі. — Мамо! Це ж велике навантаження!
— А що таке? Там чудові, світлі люди, цікаві розмови. І знаєш, як приємно почуватися жінкою, яку цінують за її таланти, а не просто додатком до чийогось життя?
У художній студії Ярина познайомилася з Іваном — чоловіком її віку, інженером-конструктором на пенсії, який втратив дружину кілька років тому. Він був делікатний, уважний і, найголовніше, вмів слухати. На відміну від Степана, який останніми роками шлюбу реагував на її розповіді черговим «угу» чи «ага», не відриваючись від новин.
— Ви маєте талант до портретів, — сказав Іван, розглядаючи її акварель. — Ви дуже тонко відчуваєте характер моделі. Ви передаєте не просто обличчя, а душу людини.
— Мені завжди хотілося спробувати, але часу не було, — сказала Ярина. — Сім’я, робота, город…
— А тепер є час?
— Тепер є час на все, що я хочу робити, — посміхнулася вона.
Іван посміхнувся у відповідь і запропонував попити каву після занять. Ярина погодилася, здивувавшись, як легко і природно це вийшло. Вона вперше за довгий час відчула чоловічу увагу, не обтяжену побутовими вимогами.
А Степан тим часом все частіше почувався чужим у новому житті. Зоряна була молода, енергійна, але їх розділяла прірва у двадцять років життєвого досвіду, інтересів та цінностей. Її подруги сприймали його як екзотичний трофей, а друзі відверто заздрили, що ще більше його дратувало.
Він почав сумувати за тишею, за запахом Ярининого борщу, за їхньою старою, але своєю квартирою. Він зрозумів, що Зоряна не наповнює його, а лише виснажує.
— Слухай, Степане, а що твоя колишня робить? — запитав одного разу його приятель Василь на риболовлі. — Не сумує?
— Не знаю, — буркнув Степан. — Не цікавлюся. Ми ж не спілкуємося.
— А дарма. Я вчора твою Ярину у центрі бачив. Не впізнав спочатку! Красуня стала, схудла, підстриглася модно. З якимсь чоловіком у кав’ярні сиділа, сміялася. Видно, інтелігентний, сивий. І вона світиться, Степане!
Щось болісно стиснулося в грудях у Степана. Ревнощі? Власність?
— З яким чоловіком? Ти впевнений?
— Звідки я знаю? Але, видно, не випадкова зустріч — видно було, що знайомі давно, розмовляли про мистецтво якесь.
Цього ж вечора Степан не витримав і поїхав до старого будинку. Припаркувався навпроти і довго дивився на освітлені вікна їхньої квартири. У вікні з’являлася знайома постать Ярини, але вона рухалася якось інакше — легко, вільно. Наче скинула невидимі кайдани.
У квартирі явно хтось був. На підвіконні стояли незнайомі квіти, а на балконі, поруч з її білизною, сушилася чоловіча сорочка.
Степан відчув напад ревнощів, такий гострий і несподіваний, що задихнувся. Тридцять сім років він вважав Ярину само собою зрозумілою, як повітря чи воду. А тепер, коли її не стало поруч, він раптом зрозумів, що задихається без неї.
— Де ти вештався? — зустріла його Зоряна. — Я вже вечерю замовила. Мені довелося самій відкривати двері кур’єру.
— Їздив у справах, — відповів Степан втомлено.
— З яких справ? Ти ж на пенсії. Не обманюй мене. Ти став якийсь дивний останнім часом. То мовчиш цілими днями, то бурмочеш щось про минуле, про своє село.
Степан втомлено потер обличчя руками. Так, він справді став часто думати про минуле. Про те, як вони з Яриною планували пенсію, хотіли подорожувати до Карпат, побудувати дачу, няньчити онуків. Про тихі вечори за чаєм з Ярининим варенням, коли не треба було слів, щоб розуміти одне одного.
— Зоряно, а ти хочеш дітей? — несподівано запитав він.
— Дітей? — Вона розгублено кліпнула накладними віями. — Навіщо? Я ж лише починаю жити! Кар’єра, подорожі, блог. Ти що, пропонуєш мені все це кинути?
— А сім’ю хочеш? Справжню родину?
— А хіба ж ми не сім’я?
Степан подивився на неї і зрозумів, що для Зоряни він — тимчасова пригода, спосіб потішити самолюбство і отримати доступ до ресурсів. А він сам що шукав? Доказ того, що ще не старий? Чи намагався втекти від власних страхів і відповідальності?
— Ярино Петрівно, до вас відвідувач, — консьєржка першого поверху зупинила її біля ліфта. — Чоловік стоїть уже годину. Каже, зачекає.
Серце Ярини тьохнуло. Вона знала, хто це. За п’ять місяців розлуки вона навчилася жити без цього передчуття, але впізнала його одразу.
Степан стояв біля під’їзду, постарілий і змарнілий. У руках у нього була велика коробка цукерок — ті самі «Київ Вечірній», які він дарував їй на дні народження останні десять років.
— Привіт, Ярино, — він невпевнено посміхнувся. — Ти… ти дуже гарно виглядаєш.
— Дякую, — вона зупинилася за кілька кроків від нього. — Що тобі потрібне?
— Поговорити. Чи можна?
Ярина вагалася. Іван чекав на неї — вони домовилися зустрітися в театрі, на прем’єрі української п’єси. Вперше за багато років вона збиралася на спектакль не одна.
— У мене плани на вечір.
— Ярино, я розумію, що не маю права просити, але… Будь ласка. Це важливо.
Вона глянула на нього уважно. Степан справді виглядав погано. Не тільки втома — ще щось. Розгубленість? Каяття?
— Десять хвилин, — сказала вона. — Не більше. І без чаю.
Вони піднялися до квартири. Степан оглядався на всі боки, немов потрапив у незнайоме місце.
— Ти змінила меблі?
— Переставила, зробила перестановку. Тобі не подобається?
— Ні, подобається. Просто… інакше. Так світліше.
Ярина не запропонувала йому сісти, не стала заварювати чай, як це робила автоматично тридцять сім років. Вона стояла біля вікна і чекала.
— Я наробив дурниць, Ярино, — нарешті видавив він. — Великих дурниць.
— Це ти про що?
— Про все. Про те, що пішов. Про те, що повірив у казку про другу молодість. Що… що втратив тебе.
— Ти мене не втрачав, Степане. Ти мене покинув. Це – різні речі.
Він скривився від її прямоти.
— Я хочу повернутись додому.
— Додому? — Ярина обернулася до нього. — А де твій дім, Степане? У квартирі твоєї молодої коханки? Чи там, де на тебе чекає дружина, яка тридцять сім років прала твої шкарпетки, поки ти не звертав на неї уваги?
— Ярино, не треба так…
— А як треба? Я повинна радісно заплескати в долоні? Подякувати тобі за те, що ти нарешті схаменувся і зрозумів, що дешевше повернутися?
— Я розумію, що ти злишся…
— Я не злюся, — спокійно сказала вона. — Я була зла три місяці тому. Зараз мені байдуже. Ти просто став для мене частиною минулого.
— Байдуже? — Він зробив крок до неї. — Ярино, ми прожили разом понад половину життя! Невже це нічого для тебе не означає?
— Значило. Раніше. А тепер я навчилася жити для себе. Вперше за тридцять сім років.
Степан опустився на диван, на якому вони колись дивилися фільми вечорами.
— Вона мене покинула, — тихо промовив він. — Зоряна. Сказала, що я надто старий для неї. І що настав час підшукати когось солідніше і молодше.
— І ти вирішив, що я маю тебе пошкодувати?
— Ні! Я вирішив, що маю сказати тобі правду. Ти була найкращою, що в мене було в житті. А я це зрозумів лише втративши.
Ярина сіла навпроти, вивчаючи його обличчя. Колись вона любила його усмішку, сивину на скронях. Нині вона бачила перед собою похилого віку чоловіка, який нарешті усвідомив ціну своїх вчинків, але надто пізно.
— Знаєш, що я зрозуміла за ці місяці? — сказала вона. — Я зрозуміла, що можна жити не в очікуванні чиїхось рішень чи похвали. Можна просто жити і створювати власне щастя.
— У тебе хтось є? — Він не міг стримати ревнощів. — Василь говорив…
— Степане, це не твоя справа. Моє життя тепер належить лише мені.
Вони мовчали. За вікном стемніло, і Ярина згадала про Івана. Він, напевно, хвилюється.
— Мені час, — сказала вона, підводячись. — На мене чекають.
— Ярино, а якщо… якщо я чекатиму? Раптом ти передумаєш?
Вона зупинилася біля дверей і обернулася.
— Не чекай, Степане. Я не повернуся до того життя, яке було. Воно було гарним, але закінчилося того дня, коли ти пішов.
— Але я тебе люблю!
— Можливо. Але любити і берегти — різні речі. Ти навчився любити, коли вже запізно берегти.
Степан підвівся, розуміючи, що це фінальний акорд.
— Я можу тебе обійняти? На прощання?
Ярина кивнула. Він обережно обійняв її, і на мить їй здалося, що час повернувся назад. Але лише на секунду. Вона відчула в його обіймах лише жаль, а не любов.
— Прощавай, Степане, — сказала вона. — І дякую.
— За що?
— За те, що змусив мене знайти себе. Бо сама я б ніколи не наважилася.
За пів години Ярина сиділа у театральному фойє поряд із Іваном. Вистава була прекрасна, а життя — повне нових, світлих можливостей.
Степан їхав нічним містом один, назавжди втративши те, що колись вважав само собою зрозумілим. Він зрозумів, що його «Волга» везла його не до нового життя, а до порожнього і холодного самотнього існування, яке він сам собі створив.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
