— Ти чого мовчиш, Любо?
Василь важко перекинувся на правий бік. Старе ліжко ледь чутно скрипнуло, а ковдра натягнулася, оголивши моє плече.
— Весь вечір наче не своя. Наче й не вдома.
Я не ворухнулася. Дивилася в стелю, де над старою горіховою шафою ледь помітно темніла тонка тріщина. Вона була там уже понад тридцять років — з того самого дня, як ми в’їхали в цю квартиру. Майже стільки ж, скільки ми прожили разом. Раніше я її зафарбовувала, ховала під шарами білил, але вона щоразу поверталася. Як і моє мовчання.
— Нормально я, Васю. Просто втомилася. День був довгий, дорога…
Він зітхнув. Його рука, широка й важка, лягла мені на плече. Це був звичний жест — так він клав руку на кермо свого старого авто чи на інструмент у гаражі. По-господарськи. Надійно. Але сьогодні ця надійність тиснула.
— Від чого ти втомилася? Ми ж відпочивали! Тільки сьогодні з потяга. Що ти там робила? Лежала, компот пила, на процедури ходила. Я ось усе життя на будівництві гарував, спину не гнув, а ти…
Я заплющила очі. Не хотіла сперечатися. Не хотіла пояснювати, що втома буває не лише в м’язах, а й десь глибше, під ребрами, де накопичується все несказане за роки.
Путівка в оздоровчий комплекс десь серед хвойних лісів на заході країни. Десять днів спокою. Я так сподівалася, що ми нарешті поговоримо. Не про те, що треба купити на ринку, і не про те, що у сусіда паркан покосився. А просто так. Як колись.
Згадала. Але не те, що хотіла.
Василь оголосив про поїздку ще в середині літа. Він прийшов з роботи, скинув черевики і сів на кухні, довго розглядаючи якийсь папірець.
— Слухай, Любо. На підприємстві профспілка виділила путівку. Пільгова, зовсім небагато треба доплатити. Поїдемо?
Я тоді мила скляні банки для варення. Вода шуміла, пара підіймалася до витяжки.
— Куди це?
— У ліс, під гори. Там кажуть, води мінеральні, повітря — хоч ложкою їж. Відпочинеш трохи від своєї консервації.
Відпочину. Я обернулася й подивилася на нього. Світло від кухонної лампи підкреслювало глибокі борозни на його чолі, сиві пасма в густому волоссі. Коли ми встигли так змінитись? Коли ми стали тими літніми людьми, яким треба їхати «на води», щоб просто побути разом?
— Поїдемо, — відповіла я, витираючи руки об рушник.
Збирала речі я сама. Як і завжди. Василь витягнув із антресолей стару дорожню сумку, витер з неї пил і кинув посеред кімнати.
— Поклади мені там щось зручне. І сорочку ту, світлу, з дрібним візерунком. Ну, ту, що діти дарували на ювілей.
Я відчинила шафу. Його полиці були ідеально впорядковані — я щотижня складала там усе стовпчиками. Світла сорочка лежала зверху, прямо перед його очима. Тридцять років шлюбу. А він досі запитує, де його речі. Наче я — не дружина, а жива карта цього будинку.
Я склала все: зручні штани, кілька футболок, вовняну кофту (бо вечори в горах холодні), змінне взуття. Поклала бритву, ліки від тиску, окуляри. Все так, ніби збирала сина у пластовий табір багато років тому.
— Крем після гоління не забудь! — донеслося з вітальні під звуки вечірніх новин.
Не забула. Я ніколи нічого не забувала. Це була моя невидима робота.
Ми їхали потягом. Стукіт коліс заколисував. Василь дивився у вікно, іноді щось коментуючи про врожай соняшників чи нові елеватори. Я дивилася на нього. Хотілося взяти його за руку, просто стиснути долоню. Але рука лишилася лежати на колінах. Між нами на столику лежали кросворди та пакунок з їжею.
Комплекс зустрів нас прохолодою та запахом хвої. Дівчина на рецепції, зовсім ще юна, швидко заповнила бланки.
— Ваші ключі. Третій поверх, кімната з видом на парк. Харчування триразове. Проходьте.
Кімната була простою: два вузьких ліжка, старенький телевізор, маленька балконна перегородка. Пахло чистотою та сушеними травами.
— Непогано, — Василь одразу приліг на ковдру. — Головне, що готують тут за розкладом. Хоч голову собі не забиватимеш, що на вечерю варити.
Я почала розвішувати речі в шафу. Спершу його — сорочки на плічка, штани на нижню полицю. Потім свої. Як удома. Кожна річ мала своє місце. Але чи мала я своє місце в його серці поза цим побутом?
Вечеряли в просторій їдальні. Василь їв швидко, зосереджено. Для нього їжа була паливом, а не приводом для розмови. Поруч, за сусіднім столом, сиділа пара. Мабуть, наші однолітки. Він щось тихо розповідав, а вона торкалася його ліктя і посміхалася.
Я спостерігала за ними і раптом відчула такий гострий щем, наче мені знову вісімнадцять і я чекаю на перше побачення.
— Чого ти там роздивляєшся? — Василь підняв очі від тарілки. — Їж давай, бо компот заберемо і підемо. Хтозна, що там зараз по телевізору показують.
Я доїла. Котлета була непогана, домашня на смак. Але я відчувала лише присмак гіркоти.
Зранку почалися процедури. Василю призначили ванни, мені — масаж комірцевої зони.
Масажистка, жінка років сорока, з м’якими, але дуже міцними руками, одразу відчула моє заціпеніння.
— Ох і напружені у вас плечі, Любове… Наче ви на них весь світ тримаєте. Треба розслабитись, ми ж тут для того й зібралися.
— Та намагаюся…
— Багато працюєте вдома? — спитала вона, втираючи олію зі свіжим ароматом.
— Та як усі. Город, онуки, господарство. Чоловік ось на пенсію вийшов, тепер більше вдома.
Вона хмикнула, розминаючи вузли на моїй шиї.
— З чоловіком приїхали? Це добре. Хоч трохи часу вдвох проведете без черг у магазинах.
Я промовчала. Ми й так проводимо час вдвох. Але іноді мені здавалося, що ми просто дві паралельні прямі, які живуть в одній коробці.
Ми зустрілися в холі перед обідом. Василь сидів у кріслі, розглядаючи газету.
— Ну що, намилили тебе? — пожартував він. — Ходімо вже, бо я зголоднів.
Ми пішли до їдальні. Він крокував попереду, широкий і впевнений. Я — на два кроки позаду. Ця дистанція виникла не вчора. Вона будувалася роками.
За обідом знову була та пара. Чоловік дбайливо поклав дружині серветку на коліна. Вона щось прошепотіла йому, і вони обоє тихо засміялися.
Василь сьорбав борщ, заїдаючи густою сметаною.
— Непогано зварили. Але твій, Любо, густіший. Хоча тут принаймні квасоля не розварена. Ти наступного разу теж менше її тримай на вогні.
Я поклала ложку.
— То звари сам, Васю. Спробуй, як це — вгадати, щоб і квасоля була ціла, і юшка навариста.
Він здивовано підняв брови.
— Ти чого це? Я ж просто сказав. У тебе завжди все добре виходило, нащо мені туди лізти?
«У тебе добре виходить». Ці слова мали бути компліментом, а звучать як вирок. Бо якщо в тебе добре виходить бути невидимою, тебе перестають помічати.
Увечері був концерт у місцевому клубі. Виступав якийсь народний ансамбль. Василь бурчав, що краще б подивився детектив у номері, але я таки вмовила його піти.
Зал пахнув старим деревом. Лунали пісні про кохання, про вірність, про осінь життя. Я сиділа в напівтемряві і дивилася не на сцену, а на чоловіка. Його обличчя в нерівному світлі здавалося спокійним. Він був моїм світом тридцять років. Він був батьком моїх дітей. Він ніколи не зраджував, не ображав злим словом. Але він просто звик до мене. Як звикають до зручного крісла чи до того, що зранку на столі завжди є гарячий чай.
Коли він став для мене просто сусідом по квартирі?
На третій день ми вийшли на прогулянку в парк. Повітря було кришталевим, пахло мокрим мохом і хвоєю. Під ногами шелестіло перше золоте листя.
— Васю, — покликала я.
Він ішов, втупившись у телефон, перевіряючи якусь інформацію про запчастини.
— Га?
— Сховай телефон. Давай просто пройдемося. Подивись, які гори навколо. Краса ж.
Він неохоче прибрав пристрій у кишеню.
— Гори як гори. Минулого разу в Закарпатті вищі були. Ходімо швидше, бо хмариться, ще дощ застане.
Я зупинилася посеред стежки.
— Навіщо ми приїхали, Васю? Ти ж за ці три дні навіть не спитав, як у мене спина. Ти лише питаєш, де твої шкарпетки і чи смачна була риба на вечерю.
Він обернувся, щиро не розуміючи, у чому справа.
— Та ти що, Люб? Ми ж відпочиваємо! Я ж тобі путівку дістав. Процедури, повітря… Що не так?
Я дивилася на нього і відчувала, як усередині щось обривається. Він не був поганим. Він просто не бачив мене. Не бачив жінки, яка хотіла, щоб її помітили. Щоб їй сказали щось окрім «де моя футболка?».
Пізніше того ж дня, коли Василь таки заснув під бубоніння телевізора, я вийшла на терасу. На сусідній лавці сиділа жінка, приблизно мого віку, з книжкою в руках.
— Гарний вечір, правда? — тихо сказала вона.
— Гарний, — відповіла я.
Ми розговорилися. З’ясувалося, що вона теж приїхала з чоловіком. Але він зараз на риболовлі з іншими чоловіками з корпусу.
— Ви знаєте, — сказала вона, дивлячись на далекі верхівки ялин, — я раніше думала, що старість — це коли нічого не болить. А виявилося, що старість — це коли ти стаєш тінню у власному домі. Ти є, ти все робиш, але тебе не чують. Наче ти — частина пейзажу.
— І як ви з цим живете? — спитала я, відчуваючи, як клубок підступає до горла.
— А я почала жити для себе. От приїхала сюди — і ходжу не туди, куди він хоче, а туди, де мені подобається. Купила собі оцю книгу, хоч він каже, що це марна трата часу. Треба знайти себе заново, Любо. Бо діти виросли, чоловік звик, а ти у себе — одна.
Ці слова крутилися в моїй голові всю дорогу до номера.
Останній вечір був тихим. Василь збирав речі. Точніше, він стояв поруч, поки я складала їх назад у сумку.
— Добре відпочили. Треба буде на наступний рік знову спробувати вибити путівку. Давлення наче внормувалося.
Я мовчала. Розкладала його сорочки. А потім раптом зупинилася і поклала свою кофту окремо, у невеликий рюкзак.
— Любо, ти чого?
— Васю, я наступного року поїду сама. Або з сестрою.
Він завмер з кросвордом у руках.
— Це як це? А я? Хто мені там розклад дивитиметься? Хто речі збиратиме?
— Ти сам, Васю. Ти дорослий чоловік. Ти вмієш будувати будинки, ти вмієш лагодити складні машини. Ти точно зможеш знайти свою сорочку в сумці.
Він дивився на мене так, наче бачив уперше. У його погляді промайнув переляк. Не злість, а саме дитячий переляк перед невідомим.
— Ти серйозно? З чого б це раптом?
— З того, що я хочу побачити гори, Васю. А не твою спину, яка йде на два кроки попереду.
Ми повернулися. Ті ж двері, той самий запах під’їзду. Василь одразу пішов до телевізора — там був якийсь важливий матч. Я розібрала речі, поставила прання.
Але щось змінилося. Тріщина на стелі нікуди не зникла, але я більше не хотіла її зафарбовувати. Нехай буде. Вона нагадує про те, що все має свою історію.
Минув тиждень. Я готувала вечерю. Василь зайшов на кухню, постояв біля вікна. Потім раптом підійшов і поклав руку на моє плече. Але цього разу він не тиснув. Він просто тримав руку.
— Люб… А давай у неділю не будемо на городі сидіти? Поїдемо в парк у центр, просто погуляємо. Може, кави десь вип’ємо.
Я відклала ніж. Серце тьохнуло.
— Кави? Ти ж кажеш, що домашня краща.
— Ну… там, кажуть, кав’ярню нову відкрили. Подивимося на людей. Просто так.
Я подивилася на нього. У його очах була невпевненість. Він намагався. Це було незграбно, по-чоловічому просто, але він намагався побачити в мені не лише «господарку», а й людину.
— Добре, Васю. Поїдемо.
Зараз, лежачи в ліжку і слухаючи його мірне дихання, я думаю про те, що життя — це не тільки звичка. Це щоденна робота над тим, щоб не стати невидимим.
Ми часто чекаємо, що хтось прийде і зробить нас щасливими. Але правда в тому, що ми самі повинні навчитися виходити з тіні. Навіть якщо для цього треба поїхати за сотні кілометрів, щоб просто подивитися на берези.
Я не знаю, чи вистачить Василя надовго. Чи не повернеться він знову до свого мовчання і телефону. Але я тепер знаю точно: я більше не буду чекати. Я буду різати свою картоплю, варити свій борщ, але при цьому я буду пам’ятати, що я — це я. Зі своїми мріями, своїми горами і своєю власною історією.
Тріщина на стелі залишається. Але я більше не боюся, що стеля впаде. Бо тепер я знаю — я зможу її втримати. Сама. Або разом з ним, якщо він нарешті захоче стати поруч, а не попереду.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
