«Ти або продаєш ту хату і ми беремо ще один бус, або збираєш речі і йдеш на всі чотири сторони — мені вдома нахлібниця-мрійниця не потрібна», — ці слова чоловіка все ще відлунювали в голові Галини, хоча в кухні вже кілька хвилин панувала мертва тиша.

Галина прокинулася задовго до того, як мав задзвонити телефон. Сонце ледь торкалося верхівок дерев у дворі, пробиваючись крізь стареньку, але чисту тюль. Вона лежала нерухомо, прислухаючись до важкого сопіння Андрія поруч. Колись це сопіння здавалося їй ознакою надійності, спокою, «справжнього чоловіка» поруч. Тепер воно тиснуло, наче бетонна плита.

Вона обережно, як тінь, вислизнула з-під ковдри. Підлога приємно холодила босі ступні. На кухні Галя першим ділом набрала воду в чайник, але не натиснула кнопку одразу. Вона обмотала його кухонним рушником, щоб клацання не розбудило свекруху, яка спала через стіну і мала слух, як у мисливського собаки.

Ці ранкові хвилини були її таємним островом. Єдиний час, коли ніхто не вимагав сніданку, не питав, чому сорочка не так попрасована, і не нагадував, що жінка має бути «берегинею», а не думати про дурниці. Галя підійшла до вікна. Маленький клаптик землі перед їхньою частиною будинку вже зеленів. Там, на двох крихітних клумбах, які вона буквально вигризла у свекрухи, пробивалися перші паростки.

— Навіщо воно тобі здалося? — кожен раз бурчала Марія Іванівна, коли бачила невістку з лопатою. — Посадила б цибулю чи кріп, користь була б. А ці твої петунії… Тільки місце займають і воду переводять. Толку з них, як з козла молока.

Галя тоді лише всміхнулася про себе. Квіти були її мовою, її способом дихати. Але в цьому домі мову квітів не розуміли. Тут розуміли мову палива, запчастин і «вигідних замовлень».

— Знову вештаєшся ні світ ні зоря? — хрипкий голос Андрія розрізав тишу. — Чого тобі не спиться? Все одно ж цілий день вдома сидиш, могла б і виспатися.

Він стояв у дверях, почухуючи потилицю. Високий, плечистий, зі слідами втоми на обличчі. Вже чотири роки вони були разом. Спочатку все було як у казці — принаймні так їй здавалося. А потім казка перетворилася на безкінечний побут, де її думка важила не більше, ніж колір фіранок у вітальні.

— Доброго ранку, Андрію. Просто люблю, коли тихо, — спокійно відповіла вона, наливаючи йому міцну каву.

— Тихо їй… — він сів за стіл. — Мені сьогодні треба раніше на базу. Батько казав, там новий тендер на перевезення по області, треба документи підбити. Поки я спину гну, ти хоч обід нормальний приготуй, а то вчорашній борщ уже в печінках сидить.

Галя мовчки кивнула. Сімейна справа її чоловіка та свекра — три вантажні мікроавтобуси — була центром всесвіту для всієї родини. Вони постійно говорили про запчастини, солярку, даішників та клієнтів. Галя в ці розмови не втручалася.

— Ти б хоч колись запитала, як справи на фірмі, — додав Андрій, сьорбаючи каву. — Все-таки спільна справа. А ти все в своїх хмарах літаєш. Диплом свій флориста сховай подалі, в нашому житті квіточки не годують.

— Я пам’ятаю, — тихо промовила Галя. — Як там з новими рейсами?

— Та от, треба ще одну машину брати, а грошей впритул. Батько нервує, я теж. Ладно, побіг я. Мати просила, щоб ти сьогодні в неї в теплиці з розсадою помогла. Не забудь.

Він поцілував її в щоку — механічно, як ставлять печатку на накладній — і пішов. Двері зачинилися, і Галя знову залишилася сама. Вона опустилася на стілець і заплющила очі. Перед нею виник образ маленького магазинчика, який вона малювала в уяві ще в коледжі. «Зелена садиба» — так вона хотіла його назвати. Там мали бути не просто троянди в целофані, а живі композиції, запах моху і свіжої землі.

Але реальність пахла вихлопними газами і невдоволенням свекрухи.

За годину вона вже була в теплиці Марії Іванівни. Свекруха, жінка владна і міцна, незважаючи на свої шістдесят, уже встигла перебрати гору розсади капусти.

— Галко, не спи на ходу! Бери ящики, треба помідори пікірувати, — скомандувала вона.

Вони працювали мовчки. Сонце починало припікати через плівку теплиці, ставало душно. Галя відчувала, як піт стікає по спині.

— Знаєш, — раптом заговорила Марія Іванівна, — я ж теж не завжди такою була. Не завжди в землі порпалася заради копійки.

Галя здивовано підняла очі. Свекруха рідко вдавалася до спогадів.

— Я в молодості на агронома вчитися хотіла. Так любила ці всі схеми, сорти… Думала, буду великим господарством керувати. А потім зустріла свого Степана. Він чоловік господарський, але важкий. «Нащо тобі ті книжки? — казав. — У нас он господарство, діти підуть, допомагай мені». Так і лишилася. Спочатку плакала, а потім звикла. Жіноча доля така — підтримувати те, що чоловік будує.

Галя відчула дивний клубок у горлі. Вона ніколи не думала, що ця сувора жінка мала такі самі мрії, які зараз намагаються закопати в ній самій.

— Маріє Іванівно… я вам дещо не казала. Пам’ятаєте, як пів року тому моєї бабусі не стало?

— Ну пам’ятаю, звісно. Ти тоді два тижні сама не своя ходила.

— Вона мені будиночок залишила. З ділянкою великою, за містом. Я тільки сьогодні всі документи отримала. Тепер це моя власність.

Свекруха відклала розсаду і витерла руки об фартух.

— Ого… І що ти плануєш? Андрію казала?

— Ні ще. Я… я хочу там теплицю поставити. Квіти вирощувати. Не капусту, а квіти. Справжню справу відкрити. У мене ж диплом, я знаю, як це робити.

Марія Іванівна довго мовчала, дивлячись на свої натруджені руки.

— Дай Боже, доню. Тільки Андрій твій… він не такий, як я. Він не зрозуміє.

Ввечері за столом зібралася вся родина. Свекор Степан Петрович був у піднесеному настрої — вдалося домовитися про вигідний контракт. Андрій теж посміхався, підливаючи батькові чаю.

— Ну що, — почав Степан Петрович, — контракт у нас у кишені. Але під нього треба ще один «Рено» брати. Хоч бери та в кабалу лізь до банку, бо готівки не вистачає.

— Та знайдемо, батьку, — відгукнувся Андрій. — Може, хтось із знайомих позичить під відсоток. Головне — розширитися зараз.

Марія Іванівна багатозначно подивилася на Галю. Галя зрозуміла: зараз або ніколи.

— У мене є новина, — тихо сказала вона. Голос трохи дрижав, але погляд був прямим. — Мені у спадок від бабусі перейшла садиба. З великою ділянкою і будинком. Сьогодні я офіційно стала власницею.

В кухні стало тихо, як перед грозою. Степан Петрович повільно поклав виделку.

— Садиба? Це та, що біля старого лісу? — запитав він.

— Так, та сама.

— Слухай, Андрію! — свекор аж по столу ляснув. — Та це ж розв’язання всіх наших проблем! Там земля зараз у ціні. Якщо її швидко продати, нам не те що на один «Рено» вистачить, ми зможемо два взяти і ще на рефрижератор лишиться!

Андрій розплився в усмішці: — Галко, ну ти даєш! Чого мовчала? Це ж такий подарунок долі. Завтра ж подзвоню знайомому ріелтору, він за тиждень покупця знайде.

Галя відчула, як серце стислося.

— Я не буду її продавати, — сказала вона, намагаючись, щоб голос не зірвався.

Андрій перестав посміхатися. — Що значить «не буду»? Ти ж чула, що батько сказав? Це шанс для нашої сім’ї вийти на новий рівень.

— Це шанс для моєї мрії, Андрію. Я хочу відкрити там квіткове господарство. У мене є освіта, є досвід, і тепер є земля.

Степан Петрович видав короткий смішок, схожий на гавкіт.

— Квіточки? Ти серйозно? Ми тут про серйозний бізнес говоримо, про вантажні перевезення, про майбутнє. А ти про квіточки?

— Для мене це серйозно, — Галя вперше відчула таку силу всередині. — Я п’ять років жила вашими інтересами. Я була тінню в цьому домі. Тепер я хочу займатися тим, що люблю.

— Ти з глузду з’їхала, — Андрій встав з-за столу. — Ти моя дружина. Ми одна сім’я. І ти маєш думати про те, що вигідно родині, а не про свої егоїстичні забаганки. Продаж цієї землі — це спільне рішення.

— Спільне рішення — це коли враховуються інтереси обох, — відрізала Галя. — А ви вже все вирішили за мене, навіть не спитавши. Цей будинок — пам’ять про мою бабусю. І я його не віддам під колеса ваших вантажівок.

— Та ти хоч розумієш, які це гроші? — крикнув Андрій. — Ти за все життя на своїх квітах стільки не заробиш, скільки один такий бус за рік приносить!

— Гроші — це не все. Я хочу бути щасливою, коли прокидаюся зранку.

— Щастя в бідності не буває! — втрутився Степан Петрович. — Маріє, скажи їй! Чого ти мовчиш? Поясни невістці, як воно в житті буває.

Марія Іванівна, яка весь цей час сиділа нерухомо, раптом підняла голову.

— А я згодна з Галею, — спокійно сказала вона.

У кухні знову запала тиша, але цього разу вона була ще важчою. Андрій дивився на матір так, ніби вона заговорила іноземною мовою.

— Мамо, ти що, перегрілася в теплиці? — видавив він.

— Ні, сину. Я просто згадала, як тридцять років тому твій батько так само сказав мені, що мої мрії — це дурниця. І я послухала. І тепер я тут, і все, що в мене є — це розсада помідорів і відчуття, що я прожила не своє життя. Я не хочу, щоб Галя через тридцять років відчувала те саме.

Степан Петрович почервонів від люті.

— Ти що таке верзеш? Хіба я тебе ображав? Хіба в тебе чогось немає?

— У мене немає мене самої, Степане. А у Галі тепер є шанс. І я їй допоможу.

Наступні кілька днів були схожі на пекло. Андрій не розмовляв з Галею, свекор демонстративно грюкав дверима. Але Галя була непохитною. Вона почала збирати речі, щоб поїхати на бабусину садибу.

— Куди ти зібралася? — зупинив її Андрій одного вечора. — Ти справді готова зруйнувати сім’ю через якусь ділянку?

— Я не руйную сім’ю, Андрію. Я намагаюся побудувати себе. Якщо твоя любов тримається лише на тому, що я тобі підпорядковуюся, то чи була це любов?

Минуло три місяці. Галя стояла посеред своєї нової теплиці. Вона була невелика, зібрана з того, на що вистачило її невеликих заощаджень. Але в ній уже пахли перші квіти. Поруч з нею була Марія Іванівна. Свекруха виявилася неймовірною помічницею — її агрономічні знання, які вона зберігала в пам’яті стільки років, нарешті знайшли застосування.

Раптом почувся звук двигуна. До воріт під’їхав мікроавтобус Андрія. Він вийшов з машини, тримаючи в руках паперовий пакет.

— Привіт, — ніяково промовив він. — Я тут… запчастини на базу везла, вирішив заскочити.

Він озирнувся навколо. Теплиця виглядала охайно, професійно. Галя виглядала втомленою, але її очі світилися так, як він не бачив уже давно.

— Гарно у вас тут, — сказав він. — Батько досі дується, але вже менше. Він вчора бачив твоє оголошення в інтернеті. Каже, що в тебе замовлень на весілля більше, ніж він міг уявити.

— Ми стараємося, — відповіла Галя, не знаючи, чого чекати далі.

— Слухай… я тут подумав. Кредит ми таки взяли. Важко, звісно, але викрутимося. Я хотів сказати… вибач мені. Я був правий щодо грошей, але зовсім не правий щодо тебе. Ти не власність.

Він простягнув їй пакет. Там були теплі круасани з кав’ярні, яку вона колись любила.

— Якщо вам потрібна буде допомога з доставкою квітів… Ну, знаєш, у мене велика машина. Я міг би розвозити твої замовлення вечорами. Безкоштовно.

Галя посміхнулася. Вперше за довгий час це була посмішка не ввічливості, а надії.

— Дякую, Андрію. Мені якраз потрібен надійний водій.

Марія Іванівна збоку задоволено хмикнула.

— Ну от і добре. Тільки дивись мені, Андрію, щоб без запізнень. У нас клієнти серйозні, це тобі не щебінь возити. Квіти — вони любові потребують.

Вечірнє сонце сідало за ліс, залишаючи золотий відблиск на склі теплиці. Галя зрозуміла одну важливу річ: коли ти перестаєш бути тінню, навколишні нарешті починають бачити твоє світло. І іноді вони навіть наважуються до нього приєднатися.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.