Ніколи не думала, що найбільшим випробуванням для нашого шлюбу стане не відсутність грошей чи побутові сварки, а зв’язка ключів із червоним бантиком, яку нам урочисто вручили під крики «Гірко!».

— Дорогі наші діти! Оксанко та Андрію! Вітаємо вас із цим світлим днем! — голос свекрухи, Марії Степанівни, тремтів від напускної чи справжньої урочистості. — Ми з батьком довго думали, що вам подарувати. І вирішили: нехай щастя живе там, де є свій дах. Тримайте! Тепер це ваше гніздечко, і ти, Оксаночко, там тепер повноправна господиня!

Вона простягла Андрію ключі. Зал вибухнув оплесками. Родичі витирали сльози розчулення. «Оце батьки! Оце рівень!» — шепотілися за столами. Я теж відчула, як у грудях стає тепло. Власна квартира в наш час — це ж майже казка.

Андрій сяяв. Він обійняв матір, потім батька, Василя Петровича, який стояв поруч із виглядом людини, що щойно врятувала світ.

— Ви знали? — пошепки запитала я, коли ми сіли на свої місця.

— Ні, Окс, клянусь! Це ж треба такий сюрприз… Тепер не треба думати про оренду чи ті захмарні кредити. Ми вільні люди!

До нас підійшла моя мама, Ганна Сергіївна. Вона була вчителькою, жінкою тихою, але дуже спостережливою. Вона простягла нам конверт. Я знала, що в ньому. Мама продала маленьку хатину в селі, яка дісталася їй від бабусі. Вона роками здавала її, і ті копійки були суттєвою добавкою до її скромної зарплати.

— Оксано, Андрію, нехай Бог береже вашу родину, — мама обійняла нас. — Доцю, я хочу, щоб ти пам’ятала одну річ. У житті треба мати щось своє. Ці гроші — це твій тил. Не витрачайте їх на дрібниці. Нехай це буде внесок у ваше майбутнє, у те, що належатиме тільки вам двом, порівну. Розумієш мене?

— Мам, ну які внески? Ти ж чула — нам подарували квартиру! — я засміялася, почуваючись абсолютно щасливою.

— Почути — це одне, а побачити документи — зовсім інше, — тихо відповіла мама. — Просто послухай стару вчительку: гроші не чіпайте. Нехай лежать на рахунку.

Ми з Андрієм познайомилися максимально прозаїчно. Зима, ожеледиця, я вибігаю з маршрутки, підсковзуюсь і лечу прямо в брудну калюжу з напіврозталого снігу. Один каблук — вщент, пальто — наче я в ньому город орала.

— Дівчино, ви як? Ціла? — наді мною схилився хлопець.

— Та наче не розсипалася, — буркнула я, намагаючись не розплакатися від сорому.

Він допоміг мені підвестися, обтрусив сніг і раптом завмер, дивлячись мені прямо в очі.

— Ого… — видав він.

— Що, все так погано? Розмазала туш на все обличчя?

— Ні, просто у вас неймовірні очі. Знаєте, як небо перед грозою — глибокі й трохи небезпечні.

Це був найбільш дивний і водночас влучний комплімент у моєму житті. Андрій виявився людиною доброю, але іноді надто легковажною. Він жив сьогоднішнім днем, вірив у «авось» і в те, що світ створений для радості. Я ж, вихована мамою-одиначкою, звикла прораховувати все на три кроки вперед. У мене був розряд із шахів і диплом економіста, що робило мене в нашій парі «головою», хоча Андрій про це не завжди здогадувався.

Коли ми почали зустрічатися, він працював у невеликій фірмі, де справи йшли ні хитко ні валко. Якось я допомогла йому розібратися з договором, де партнери намагалися його «взути» на рівному місці.

— Оксанко, ти геній! — вигукнув він. — Звідки ти це побачила?

— Просто уважно читаю те, що написано дрібним шрифтом, — посміхнулася я.

Згодом Андрій навіть запросив мене працювати до себе. Його попередній бухгалтер постійно щось плутав, і фірма ледь не закрилася через штрафи. Я навела лад за три місяці. Справи пішли вгору, ми стали заробляти значно більше, і здавалося, що попереду тільки світле майбутнє.

Батькам Андрія я спочатку сподобалася. Марія Степанівна казала синові: «Гарна дівчина, хазяйновита, і головне — не з тих, що носа задирають». З його сестрою Ілоною ми теж наче ладнали. Ілона була типовою «татовою донечкою», яка любила дорогі речі й не дуже любила працювати. Я навчилася просто слухати її розповіді про нові манікюри, і цього було достатньо для миру в родині.

Після весілля ми переїхали в ту саму подаровану квартиру. Вона була просторою, трикімнатною, хоч і потребувала косметичного ремонту. Перші кілька місяців ми жили як у раю. Але одного вечора, коли ми чекали батьків Андрія на вечерю (у нього якраз був день народження), атмосфера змінилася.

— Ой, як у вас мило! — Марія Степанівна оглядала вітальню. — Але знаєте, діти, шпалери вже зовсім не ті. І сантехніку треба було б змінити. Андрійку, ви ж не витратили ті гроші, що вам на весілля подарували?

— Ні, мамо, лежать, — відповів Андрій, наливаючи чай.

— От і добре! Це буде якраз на ремонт. Зробите все по-сучасному. Бо як підуть діти, то вже буде не до того.

— Взагалі-то, — обережно втрутилася я, — ми думали ці гроші відкласти. Можливо, з часом візьмемо щось своє, або будинок почнемо будувати…

— Своє? — Марія Степанівна здивовано підняла брову. — А це чиє? Вам мало місця? Ми з батьком віддали вам найкраще, а ви про щось інше мрієте?

Андрій швидко перевів тему, але осад залишився. Батько Андрія, Василь Петрович, лише мовчки зітхнув. Він знав свою дружину: якщо вона щось вбила собі в голову, сперечатися марно.

Минув тиждень. Я шукала в папці з документами нашу страховку і випадково натрапила на договір купівлі-продажу квартири. Моє серце тьохнуло. У графі «Власник» чорним по білому було написано: Марія Степанівна. Ніякого дарування не було. Квартира була оформлена на свекруху ще за місяць до весілля.

Увечері я вирішила поговорити з Андрієм.

— Слухай, а на кого насправді записана наша квартира?

— Ну, на маму, напевно… — він відвів очі. — Вона казала, що так простіше з оформленням було, щоб податки менші чи щось таке. А яка різниця? Ми ж тут живемо!

— Різниця в тому, Андрію, що нам її «подарували» перед усіма гостями. А виявилося, що ми просто квартиранти, яким дозволили зробити ремонт за власний кошт.

— Оксан, не починай. Це ж батьки. Вони ніколи нас не виженуть.

Невдовзі я дізналася, що чекаю дитину. Навіть не одну, а двоє — близнюки! Щастя було неймовірне, але з ним прийшли і нові клопоти. Андрій пішов до матері, щоб обговорити прописку майбутніх дітей. Повернувся він пізно, похмурий і мовчазний.

— Що сталося? — запитала я.

— Мама сказала, що прописувати дітей у цю квартиру не буде.

— Як це? Це ж її онуки!

— Вона каже, що якщо прописати дітей, то потім квартиру неможливо буде продати чи обміняти без дозволу опікунської ради. А раптом Ілона вийде заміж? Мама каже, що має думати і про її інтереси теж.

У цей момент у мене наче пелена з очей впала. Усі ці «подарунки», посмішки на весіллі, тости за щастя молодих — усе це було лише гарною картинкою. Насправді ми були лише частиною плану Марії Степанівни, де вона залишалася головною господинею ситуації.

— Знаєш, що, Андрію, — спокійно сказала я. — Добре, що моя мама вчила мене читати дрібний шрифт. Пам’ятаєш ті гроші, що вона нам дала? І ті, що я відкладала з премій?

— Ну?

— Їх вистачить на перший внесок за власний будинок. Невеликий, десь за містом, але наш. Де ніхто не буде вказувати, які шпалери клеїти і кого прописувати.

Андрій спочатку пручався. Йому було боляче визнати, що мати так з ним вчинила. Але коли Марія Степанівна прийшла до нас і почала вибирати колір плитки для ванної, за яку мали платити ми, він нарешті все зрозумів.

Ми переїхали через півроку. Будинок був ще напівпорожній, пахло фарбою, але це був запах свободи. Коли народилися малюки, ми прописали їх у власному домі.

Якось Марія Степанівна приїхала в гості. Вона ходила кімнатами, підтиснувши губи, але критикувати не наважувалася.

— І чого вам у місті не жилося? — нарешті видавила вона. — Там же все готове було.

— Готове, але не наше, — усміхнувся Андрій, заколисуючи сина. — А тут ми господарі.

Марія Степанівна зітхнула і пішла на кухню допомагати мені з вечерею. Я не тримала на неї зла. Зрештою, її «подарунок» навчив нас найголовнішому: справжня незалежність починається там, де закінчуються чужі ілюзії.

— Оксаночко, дай я хоч кашу дітям зварю, — лагідно сказала вона.

— Зваріть, мамо. Каструлі он там, у верхній шафці. Тільки сіль не забудьте, вони прісну не люблять.

Я дивилася, як вона порається на моїй кухні, і розуміла: зараз ми нарешті стали сім’єю. Бо стосунки на рівних можливі тільки тоді, коли ніхто не тримає іншого на короткому повідку із ключів з червоним бантиком.

Життя навчило мене: не бійтеся починати з нуля, навіть якщо у вас на руках немовлята, а в кишені тільки віра в себе. Головне — знати, що твій дім там, де твої правила.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.