— Слухай, а може, цього року без того горошку з майонезом? — Ганна тримала телефон плечем, намагаючись одночасно друкувати звіт і не розлити каву на клавіатуру. — Ну серйозно, мама, його вже ніхто не їсть, хіба що за звичкою.
— Як це без салату? На іменини? — голос Тамари Петрівни в трубці забринів так, ніби невістка щойно запропонувала скасувати святу вечерю або, як мінімум, перефарбувати хату в яскраво-рожевий. — Це ж традиція! Моє свято — мої правила. І не забудь про холодець. Минулого разу він у тебе вийшов якийсь рідкуватий, ледь донесли до столу.
Ганна заплющила очі й повільно видихнула. П’ять років. Рівно п’ять років вона була заміжня за Сергієм, і рівно п’ять років будь-яке сімейне збіговисько перетворювалося на її особисту зміну в гарячому цеху ресторану. Причому безкоштовну, без вихідних і з постійно незадоволеним «шеф-кухарем» над головою.
— Тамаро Петрівно, я взагалі хотіла сказати… — Ганна відсунула ноутбук. — Цього разу я б хотіла прийти просто як гостя. У мене на роботі зараз завал, кінець кварталу, я з комп’ютера не вилажу до ночі.
У слухавці запала така тиша, що Ганна мимоволі глянула на екран — чи не зник зв’язок. Ні, тривало.
— Як гостя? — нарешті витиснула з себе свекруха таким тоном, наче невістка зізналася у пограбуванні банку. — Ти що, жартуєш? А хто ж тоді все готуватиме? Хто стіл накриє? Хто посуд перемиє, поки ми з кумами будемо в кімнаті сидіти? Ти ж знаєш, у мене спина, а Оля з дітьми приїде, їй не до того.
— Можна ж щось готове купити, — обережно запропонувала Ганна. — Зараз у кулінарії все що хочеш є, смачне, свіже. Я навіть оплачу частину, щоб вам легше було…
— Куплене? На мій стіл? — Тамара Петрівна обурилася не на жарт. — Щоб люди казали, що я лінива господиня? Ні, Ганнусю, не вигадуй дурниць. Сергій уже сказав, що ви приїдете в суботу вранці. Роботи багато, так що не запізнюйтеся.
Дзвінок обірвався раніше, ніж Ганна встигла відкрити рота. Всередині щось неприємно кольнуло. Навіть не від слів свекрухи — до її командного тону вже можна було звикнути. Вкололо те, що Сергій знову все вирішив за неї. Знову пообіцяв її час, її руки й її втому, навіть не спитавши, чи є у неї на це сили.
Вечір обіцяв бути «теплим». Коли Сергій повернувся з роботи, Ганна вже чекала його на кухні. Він зайшов бадьорий, кинув ключі на тумбочку і з порога заявив:
— О, пахне смачно! А що на вечерю? До речі, мама дзвонила? Казала, що ви домовилися на суботу.
Ганна повільно обернулася.
— Ми не домовлялися, Сергію. Вона мене поставила перед фактом. А ти, як виявилося, зробив це ще раніше. Чому ти пообіцяв, що я буду там куховарити, якщо знаєш, як я зараз зашиваюся на роботі?
Сергій завмер із розстебнутою курткою. Він явно не очікував відсічі.
— Ну, Ань, що ти починаєш? Це ж мама. У неї день народження. Один день на рік можна потерпіти.
— Один день на рік? — Ганна підійшла ближче. — А на Різдво? А на Великдень? А на день народження твоєї сестри, коли я весь день смажила відбивні, поки ви в альтанці анекдоти розказували? Це не «один день», Сергію. Це система.
— Та що там готувати? — він махнув рукою, намагаючись перевести все в жарт. — Нарізати пару салатів, м’ясо в духовку закинути. Я ж тобі допоможу!
— Як минулого разу? Коли ти «допомагав» тим, що три години шукав штопор, а потім сів обговорювати з кумом ремонт машини?
Сергій зітхнув, зняв куртку і пішов мити руки. Було видно, що він хоче просто повечеряти й забути про цю розмову.
— Аню, не роби з мухи слона. Ми поїдемо, допоможемо, всі будуть задоволені. Не хочеш сваритися з мамою перед святом, правда ж?
Ганна мовчала. Вона дивилася на його спину і розуміла: він не чує. Він не хоче чути, бо йому так зручно. Йому простіше «здати» дружину в експлуатацію мамі, ніж один раз сказати «ні» і витримати невдоволення батьків.
Субота почалася з того, що Сергій о восьмій ранку вже стояв над душею.
— Вставай, сонечко. Треба заїхати ще на ринок, мама просила свіжого сиру взяти й зелені.
Ганна перевернулася на інший бік.
— Я нікуди не їду, Сергію. Принаймні, зараз.
— У сенсі? — він завмер. — Ти що, захворіла?
— Ні. Я просто не їду працювати. Я попереджала і тебе, і твою маму. Я приїду після обіду, з квітами й подарунком. Як гостя.
Сергій сів на край ліжка. Його обличчя почало червоніти.
— Ти зараз серйозно? Ти підставляєш мене перед усією родиною. Що я маю сказати? Що моя дружина вирішила страйкувати?
— Скажи правду: що твоя дружина втомилася бути безкоштовною наймичкою. Що в неї є своя робота і право на відпочинок.
— Це егоїзм, Ганно! — Сергій підвищив голос. — Мама розраховує на нас. Вона вже всіх обдзвонила. Якщо ти не поїдеш, це буде скандал на все село… ну, на всю нашу родину.
— Значить, нехай буде скандал. Бо якщо я зараз поїду, то це буде останній день, коли я поважаю себе.
Сергій грюкнув дверима так, що на кухні щось задзвеніло. За хвилину почулося, як загув мотор машини. Він поїхав сам.
Ганна залишилася в тиші. Серце калатало десь у горлі. Їй було неприємно, навіть трохи лячно — вона ніколи не йшла на відкритий конфлікт. Але водночас вона відчула дивне полегшення. Ніби скинула з плечей важку, мокру ковдру.
Минуло дві години. Телефон почав «вибухати». Спершу — десять пропущених від Сергія. Потім — повідомлення у Вайбері від свекрухи, де кожен знак оклику здавався ляпасом. Потім — дзвінок від Олі, сестри Сергія.
— Аню, ти що там, геть з глузду з’їхала? — Оля не добирала слів. — Тут мама ледь не плаче, Сергій ходить чорніший за ніч, а на кухні кінь не валявся! Ти розумієш, що люди прийдуть, а на столі — пусті тарілки?
— Привіт, Олю, — спокійно відповіла Ганна. — А ти де зараз?
— Я? Вдома, з дітьми. Збираюся потроху. А що?
— Ну, то приїдь раніше. Допоможи мамі. Ти ж донька, тобі й карти в руки.
— У мене діти! Ти що, не розумієш? — Оля обурилася так, наче Ганна запропонувала їй піднятися на Еверест. — Мені треба їх зібрати, зачіски зробити… Я не можу на кухні стояти.
— Цікаво. У тебе діти, у свекрухи спина, у Сергія — розмови з кумами. А у мене, виходить, єдиної в цій родині є здоров’я і час тягнути на собі все свято? Олю, я все сказала. Я приїду як гостя.
Ганна поклала слухавку. Руки трохи тремтіли. Вона налила собі чаю, намагаючись зосередитися на роботі, але думки постійно поверталися до того будинку, де зараз, мабуть, панувала справжня паніка.
Ближче до обіду задзвонила сама Тамара Петрівна. Ганна очікувала крику, але голос свекрухи був несподівано тихим і вкрадливим.
— Ганнусю, дитино… ну що ти таке придумала? Хіба ми тебе чимось образили? Може, я щось не те сказала? Приїжджай, ми все залагодимо. Тут Сергійко сам не свій, м’ясо спалив, картопля не чищена… Ну як же так?
— Тамаро Петрівно, я не образилася. Я просто хочу, щоб ви почули: я теж людина. Я не хочу кожного разу, коли ми збираємося, бачити тільки каструлі й сковорідки. Я хочу спілкуватися, сміятися, відпочивати разом з усіма.
— Та хто ж тобі заважає? — здивувалася свекруха. — Поготуємо трохи — і відпочивай!
— «Трохи» — це п’ять годин на кухні, поки ви в залі п’єте каву? Ні, дякую. Я приїду о четвертій, з тортом.
Коли Ганна врешті-решт викликала таксі й під’їхала до будинку свекрухи, вона відчувала себе так, ніби йде на передову. У руках — великий букет квітів і коробка з дорогим кондитерським виробом. Вона одягла свою найкращу сукню — ту саму, яку зазвичай не вдягала на сімейні обіди, бо «все одно забрудню фартухом».
Подвір’я зустріло її незвичним шумом. Біля мангала стояв Сергій і про щось запекло сперечався з батьком. На веранді Оля, замість того щоб «робити зачіски», швидко розкладала серветки. А на кухні… на кухні було чути стукіт ножів і сміх.
Ганна зайшла в дім.
— Добрий день усім! Зі святом, Тамаро Петрівно!
Свекруха, яка саме виходила з вітальні, завмерла. Вона окинула невістку поглядом — від зачіски до підборів. В очах читалася ціла гама емоцій: від люті до… несподіваної поваги.
— Приїхала таки, — буркнула вона, забираючи квіти. — Ну, проходь, гостя дорога. Торт на стіл став, там якраз місця немає.
Ганна пройшла на кухню і здивовано зупинилася. Там господарювала подруга свекрухи, тітка Валя, разом зі своєю донькою. Вони щось жваво обговорювали, нарізаючи салати.
— О, Ганнусю! — вигукнула тітка Валя. — А ми тут допомагаємо Тамарі. Вона ж казала, що ти цього разу «на спецзавданні» на роботі, то ми вирішили підсобити.
Ганна ледь стримала посмішку. Значить, свекруха все ж таки знайшла вихід і не стала ганьбитися перед подругами, розказуючи про «бунт».
Свято проходило дивно. Ганна вперше за п’ять років сиділа за столом з самого початку. Вона слухала тости, куштувала страви (деякі були не такими смачними, як її власні, але їй було байдуже) і просто розмовляла.
Сергій спершу ігнорував її, насупившись. Але десь після другої чарки домашньої наливки його «відпустило». Він підсів ближче і тихо сказав:
— Ну ти й даєш, Ань. Я думав, мама тебе з’їсть без солі.
— І як? Не з’їла?
— Та ні… Навпаки. Весь ранок бурчала, що «молодь зараз пішла гонорова», а потім сама подзвонила Валі. А та тільки рада була прийти, каже, вдома нудно.
Найцікавіше почалося, коли гості почали розходитися. Зазвичай у цей момент Ганна вже стояла біля мийки, завалена горами брудного посуду, поки інші допивали чай.
Цього разу вона просто встала, взяла свою сумку і сказала:
— Дуже дякую за вечір. Все було смачно. Нам уже час, завтра знову робота.
Тамара Петрівна вийшла проводити їх до порога. Вона довго мовчала, а потім раптом сказала:
— Знаєш, Ганно… А холодець у Валі таки гірший за твій. Твій хоч застигає нормально.
Це була найвища форма визнання, на яку тільки була здатна ця жінка.
— Наступного разу, Тамаро Петрівно, — відповіла Ганна, — ми можемо приготувати його разом. Але тільки разом. І не більше однієї каструлі.
Свекруха хмикнула, поправила хустку і несподівано додала:
— Ладно вже. Іди. Сергію, дивись там, не ображай її. Бачиш, яка вона в тебе… з характером.
Дорогою додому в машині панувала тиша, але це була не та напружена тиша, що вранці. Це була тиша порозуміння.
— Знаєш, — порушив мовчання Сергій, — я сьогодні вперше побачив, як це збоку виглядає. Коли мама починає всіма керувати. Коли тато ховається в гаражі, а Оля робить вигляд, що вона дуже зайнята дітьми.
— І як тобі? — запитала Ганна.
— Неприємно. Якось… не по-людськи. Вибач, що я тебе в це втягував. Я просто звик, що так завжди було. Бабуся так робила, мама так робить…
— Але ми не маємо так жити, Сергію. Ми — інше покоління. Ми можемо поважати батьків, допомагати їм, але не ставати їхніми інструментами.
— Ти права. Наступного разу, якщо вона почне знову свої «списки» надсилати, я сам їй скажу. Або замовимо щось, або підемо в кафе. Хай звикає.
Ганна дивилася на нічне місто, на вогні у вікнах будинків і думала про те, скільки ще таких жінок зараз стоять біля мийок, проклинаючи сімейні свята. Їй хотілося кожній з них сказати: «Просто спробуй один раз сказати «ні». Світ не розвалиться. Навпаки, він може нарешті стати на місце».
Минуло кілька місяців. Наближався Великдень. Ганна з острахом чекала дзвінка свекрухи. І він пролунав.
— Ганнусю, привіт, — голос Тамари Петрівни був спокійним. — Я тут подумала… Ми на Великдень багато готувати не будемо. Я замовлю паски у знайомої пекарки, а м’ясо дід запече. Ти приїжджай, допоможеш мені стіл сервірувати, у тебе це гарно виходить. І принеси той свій салат, що Сергію подобається. Один. Домовилися?
Ганна посміхнулася.
— Домовилися, Тамаро Петрівно. Один салат і гарний настрій.
Вона поклала телефон і відчула, що нарешті в її родині настав мир. Справжній мир, який будується не на силі одного і слабкості іншого, а на спільних правилах.
Життя української жінки — це не тільки про кухню і самопожертву. Це про гідність, про вміння вчасно виставити кордони й про те, що любов до близьких починається з поваги до самої себе.
І якщо ви зараз читаєте це і впізнаєте себе — згадайте ту суботу Ганни. Можливо, і вам час змінити сукню для свята і вийти з кухні до людей?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
