fbpx
Життєві історії
Слова тітки прозвучали, наче докір. – Маєш багатого чоловіка, Орисю. Живеш, як у Бога, – не вгавала родичка. Орися ледь стpимyвала сльози, спішила в лікарню, бо знала ціну добра

Слова тітки прозвучали, наче докір. – Маєш багатого чоловіка, Орисю. Живеш, як у Бога, – не вгавала родичка. Орися ледь стpимyвала сльози, спішила в лікарню, бо знала ціну добра

***

– Микитюк… Віктор Микитюк, на процедури! – гукнула молоденька медсестричка. За матеріалами

“Булочка “. Автор Ольга Чорна

Орися здригнулася. Так звали її однокласника. Однофамілець? Не могла уявити Вітьку ось таким.

– Ти що, привида побачила? – запитала троюрідна сестра, яку Орися прийшла провідати.

– Може бути.

Родичка нарікала на дорогі ліки, розпитувала, чи Орися надовго приїхала гостювати до тітки, нарікала на доньку, яка вискочила у сімнадцять років заміж, і на безпутнього зятя.

– А твій, чоловік, Орисю, і розумний, і багатий. Свій бізнес маєте. Живеш, як у Бога за пазухою.

Це прозвучало, наче докір. Тому Орисі хотілося якнайшвидше відкланятися.

Вийшла на вулицю, а думки поверталися до лікарні, до незнайомця. Чи, може, знайомого?

Конопатий Вітька нарік Орисю Булочкою. Вона сердилася. Але не відмовлялася від смачної здоби, яку Вітька з іншими хлопцями випрошував у добрих тітоньок на хлібозаводі. Він і сам із задоволенням скуштував би булочку, але Орися йому подобалася, тому віддавав їй.

Інтернатських дітей доля не балувала ні смаколиками, ні гарними одяганками, ні родинним теплом. Орися потрапила до інтернатуа. Мати від зорі до зорі гарувала в колгості, тому для доньки часу не залишалося. А Вітька свого батька бачив рідко. Любив чоловік щось поцупити. Тому в сільраді вирішили: хлопця держава виховає і догляне ліпше, ніж така сім’я.

Вітька також був неабиякий хуліган.  Проте дівчат не зачіпав. А при Орисі червонів і від того, здавалося, ластовиння ставало ще більше і помітніше.

Орися й донині пам’ятає смак тих булочок. Вони були такі… такі… А інтернатські діти завжди чомусь були голодні.

Восени Вітька клав Орисі під парту жменьки чищених горіхів. У самого ж руки були не зелені – чорні, за що перепаладо від вихователів і вчителів…

Вирішила: наступного дня знову піде до лікарні. Не до ображеної на весь світ і на Орисине теперішнє життя родички. До Віктора Микитюка. Якщо не однокласник – перепросить, що потурбувала.

Орися не знала, що можна їсти хворому, а чого ні. Але не могла не купити смачної здоби і цукерків. Дорогих, шоколадних, різних…

Інтернатські діти про смачнющі шоколадні цукерки чи шоколадки могли тільки мріяти. І були неймовірно щасливі, отримуючи на великі радянські свята подарунки. Орися спершу ласувала «барбарисками», «дюшесками», кольоровим драже, які називали «горошками», ірисками. А шоколадні цукерки залишала насамкінець. І ніколи не дозволяла собі з’їсти всього цукерка відразу. Половинку відкушувала, а решту замотувала в папірець. На потім…

– У вас лікується Віктор Микитюк. Можете його покликати? – звернулася Орися до однієї з медсестер.

Та окинула її цікавим поглядам, оцінила дорогий одяг, знизала плечима. До цього пацієнта такі візитери ніколи не приходили.

– Микитюк, до вас прийшли!

Чоловік йшов коридором і шукав поглядом свого відвідувача чи відвідувачку.

– Добрий день, – привіталася Орися.

– Добридень. Хто ви?.. Орися?! Ти?!

– Ага, Орися! Булочка! Однокласниця! Ми не бачилися більше двадцяти років! Як ти, Вітька?

Він опустив очі. Якось незручно розповідати цій вишуканій жінці про свої болячки і проблеми.

– А ти як опинилася тут? Де живеш?

– Вчора прийшла відвідати родичку і почула твоє прізвище. Живу неподалік столиці. Маю чоловіка, двоє синів, бізнес. А ти? Ти як?

– Мотався по заробітках. Будівельник я. А тепер приклало. Лікарі кажуть, це небезпечно. Аби поганим не стати…

– Маєш сім’ю?

– Дружину, доньку.

– Я тобі гостинці принесла.

Віктор уперше усміхнувся:

– Булочки також.

– Чим я можу тобі допомогти? Ліки, гроші? Кажи, не соромся. Я пам’ятаю булочки, горіхи… І те, як ми ховали під подушки шматочки «зекономленого» в їдальні хліба, щоб з’їсти перед сном. І як з дівчатами, коли вже були старші, ходили в універмаг милуватися новим одягом. Хлопцям про це не розповідали, аби не сміялися з нас. Я виносила з магазину запах нових речей. І дотепер зупиняюся в магазинах біля одягу і вдихаю його аромат. Особливого, бавовняного і шерстяного. А ще мушу завжди мати в холодильнику багато їжі.

Вони згадували однокласників, вчителів і вихователів, які поділялися на тих, «що любили дітей» і тих, «що не любили».

– Ким ти мріяла стати, коли вчилася в інтернаті? – несподівано запитав Віктор. – Ти ж майже відмінницею була!

– Провідницею. Щоб поїхати звідти далеко і ніколи не повертатися. А ти?

– Щоб батько ніколи не повернувся з тюpми.

– Мої сини мало не з дитячого садка мали купу мрій. І про це знали всі. А ми не ділилися своїми мріями – боялися, що з нас насміхатимуться. Що ми знали про своїх однокласників? Кожен тримав свої дитячі стpaхи, смутки, бажання у потаємних кишеньках душі. Пригадуєш, коли дізналися? Пальцями на неї показували. Відвернулися. А вона навіть плaкати боялася.

– Звідки ти це знаєш?

– Зустрілися колись. Розповіла.

В очах колишнього однокласника стояли сльози…

Через кілька днів Орися приїхала зі столиці з гарною новиною для Віктора.

– Я домовилася у хорошій клініці про твоє лікування. Про витрати – не турбуйся. Це – моя справа. Все буде гаразд, Вітька, все буде…

– Коли ж я з тобою зможу розрахуватися?

– Ти вже давно зробив це. Булочками і горішками…

Фото ілюстративне, джерело – KeFLine.

facebook