fbpx
Життєві історії
Славко повідомив, що здебільшого перебуває у Німеччині, на заробітках і відразу запропонував Ользі стати його дружиною. Прожили разом не довго – Ольга побачила коханого з іншою. Все змінилося, коли Ольга народила дитину. Тепер їй є для кого жити. А Славко нехай живе, як знає. Рано чи пізно йому доведеться за все заплатити

Ользі подобався дощ. Він наче змивав з душі всю тугу, нерозділену жагу. І неправда, що час – хороший лікар. Вона ніколи не зможе забути того, хто так сміливо увірвався у її життя, завоював, полонив душу, а натомість дав лише гіркоту розчарування, полинний розпач поразки.

Вона намагалась відігнати спогади, але вони повертались знову і знову. І не було іншого ліку, ніж віддатися на милість, попливти за течією, ще й ще раз переживати ту зустріч у кафе, куди вона іноді забігала після роботи випити філіжанку кави. Сама не знала, чому. За матеріалами.

Можливо, якась вища сила спрямувала її туди –з ручно вмостившись біля вікна, ковтати ароматний напій і уважно розглядати відвідувачів. Скільки чоловіків намагалось, ніби ненароком, присісти до її столика! Але холодний, трішки насмішкуватий погляд слугував хорошим охоронцем від залицяльників.

Наче спіткнувшись об той міцний мур відчуження, невдатний кавалер поспіхом ретирувався, і Ольга знову залишалась на самоті. Цього правила вона дотримувалась, аж поки, замріявшись, почула ввічливий чоловічий голос:

– Можна?

Ольга кинула на нього погляд. І остовпіла. Зовсім несподівано для себе промовила:

– Так.

У той вечір вони розмовляли довго. У них виявилися спільні знайомі, вона розповідала про свою роботу. Славко, так звали незнайомця, повідомив, що здебільшого перебуває у Німеччині, на заробітках. Бо, зрештою, до чого прикласти руки в Україні? А жити на щось треба, тому й мусить шукати чогось кращого на чужині.

Несподівано для себе Ольга відкрила Славкові уподобання – він любив смачно поїсти. Тож і запросила на вечерю. Славко погодився.

А наступного вечора прийшов знову – з великим букетом троянд і коробкою цукерок. І запропонував вийти за нього заміж. Ольга довго не роздумувала – вона справді покохала. Отак, з першого погляду. Розрахувалась з роботи, щоб чекати Славка, доглядати його, мов малу дитину. У цій дивній самопожертві бачила весь сенс свого існування. Заради коханого була готова принести у дарунок власну душу, нічого не вимагаючи взамін.

Ольга була, немов у раю. Їй здавалося, що Славко – це весь світ. Коли зрозуміла, що чекає дитину, радощів не було меж. Спішила поділитися своїм щастям із чоловіком.

– Ні, ні, і мови не може бути! – Славко, донедавна такий ніжний, вперше підвищив голос на дружину. – Ми не готові мати дітей!

– І що далі? – стиха запитала Ольга.

– Ми не готові мати дітей! – знову повторив Славко. У його очах світився відчай.

Але несподівано для себе Ольга затялася і вирішила, що вона буде народжувати.

– Ти мене не кохаєш, – промовив тоді Славко і зняв із вішалки плащ.

Ольга чомусь не змогла промовити ані слова, коли Славко гримнув дверима, відгородивши від себе дружину.

Відтоді смуток не покидав Ольгу. А Славко подав на розлучення. Та остання крапля переповнила чашу терпіння, коли побачила колишнього коханого з іншою. І тоді немов прозріла: кохання насправді не було. Лише фальшива пародія на щастя.

Все змінилося, коли Ольга народила дитину. Повернулась на роботу, мужньо не звертаючи уваги на жалісливі погляди. Як і колись, поспішає додому, де чекає син. Тепер їй є для кого жити. А Славко – Бог йому суддя, нехай живе, як знає. Рано чи пізно йому доведеться за все заплатити.

Світлана Труханова (Дзудзило).

Фото ілюстративне – istra-edu.

facebook