Ранок у невеликому, але затишному містечку на Київщині починався з густого туману, що огортав старі яблуні в садку.
Катерина стояла біля вікна, стискаючи в руках горнятко кави.
Це був її єдиний момент тиші, поки дім ще спав. Вона любила свою роботу архітекторки, любила складні креслення та відчуття того, що вона створює щось вагоме.
Проте сьогодні на душі було важко — вдень мали приїхати гості.
Свекруха, Надія Петрівна, та її донька Ольга, сестра чоловіка Олексія.
Ці візити завжди нагадували Катерині допит із пристрастю, де кожне її слово, кожен рух піддавалися нещадному аналізу.
Коли гості нарешті переступили поріг, повітря в домі наче згустилося.
Надія Петрівна, жінка статної статури з низьким, владним голосом, одразу пройшла на кухню, навіть не знявши капелюха.
Вона демонстративно провела пальцем по кухонній стільниці та зневажливо хмикнула.
Ольга, яка завжди підтакувала матері, сіла за стіл і з цікавістю почала розглядати закуски, які Катерина приготувала нашвидкуруч.
— Скажи мені, Олексію, твоя дружина взагалі знає, з якого боку до плити підходити, чи вона тільки в комп’ютері кнопки натискати вміє? — Надія Петрівна поставила чашку на блюдце так різко, що тонкий фарфор жалібно звякнув. — Пиріжки з кулінарії, салат із супермаркету. А де ж домашня їжа, якою пахне в хаті доброї господині?
Олексій, який саме розливав чай, ніяково посміхнувся, намагаючись згладити кути:
— Мамо, Катя вчора допізна над проєктом сиділа, у неї зараз дуже багато замовлень, вона просто не встигла.
Але свекруха не дала йому договорити.
Її очі спалахнули знайомим вогнем праведного гніву.
— Не встигла? А раніше жінки і в полі працювали, і п’ятеро дітей на ноги ставили, і чоловіків годували так, що ложка в борщі стояла! — Ольга енергійно закивала, підтримуючи матір. — Пам’ятаєш, брате, як я після зміни на заводі приходила, ноги гули, а я ще й вареники ліпила на всю родину? Бо сім’я — це святе, це обов’язок!
Катерина мовчки діставала з пакета хліб, намагаючись не дивитися на зовицю.
За чотири роки шлюбу вона вивчила це золоте правило: краще проковтнути образу, ніж дати розгорітися новій пожежі.
Проте сьогодні тиша не рятувала.
— Чого ти мовчиш, як води в рот набрала? — Надія Петрівна повернулася до невістки. — Поясни нам, чому мій син, який цілий день працює, має харчуватися цими магазинними напівфабрикатами? Ти хочеш йому здоров’я зіпсувати?
— Я намагаюся готувати вдома, — тихо відповіла Катерина, відчуваючи, як зрадливо тремтять руки. — Але вчора дійсно був аврал на роботі, я прийшла лише о десятій вечір.
— Аврал! — пирхнула Ольга. — А макіяж накласти встигла, волосся укласти встигла. На чоловіка часу немає, а на дзеркало — будь ласка! Ти ж подивися на неї, мамо: вся така ділова, у штанях, наче не жінка, а директор автобази. Де ж ті гарні сукні, які Олексій тобі купував?
— Катя дуже вродлива, і мені подобається, як вона виглядає, — спробував заступитися Олексій, але під суворим поглядом матері його голос швидко згас.
— Альошо, ти що, зовсім розум втратив? — Надія Петрівна подивилася на сина з такою гіркотою, наче він щойно вчинив державну зраду. — Дружина має про чоловіка дбати, затишок створювати, а не перед монітором горбитися! Ти їй це поясни, бо вона зовсім вже загралася. Жіноче щастя — воно ж у каструлях та в дитячому сміху, а не в цих твоїх бетонах та цеглах!
Катерина відвернулася до вікна.
Сльози застилали очі, але вона знала: якщо хоч одна краплина впаде, свекруха розцінить це як слабкість і натисне ще сильніше.
— Мамо, може, досить, — знову спробував Олексій, проте його протест був схожий на писк миші проти реву лева.
— Досить чого? Правду казати? — Надія Петрівна підійшла до плити, де стояла каструля з купленим овочевим супом. — Подивися на це! Це ж хімія одна! Ти що, синку, зовсім себе не жалієш? Хіба я тебе так виховувала, щоб ти сміття це їв?
— Суп непоганий, до речі, — ледь чутно зауважила Катя.
— Непоганий?! — свекруха мало не підстрибнула. — Та ти знаєш, скільки там консервантів? Ти що, вирішила чоловіка сміттям годувати? Це ж неповага! Справжня жінка з душою готує, з молитвою, а не просто розігріває пластикові контейнери!
Ольга ляснула долонею по столу, наче ставлячи печатку під вироком матері.
— І взагалі, скільки ти в тому телефоні сидиш? Скільки з подружками теревениш? На все час є, а на господарство — катма! Альошо, подивися, як вона на тебе дивиться — з викликом! Ніякої покори.
Олексій ніяково переступив з ноги на ногу.
Він відчував, що має захистити дружину, але в його голові вже почали проростати зерна сумніву, посіяні матір’ю.
Адже дійсно, останнім часом вдома стало менше домашньої випічки, а Катя все частіше засиджувалася за кресленнями.
— Катрусю, можливо, мама в чомусь права? — обережно сказав він, уникаючи її погляду. — Ти могла б трохи більше уваги приділяти дому, можливо, брати менше замовлень?
Катерина повільно обернулася до чоловіка.
В її очах він побачив не гнів, а глибоке, крижане розчарування.
— Я працюю по десять годин на добу, Олексію. Я заробляю нарівні з тобою. Я приходжу і прибираю, перу твої речі, готую вечерю. У вихідні я не відпочиваю, а роблю генеральне прибирання. Що ще я маю зробити? Не спати, щоб вашій мамі було зручніше?
— Ось бачите! — тріумфально вигукнула Надія Петрівна. — Починає виправдовуватися! Хороша дружина не сперечається, а працює над собою! Вона має бути як тінь — непомітною, але корисною. А ти, Катю, занадто багато про себе уявила.
— Та й навіщо жінці стільки працювати? — додала Ольга, наливаючи собі ще чаю. — Чоловік має бути здобувачем, а жінка — берегинею. У нас в роду так завжди було. Бабуся Ганна діда до порога не пускала, поки стіл не був накритий білою скатертиною!
— Але мені подобається моя професія, я вчилася на це шість років! — голос Катерини здригнувся.
— Подобається! — Свекруха сплеснула руками. — А чоловіку що подобається, тебе не цікавить? Йому подобається прийти в чисту хату, де пахне ваніллю, а не в офіс, де дружина зі скляними очима рахує кошториси!
Олексій кашлянув і винувато подивився на дружину: — Катю, може, дійсно варто подумати про скорочення робочого дня? Або знайти щось простіше, біля дому? Мама ж не просто так каже, вона переживає за наш затишок.
— Ти це серйозно? — Катерина дивилася на чоловіка, наче на незнайомця. — Ти хочеш, щоб я покинула кар’єру, до якої йшла все життя, щоб смажити котлети тричі на день?
— Не покинула, а просто, правильно розставила пріоритети, — невпевнено пробурмотів він.
Надія Петрівна задоволено кивнула:
— Ось це золоті слова! Нарешті мій син починає думати як голова родини!
Минуло кілька годин. Коли свекруха та Ольга нарешті пішли, залишивши по собі стійкий запах дешевих парфумів та присмак жовчі, Катерина сиділа на кухні та механічно мила вже чистий посуд.
Вода стікала по руках, але вона не відчувала її температури. Всередині все випалило вщент.
— Катю, ти чого? — Олексій заглянув на кухню, наче нічого не сталося. — Вони вже поїхали. Ну, побурчали трохи, ти ж знаєш маму — вона старої закваски.
— Знаю, — тихо відповіла вона, не обертаючись.
— Слухай, не бери близько до серця. Вона просто хоче, щоб у нас все було ідеально. Знаєш, вона ж мене сама піднімала після того, як батько пішов. Їй важко було, от вона і звикла все контролювати. Це від любові, розумієш?
Катерина вимкнула воду і нарешті повернулася до нього.
Її обличчя було блідим, як папір.
— Олексію, а ти пам’ятаєш, як ми познайомилися на виставці? Ти тоді сказав, що захоплюєшся моїм талантом, моєю незалежністю. Ти казав, що я не схожа на жодну жінку, яку ти знав.
— Ну так і зараз захоплююся, — він підійшов ближче, намагаючись її обійняти, але вона відсторонилася. — Просто, ну, ми ж тепер сім’я. Все змінюється.
— Чиї зміни це, Олексію? Твої чи твоєї мами? Чому моє життя має перетворитися на додаток до твого комфорту?
Чоловік роздратовано почухав потилицю.
Розмова йому явно не подобалася.
— Катю, навіщо знову ці сцени? Навіщо сперечатися з літньою людиною? Вона ж не вічна. Потерпи трохи, вона заспокоїться, звикне до тебе.
— Чотири роки, Олексію. Чотири роки я чекаю, поки вона «звикне». Але стає тільки гірше. Кожного разу вона докоряє мене і критикує — спочатку мої захоплення, потім мій стиль одягу, тепер мою роботу. А ти стоїш і дивишся, як мене розбирають на запчастини.
— Я нічого не дивлюся! — він почав підвищувати голос. — Ти просто стала занадто егоїстичною. Тобі важко приготувати борщ? Тобі важко вдягнути сукню? Ти хочеш, щоб я з матір’ю сварився через кожну дрібницю?
— Тобто моя гідність — це дрібниця? — Катерина поставила тарілку так різко, що вона розлетілася на друзки.
— Ой, ну починається. Істерика на порожньому місці. Може, дійсно мама права, і тобі треба менше працювати? Ти занадто нервова. У нас є гроші, я заробляю достатньо, щоб ти сиділа вдома.
Катерина подивилася на нього довгим, пронизливим поглядом.
У цьому погляді було все: і згасла любов, і розчарування, і остаточне усвідомлення того, що її більше не чують.
Вона розвернулася і пішла в спальню, не промовивши більше ні слова.
Через тиждень Катерина вирішила провести експеримент.
Вона взяла відпустку за власний кошт, встала о п’ятій ранку і почала «служити».
Борщ на домашньому м’ясі, три види салатів, власноруч ліплені пельмені, пироги з яблуками.
Вона вдягла ту саму «жіночну» сукню, яку так вихваляла Надія Петрівна.
— Ого, оце так стіл! — здивувався Олексій, повернувшись із роботи. — Ти подивися, як можеш, коли захочеш! Краса!
Але в суботу знову приїхала «інспекція».
Надія Петрівна критично оглянула страву, взяла ложку, спробувала борщ і винесла вирок:
— Забагато засмажки. І буряк не той сорт. А пироги – тісто забите, Катю. Ти ж молода, сили багато, чому ж так неохайно?
— Але я робила за вашим порадником, який ви мені дарували! — розгублено мовила Катя.
— За порадником? — Свекруха підняла брови. — Дитинко, до кулінарії треба талант мати, серце. А у тебе в голові тільки цифри та схеми. Одразу видно — не лежить душа до дому.
Ольга гигикнула, вибираючи собі найбільший шматок пирога:
— Ну, хоча б намагається, і то добре. Хоча сукня ця тобі не пасує, колір обличчя робить якимось землистим.
— А от що мене справді турбує, — продовжила Надія Петрівна, ігноруючи Катеринине заціпеніння, — навіщо ти відпустку брала? Щоб один раз нагодувати сина? Це означає, що в звичайні дні він знову буде голодним? Альошо, ти тільки подивися на неї — вона ж бліда, як стіна. Ця робота її висмоктує, вона скоро зовсім зів’яне!
Олексій ніяково кашлянув:
— А дійсно, Катю. Може, досить вже цих експериментів? Тобі треба подумати про щось серйозніше. Ми вже чотири роки разом, мамі хочеться онуків, та й мені теж.
Катерина замерла з ополоником у руці.
Питання про дітей було тією межею, яку вона просила не переходити без її згоди.
— Це питання стосується лише нас двох, Олексію, — твердо сказала вона.
— Ах, не стосується? — розсердилася свекруха. — А хто буде допомагати їх виховувати? Хто чекає на продовження роду? Я вже не молода, я хочу потримати малюка на руках, поки ще ноги тримають! А ти все про свої креслення думаєш! Егоїстка!
— Катю, ну чого ти така колюча? — Олексій почав дратуватися. — Мама ж просто цікавиться, вона ж добра нам бажає. Ти останнім часом стала якась агресивна, на кожне слово кидаєшся.
— Раніше я не знала, що вийшла заміж за хлопчика, який боїться власної тіні, — холодно відповіла Катерина.
Ольга багатозначно подивилася на матір.
— Ну ось, — сказала Надія Петрівна з награним сумом. — А потім ми дивуємося, чому шлюби розпадаються. Жодної поваги до чоловіка, жодної поваги до старших.
День народження Надії Петрівни став фінальним аккордом цієї драми.
Усі родичі зібралися у великій залі: тітка Ганна, двоюрідні брати, сусіди.
Атмосфера була святковою, але для Катерини вона була токсичною.
— А ось і наша невістка-кар’єристка! — голосно оголосила іменинниця, коли Катя з Олексієм зайшли до кімнати. — Подивіться на неї, люди добрі: вся в справах, вся в проєктах! Навіть на свято запізнилися на десять хвилин — мабуть, черговий хмарочос будувала.
Катерина поставила на стіл величезний торт, над яким працювала всю ніч, прикрашаючи його складними квітами з мастики.
— Ой, яка краса! — вигукнула сусідка. — Сама робила?
— Звісно, сама, — з надією відповіла Катя.
— Ну так, у магазині такі не продають, там хоч склад пишуть, — вставила Ольга. — Мамо, пам’ятаєш свій «Наполеон»? Оце був смак! А це ну, гарно, але чи їстівне?
Надія Петрівна поблажливо кивнула:
— Старається дівчинка, що ж поробиш. Хоча в неї голова іншим забита. Альошо, синку, ти ж зовсім схуд! Невже Катя тебе зовсім не годує?
— Мамо, ми снідаємо і вечеряємо вдома, — спробував захиститися Олексій.
— Канапки — це не сніданок! — перебила його мати. — Жінка має стіл вести з душею, з любов’ю! А не в перервах між дзвінками замовників!
Тітка Ганна додала масла у вогонь:
— Катрусю, люба, ви ж подумайте: що вам дорожче — ця ваша робота чи сімейний затишок? Чоловік — він же як дитина, за ним догляд потрібен. А ви все десь літаєте.
— Моя робота не заважає моїй родині, — Катерина відчувала, як на душі стає важко.
— Не заважає? — здивувалася свекруха. — А хто Олексію сорочки прасує? Хто затишок створює? Хіба ти не бачиш, що він втомлений? Йому потрібна дружина-помічниця, а не конкурентка по заробітках!
Надія Петрівна підняла келих:
— Альошенько, ти у нас голова родини. Ти маєш пояснити дружині, як правильно жити. Бо жінка без чоловічого керівництва — як корабель без керма.
Усі погляди зосередилися на Олексієві.
Він почервонів, покрутив у руках виделку і, не піднімаючи очей, сказав:
— Катю, можливо, мама дійсно має рацію? Можливо, варто переглянути пріоритети? Сім’я ж важливіша за амбіції.
Світ навколо Катерини наче завмер.
Вона дивилася на людину, з якою мріяла прожити все життя, і бачила лише зраду.
Його мовчання було гучнішим за всі крики свекрухи.
— Пріоритети? — ледь чутно перепитала вона.
— Ну так, — Олексій нарешті подивився на неї, але в його очах була лише слабкість. — Мама не дарма турбується. Ми дійсно мало часу проводимо разом, і діти, нам пора про них подумати серйозно.
— Правильно кажеш, синку! Нарешті чоловіком став! — Надія Петрівна переможно посміхнулася.
Катерина повільно встала з-за столу.
Її голос був дивно спокійним, наче вона перебувала під наркозом:
— Олексію, скажи мені перед усіма: ти дійсно вважаєш, що я погана дружина лише тому, що маю власне життя та професію?
Він знову відвів погляд:
— Не погана, просто, занадто захоплена собою. Мама просто хоче нам добра.
Катерина кивнула. Вона зрозуміла, що в цьому домі для неї більше немає місця — не для тієї Катерини, якою вона була.
Вона вийшла з кімнати, залишивши за спиною задоволений гул голосів.
Через три місяці Катерина сиділа на кухні в тій самій квартирі.
Вона звільнилася з роботи два тижні тому, здавшись під щоденним тиском Олексія та його родини.
— Катю, можеш збігати в аптеку? Мама просила купити їй краплі, — гукнув Олексій з вітальні.
— Добре, — тихо відповіла вона, не відриваючись від прасування його сорочок.
— І ще, вона завтра хоче заїхати на обід. Приготуєш щось особливе? Може, качку з яблуками?
— Добре.
Олексій зайшов на кухню і здивовано подивився на дружину.
За ці місяці вона дуже змінилася. Стала мовчазною, покірною, майже прозорою.
Вона завжди погоджувалася з його мамою, готувала по три страви на день, тримала дім у стерильній чистоті.
Проте з її очей зник той вогник, який колись заворожив його.
— Ти якась дуже тиха стала, — невпевнено промовив він. — Все добре?
— А хіба не цього ви хотіли? — Катерина вперше за вечір підняла на нього очі. — Твоя мама казала, що я занадто багато говорю про свої проєкти. Тепер я мовчу.
Олексій замовк. Йому стало ніяково, але він знову не знайшов слів, щоб заперечити.
У неділю приїхала Надія Петрівна. Вона критично оглянула качку, спробувала шматочок і милостиво кивнула:
— Вже краще. Бачиш, Катю, можеш, коли не відволікаєшся на дурниці. І сукня ця тобі дуже пасує — справжня жінка.
— Дякую, — тихо відповіла Катерина, поправляючи поділ спідниці.
Вона викинула всі свої брючні костюми місяць тому.
— А роботу не шкода? — запитала Ольга, з цікавістю розглядаючи Катеринині руки, які стали грубими від миючих засобів.
— Ні, — відповіла Катя, дивлячись у простір. — Там було занадто багато шуму.
— Правильно! — схвалила свекруха. — Жінці шум не до чого. Дім, сім’я, тиша — ось справжнє щастя. Тепер можна і про дитинку думати. Альошо, ти ж не затягуй.
Катерина мовчки розливала компот.
Її рухи були повільними, обережними — наче вона боялася випадково розбити той крихкий світ, який для неї збудували інші.
Ввечері, коли гості поїхали, Олексій знайшов дружину на балконі. Вона стояла, притулившись до перил, і дивилася на вечірнє місто.
— Про що думаєш? — запитав він.
— Ні про що, Олексію. В моїй голові тепер порожнеча.
— Не говори так. Ти ж тепер ідеальна дружина. Мама тобою так пишається! Вона сьогодні сказала, що нарешті спокійна за мене.
Катерина повернулася до нього. На її обличчі була посмішка, але ця посмішка не торкалася очей.
В очах була лише безмежна, пуста темрява.
— Це головне, Олексію. Головне, щоб твоя мама була задоволена. А я навчуся жити як тінь. Адже тіні не боляче, правда?
Олексій відчув, як холодок пробіг по спині.
Він хотів щось сказати, але в цей момент задзвонив телефон. Це знову була мама.
Він відпустив Катерину і швидко пішов до кімнати.
Наступного ранку Катерина, як зазвичай, встала о шостій ранку.
Вона приготувала сніданок, попрасувала чоловіку сорочку, виклала на стіл вітаміни.
У дзеркалі на неї дивилася незнайома жінка — покірна, безлика, зі згаслим поглядом.
Вона спробувала згадати ту дівчину, яка колись мріяла будувати величні споруди, але пам’ять лише послужливо підказала голос свекрухи: «Егоїстка, невдячна, погана дружина».
Катерина поправила волосся, прибрала з обличчя пасмо і пішла будити чоловіка.
Новий день обіцяв бути таким само бездоганним, як і попередній. І таким само порожнім.
Ця історія — дзеркало для багатьох родин, де любов підмінюється контролем, а повага — сліпою покорою.
Ми часто шукаємо схвалення у тих, хто не здатен нас цінувати, і в цій гонитві втрачаємо найцінніше — самих себе.
Чи знаєте ви подібні історії?
Як ви вважаєте, чи варто йти на такі кроки заради збереження миру в сім’ї, чи це шлях у нікуди?
Чи вірно зробила Катерина, коли погодилася догоджати всім, щоб всі були щасливими, крім неї?
Чи є ще вихід і чи варто жити в такій сім’ї?
Фото ілюстративне.
