Скажу чесно, рішення піти на заслужений відпочинок далося мені дуже важко, я навіть не думала, що все буде саме так.
Коли я виходила на пенсію, всі мені казали:
— Галинко, відпочинеш нарешті! Скільки можна тягнути все на собі!
На роботі мені зробили пишні проводи, всі мені дякували, говорили гарні слова, дарували подарунки. Грошима керівництво мене теж на виході не обділило.
А я й справді думала, що відпочину. Перші тижні були клопітні: то документи доробляла, то в поліклініку, то на роботі забігала, бо хтось ще телефонував і питав, де що лежить. Та й приємно було — згадували. А потім…
Потім настала тиша. Така глуха, непробивна, холодна тиша, що здавалося, аж вуха закладає. Телефон лежав цілими днями нерухомий. Ніхто не дзвонив. Ніхто не писав.
Колеги, з якими я пропрацювала тридцять сім років, — зайняті, у кожного свої справи.
Діти — теж зайняті. Поки я працювала, я того не помічала: сама бігала — то до сина з онуками, то до дочки на вихідні, то ще щось. А тепер, коли часу стало багато, я побачила страшне: ніхто той час зі мною ділити не хоче.
Я подзвоню —
— Мамо, ти можеш пізніше? Не маю коли!
Пишу —
— Мам, вибач, забігалася…
Син казав:
— Дні короткі, темніє швидко, діти школа-гуртки, я не встигаю… На вихідних поговоримо.
А я сиділа в своїй двокімнатній квартирі, і мені здавалося, що стіни на мене давлять. Я збирала думки, як бур’яни: як чоловіка хоронила… як двох дітей сама піднімала… як працювала, як коняка, без лікарняних, бо думала, що на роботі без мене не справляться…
І от в один момент — я всім стала непотрібна.
Я так тим перейнялася, що аж злягла. Плакала ночами, а вдень сиділа, стискаючи телефон, наче він міг ожити, заговорити зі мною.
Якось я зібралася і пішла в магазин, подумала, хоч людей побачу.
Купила хліб, молоко, щось до чаю — і вже поверталась додому. Та сили не було. Сіла на лавку біля під’їзду. Сиджу, дивлюся, як люди поспішають. А мені — нікуди не треба.
І тут підходить бабуся, сусідка яка живе в моєму домі. Років на двадцять старша за мене. Я її бачила тисячу разів, але ніколи не говорила з нею. Вона сіла поруч і каже:
— Чого така засмучена, Галю?
Я навіть не здивувалась, що вона знає моє ім’я. І так мене пробило… Я почала їй говорити все. Все, що боліло.
А вона слухала й тільки кивала. А потім каже:
— Це не трагедія, доню. Це етап. Ти перейшла на інший рівень життя. Діти — вони своє живуть. А ти маєш своє. І знайди його. Бо поки шукаєш когось, втрачаєш себе.
— То що ж мені робити? — питаю.
— Жити, — посміхнулась вона.
— Жити так, як тобі хочеться. Хочеш — їдь за кордон на заробітки, як маєш ще сили, а хочеш — знайди собі нове діло, хочеш — відпочинь гарно. Ти ж ще молода!
Молода. От сміх. Але в принципі — все пізнається в порівнянні, відносно цієї бабусі то ще справді молода.
Після цієї розмови її слова засіли в голові.
Тієї ночі я довго думала. Потім відкрила ноутбук, полізла по сайтах і знайшла санаторій. На роботі дали якісь гроші — подумала: «Та чому ж не на себе їх витратити, я в своєму житті жодного разу в санаторії не була?»
Дітям сказала —
— Добре, мам, їдь, якщо хочеш.
Заспокійливо сказали. Наче я з магазину на годинку.
Я в ту поїздку їхала щоб розвіятися, звідкіля ж мені було знати, що це моє життя змінить.
У санаторії все й почалося.
Я їхала туди, маючи всередині пустелю. А за тиждень… я сміялась. Я гуляла. Я спілкувалась. Я вперше за багато років дивилась на себе в дзеркало не як на матір чи бабусю, а як на жінку.
І там я зустріла Йосипа.
Сивочолий, усміхнений, з очима, в яких було стільки тепла, що мені хотілося дивитися і дивитися.
Спершу — між нами були просто бесіди. Потім він ходив зі мною на процедури. Потім ми пили чай разом. А як я поїхала — ми листувалися щодня.
Так довго я ні з ким не говорила. Так щиро мені давно ніхто не казав:
— Галю, ти світла. Галю, ти мені потрібна.
За два місяці він переїхав до мене. Діти… діти були в шоці.
— Мамо, тобі що, не вистачає компанії?
— Мамо, нащо тобі це на старості?
— Мамо, люди ж сміятимуться!
А я сказала твердо:
— Я сорок років жила для всіх. А тепер — хочу пожити для себе.
І вперше за довгі роки в мене не трусилися руки.
Я вийшла заміж. На пенсії. Так. І не соромлюся цього.
І знаєте що?
Сьогодні мій телефон дзвонить так часто, що я інколи не встигаю відповідати.
То дочка:
— Мамо, а що ти робиш?
То син:
— О, привіт, ми думали до тебе заїхати.
А я усміхаюсь. Бо тепер вони дзвонять не тому, що мають обов’язок, а тому, що поспішають не втратити маму, яка нарешті знайшла себе.
А я?
Я дивлюся на Йосипа, який щодня варить мені каву, і думаю:
«Старість — це не кінець. Це просто новий початок. І я його не злякалася.»
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
