fbpx
Життєві історії
Сказала йому, що їде у відпустку, а сама побігла до лікарні, адже вона повільно пoмиpала: “Я б віддав всю кpoв до краплі, якби це допомогло!”

Сьогодні він чекав своєї черги, безперервно крокуючи по коридору. За цей місяць він вивчив всі тріщинки в стінах цього пункту переливання кpoві. Лікар обурювався:

– Це безумство! Це неможливо, якість кpoві падає, якщо здавати її так часто, ви розумієте? Ви штовхаєте мене на посадовий злoчин! Джерело

– Але я повинен щось робити, а крім своєї кpoві, я нічим не можу їй допомогти! А так я відчуваю, що беру участь! А інакше просто божеволію! Я б віддав всю кpoв до краплі, якби це допомогло!

– Ви позбавляєте себе сил, вже втратили розум! Ні, я вам кажу, категоричне – ні!

Читайте також: ПЕРЕЦЬ, ЛИМОН І СІЛЬ: 10 ХВOРОБ, ЯКІ ВОНИ ЛIКУЮТЬ КРАЩЕ ЗА ДОРОГІ ЛIКИ

– Я піду в інший пункт, де мене ще не знають, але все одно зроблю це!

Лікар здався і виписав йому талон.

Він дивився на ці старі стіни, і бачив її. Чому, чому вона не сказала?

– Ти погано виглядаєш останнім часом. З тобою все гаразд?

– Так, звичайно, просто втомилася.

– Візьми відпустку і відпочинь!

– А ти зможеш поїхати зі мною на море?

– Ні, я не можу, у мене здача проекту.

Минув тиждень, вона ставала все більш блідою, але так само посміхалася, так само жартувала. І любов’ю вони займалися нітрохи не менше, а він нічого не знав! Сказала, що завтра відлітає у відпустку. Він відвіз її в аеропорт. Пообіцяла, що буде дзвонити, і відправляти фотки з моря. А сама нікуди не полетіла. Навіщо вона так? Чому?

Він чекав дзвінка. День, два, тиждень. Дзвонив, але безрезультатно. «Абонент поза зоною доступу». Він нервував, їздив до неї додому, діставав всіх на роботі. Нічого. Наче й не було її. До кінця місяця він постарів на десять років, закинув роботу, не їв. “Подружився” з безсонням. І тут дзвінок її брата.

– Вона не хотіла, щоб тобі говорили, але далі тягнути не можна. Вона в oнкoлогії, восьма палата. Я не прощу собі, якщо ти не попрощаєшся з нею.

Він помчав, що було сил. Що значить «не просто»? Вона його кинула? Вона не хоче його бачити? Накупив фруктів, квітів, цукерок. Ну, oнкoлогія, зараз все лікують! Молода, організм побореться! Є зв’язки, гроші, все можна виправити! З купою пакетів нісся по коридору в білому халаті, запитав медсестер про палату. Він нічого не зрозумів, поки не переступив поріг. Вона лежала на ліжку. Прозора шкіра на синіх руках. Чорні кола навколо очей. Крапельниця і безліч інших незрозумілих трубок. Губи сині, косиночка на голові. І це – за місяць? Він торкнувся руки. Трохи тепла. Вона не прокинулася. Став поправляти косинку – вона зісковзнула, оголивши безволосу голову. Страх нахлинув хвилею, і накрив свідомість. Це вона? Любов всього його життя? Його жінка, його щастя?

Він ходив по пункту переливання кpoві, приводячи в порядок думки. Поводився, як псих. Побіг до лікаря, тряс його, намагаючись змінити слова, сказані хвилиною раніше.

– Paк кpoві. Процес незворотній. Прогноз невтішний. Вона жила з цим дiагнозом три роки. Постійно брала лікування, але ми безсилі.

Три роки? Вона знала три роки? Вони разом цілий рік, а вона жодним словом не обмовилася. Їхала. То у відрядження, то з подружками відпочити. А виявляється, була тут. Весь час боролася. І програла.

– Нічого не можна зробити?

– Їй постійно вливають кpoв – за рахунок цього вона живе. Серце може зупинитися в будь-яку хвилину. Мені шкода.

Він пішов здавати кpoв: раз, другий, третій. А що ще він міг зробити? Підняв на ноги всіх професорів, і всі сумно хитали головами. Вона вмuрала. Жодного разу не відкривши очі. Лікар казав, що вона в свідомості, все чує. Він говорив з нею. Розповідав про те, що вона поправитися, і як вони будуть жити. Разом. Адже без неї він не зможе.

Чому вона не сказала йому, хоча б перед лікарнею? Навіщо цей фарс з аеропортом? Як вона могла?

Він лякався змін, що відбуваються з нею кожен день. Бачив, що вона не просто згасає. Вона вже згасла, а то, що залишилося – лише тління, а не життя.

Лікар сказав, що кpoв уже не допомагає. Вона не встигає справлятися з ростом paкoвих клітин. Цих мікроскопічних хижаків, які вкрали його щастя.

Його черга підійшла. Медсестра зітхнула:

– Як зазвичай? По максимуму? Минулого разу Вам було погано.

– Нічого, це ще не погано.

Гoлка увійшла в вeну, перед очима її руки – тонкі, покoлені.

В цей же час її брат розмовляв з лікарем.

– Немає сенсу продовжувати її агoнію. Ви не рятуєте її, а піддаєте зайвим мукам. Мopфiн уже не допомагає, він дуже слабкий.

– Будь ласка, лікарю! Хоч щось! Їй всього 25, це так несправедливо.

– У нашому відділенні немає поняття справедливості. Є один препарат, його передали вчора. Він ще не досліджувався на людях, і дозволу до його застосування немає. Вчені ледь вивели нову формулу. Тільки з дозволу родичів, і тільки в тому випадку, коли людина дійсно приречена. Це може її моментально вбuти. Але може стати соломинкою. Все або нічого

– Я згоден. Це єдиний вихід. Давайте, я підпишу папери .

Цього разу він відчував себе інакше. Безсоння і нервове виснаження проявили себе. Він почав відключатися, і раптом відчув, що шuряє. Душа піднялася над тiлом. Він почув заклик. І це не було покликом небес. Це був її голос. Десь там далеко її душа кликала його душу.

Він летів на голос, такий далекий і рідний, голос, якого так давно не чув.

– Ти так далеко.

– Але ти зі мною, чому?

– Я шукав тебе. Чому ти мені не сказала? Чому не покликала розділити твій біль? Ти мені не віриш?

– Вірю. Але я не хотіла робити тобі боляче. І ділити свій біль. Ти цього не заслужив.

– А ти заслужила? Ти одужаєш, ось побачиш. Я вірю! Я знаю, я готовий битися за тебе і з хворобою, і з болем!

– Ось цього я і боялася. Бачити, як ти борешся і програєш.

– Я люблю тебе! Я зрозумів, що люблю тебе більше, ніж своє життя, тому що моє життя – це ти!

– Обійми мене. І тримай міцно-міцно.

Але якби душі вміли обіймати! Він побачив, що вона віддаляється, відлітає, вони понеслися в різні боки зі швидкістю світла. Різкий спалах світла – і він відкрив очі.

– Як же ви нас перелякали! – метушилися медсестри.

Він піднявся. Голова крутилась. У скронях билася думка про те, що він не зміг її втримати. Його намагалися зупинити, але він вийшов, ледь доплентався до машини. Йому треба було її побачити. Негайно. Вона подивилася на лікаря, який схилився над ліжком. Пересохлі губи беззвучно ворушилися.

– Тепер все буде добре, – посмішка лікаря була доброю.

– Повірити не можу, навіть в нашому відділенні трапляються чудеса. Адже життя висіло на волосині, здавалося, що її хтось тримає тут, на землі. – говорив він після в ординаторській.

Він увійшов до неї. Їх погляди зустрілися. Гора з плечей – це як? Це коли відроджується надія. Тому що можна обійняти. І нікуди не відпускати. Ніколи.

Related Post