Березневий вітер затято бився у шибки старої п’ятиповерхівки, що самотньо стояла на околиці спального району. Весна цього року забарилася: небо було кольору вологого бетону, а голі гілки каштанів розгойдувалися так сильно, ніби намагалися дотягнутися до вікон і попроситися всередину, у тепло.

Надія стояла біля кухонного вікна, затиснувши в руках горнятко з чаєм, який давно охолов. Їй нещодавно виповнилося тридцять сім, але сьогодні, дивлячись на сіре подвір’я, вона почувалася тією самою двадцятирічною дівчиною, яка вперше переступила поріг цієї квартири з валізами, сповненими мрій. Тоді все здавалося простим: кохання переможе будь-які побутові негаразди, а світ обов’язково буде прихильним. Сімнадцять років пролетіли як один день, залишивши по собі зморшки біля очей і постійне відчуття тривоги за завтрашній день.

Раптом телефон на підвіконні завібрував, порушуючи тишу. Надія здригнулася. На екрані висвітилося: «Ганна Йосипівна». Свекруха.

Надія зробила глибокий вдих, намагаючись втихомирити серце, і натиснула «відповісти».

— Алло, — промовила вона, намагаючись надати голосу бадьорості, хоча виходило не надто переконливо.

— Надюшенько, сонечко, привіт! — голос свекрухи буквально вибухнув радістю. — Як ви там? Як мій любий Тарасик? Як онуки мої золоті?

— Все гаразд, Ганно Йосипівно. Тарас на зміні, діти у школі та на гуртках.

— Ой, як добре, як чудово! Слухай, дитинко, я тут подумала… Скучила я за вами неймовірно. Буду сьогодні у вашому районі, заскочу десь о четвертій. Напечу своїх фірмових пиріжків із вишнею, посидимо, потеревенимо по-сімейному. Ти ж будеш вдома?

Надія заплющила очі. Приїзд Ганни Йосипівної — це останнє, на що в неї сьогодні були сили.

— Звісно, заходьте, — автоматично відповіла вона, знаючи, що відмовити неможливо. — Будемо чекати.

— От і славно! Цілую, скоро буду!

Надія поклала телефон і важко опустилася на стілець. Вона точно знала: ніяких пиріжків не буде. Ганна Йосипівна рідко привозила щось, окрім нових історій про свою важку долю та чергових «геніальних» ідей. Але головне було інше — борг. Майже рік тому свекруха позичила у них значну суму грошей. Для їхньої родини це були не просто заощадження, а «подушка безпеки», яку вони збирали кілька років, відмовляючи собі в багатьох радощах.

Ситуація зараз була вкрай напруженою. Тарасові на підприємстві вже третій місяць затримували виплати, видаючи лише невеликі аванси. Молодшому синові, Ромчику, у школі потрібно було здати кошти на оновлення класу, а старша донька, Христина, закінчувала одинадцятий клас. Попереду були іспити, вступ, репетитори, які коштували чимало. Кожна гривня була на обліку.

— Твоя свекруха — як перекотиполе, — згадалися Надії слова її власної покійної бабусі. — Гроші в неї в руках не тримаються, бо вона їх не шанує. А хто гроші не шанує, той і чужу працю не цінує.

Надія тоді лише зітхала, захищаючи матір чоловіка. Ганна Йосипівна працювала викладачкою музики, мала непогану пенсію та ще й приватні уроки давала дітям заможних батьків. Гроші у неї мали б бути, але вони зникали так само швидко, як з’являлися. Свекруха жила за принципом «один раз живемо», що абсолютно не в’язалося з реальністю їхньої родини.

Рівно о четвертій пролунав дзвінок. Ганна Йосипівна з’явилася на порозі — як завжди, елегантна, у капелюшку та з хмарою дорогих парфумів навколо. Пиріжків, як Надія і передбачала, не було. Зате в руках вона тримала кілька великих паперових пакетів із логотипами відомих брендів.

— Надюшенько! — вона міцно обійняла невістку. — Ой, яка ж ти бліденька! Зовсім себе не бережеш, усе робота та дім. Тарасик що, зовсім тебе не балує?

Надія лише втомлено посміхнулася і запросила її до вітальні.

— Чай чи каву?

— Давай каву, люба. А де мої маленькі соколята?

— Христина на додаткових з української мови, готується до тестів. Ромчик у спортивній секції.

— Які ж вони молодці! — Ганна Йосипівна вмостилася у кріслі, дістала з сумочки дзеркальце і почала поправляти зачіску. — Це все наші гени. Я завжди казала, що в нашому роду всі талановиті. Пам’ятаєш, я розповідала про мого двоюрідного дядька? Він свого часу грав у оркестрі оперного театру, сам диригент йому руку тиснув!

Надія кивала, розливаючи каву. Цю історію вона чула вже разів двадцять, і кожного разу вона обростала новими деталями: то дядько вже був солістом, то диригент просив у нього поради.

— Ганно Йосипівно, — Надія вирішила не тягнути час, — я хотіла спитати… Пам’ятаєте, ми говорили про ту суму, яку ви позичали минулої весни?

Свекруха на мить застигла з горнятком біля губ, а потім повільно поставила його на стіл. Її обличчя вмить стало страдницьким.

— Ой, Надю… Ти ж знаєш, як зараз важко. Учнів стало менше, комуналка зросла просто до неба. Я ледве кінці з кінцями зводжу. Хотіла ось-ось віддати, але ліки зараз такі дорогі…

— Але ж ви щойно прийшли з покупками, — Надія кивнула на пакети, що стояли в передпокої.

— Це? — Ганна Йосипівна пожвавішала і витягла з пакета розкішну сукню глибокого смарагдового кольору. — Це мені було життєво необхідно! У моєї колишньої колеги ювілей, буде все культурне товариство. Ну як я можу піти у старому? Що люди скажуть? Скажуть, що Ганна зовсім занепала, що діти про матір не дбають. Я ж не можу осоромити Тараса!

Надія відчула, як всередині починає закипати глухий гнів. Сукня коштувала приблизно стільки ж, скільки місячний курс підготовки Христини до іспитів.

— Тобто на сукню гроші є, а повернути борг сім’ї, де батькові не платять зарплату, немає? — голос Надії затремтів.

— Надю, ну не будь такою дріб’язковою! Гроші — це папір. А репутація — це все. До того ж, я ж вам скільки допомагала, коли ви тільки починали! Тараса сама вивчила, на ноги поставила. Квартиру цю ми разом виплачували!

— Ми її вже десять років як самі виплачуємо, — тихо нагадала Надія.

— Ой, починається! — Ганна Йосипівна демонстративно схопилася за серце. — Я до них з відкритою душею, а мені — рахунки в очі! Де ж та повага до старших?

У цей момент двері відчинилися, і в квартиру зайшов Тарас. Він виглядав змученим після зміни, але побачивши матір, спробував усміхнутися.

— О, мамо, привіт. Ви вже тут?

— Тарасику, синку! — вона кинулася до нього. — Добре, що ти прийшов. Тут твоя дружина мене в могилу звести хоче через якісь нещасні копійки!

Тарас глянув на Надію, потім на пакети в коридорі, і все зрозумів без слів. Він важко зітхнув і пройшов на кухню.

— Мамо, ми ж домовлялися. Нам зараз дуже важко. На роботі знову перенесли виплати, а дітям потрібно вчитися.

— Розумію, — раптом схлипнула Ганна Йосипівна, витягаючи мереживну хустинку. — Як не зрозуміти. Стара мати стала тягарем. Тільки гроші з мене і вимагаєте. А я ж думала, що ви мене любите просто так, а не за гаманець.

— Мам, не починай, — Тарас закотив очі. — Мова не про любов, а про чесність. Ти обіцяла повернути гроші ще до Нового року. Потім — до весни. Вже березень закінчується.

— Добре! — вона різко витерла очі. — Будуть вам гроші. Зі своєї пенсії буду відкладати, буду сухарі їсти, але віддам! Тільки не дивіться на мене так, ніби я злочинниця. Дайте мені час до кінця місяця.

Надія з Тарасом перезирнулися. Вони чули це вже разів десять.

— Точно до кінця місяця? — перепитав Тарас.

— Клянуся! Все, мені вже час, голова розболілася від ваших розмов.

Вона швидко зібрала свої брендовані пакети, коротко поцілувала сина в щоку і вилетіла з квартири, навіть не попрощавшись з Надією.

У квартирі запала важка тиша. Надія мовчки почала прибирати зі столу.

— Не поверне вона, Тарасе, — глухо промовила вона. — Ти ж бачив сукню. Там ще й туфлі в іншому пакеті були. Вона витрачає наші гроші на свої примхи, а ми маємо думати, як Ромчику на кросівки назбирати.

— Поверне, — невпевнено сказав Тарас. — Я ще раз із нею поговорю, серйозно. Вона просто така людина… живе моментом.

— Вона не моментом живе, а за наш рахунок! Це нечесно, Тарасе. Твоя мати маніпулює тобою, а ти ведешся.

— А що мені робити? Вигнати її? Перестати спілкуватися? Вона одна в мене залишилася.

Надія нічого не відповіла. Вона пішла в кімнату до доньки, щоб допомогти тій з уроками, але думки були далеко. Вона відчувала себе безпорадною. Найбільше боліло те, що вони з чоловіком працювали від світанку до смерку, а їхні зусилля знецінювалися рідною людиною.

Минув тиждень. Від Ганни Йосипівни не було жодної звістки. На дзвінки вона не відповідала, а коли Тарас заїхав до неї після роботи, ніхто не відчинив дверей.

— Може, поїхала кудись? — припустив Тарас за вечерею.

— У соцмережах бачила її вчора, — сухо відповіла Надія. — Виклала фото з того самого ювілею. У новій сукні, з келихом шампанського. Виглядає цілком здоровою і щасливою.

Тарас нахмурився і нічого не сказав. Проблеми навалювалися як сніговий ком. Христина прийшла зі школи засмучена: курс лекцій, на який вона так хотіла потрапити, подорожчав, і місць майже не залишилося.

— Мамо, тату, якщо ми не оплатимо до п’ятниці, я не встигну підготуватися до профільного іспиту, — майже плакала дівчина. — Це моя єдина можливість вступити на бюджет.

Надія дивилася на доньку і серце в неї стискалося. Сума була значною, але не захмарною — якраз приблизно стільки, скільки коштувала та клята смарагдова сукня.

Тієї ночі Надія не спала. Вона слухала дихання чоловіка і думала. Вранці вона зателефонувала своїй близькій подрузі, яка працювала у великій компанії.

— Олено, привіт. Вибач, що турбую. Мені дуже потрібна допомога. Чи можеш ти мені позичити певну суму? Я віддам з перших же преміальних, обіцяю. Це для Христини на навчання.

— Надю, про що ти кажеш! — Олена відгукнулася одразу. — Звісно, допоможу. Приїжджай сьогодні в обід, я все підготую. Але скажи мені, у вас щось сталося? Тарас без роботи?

— Ні, просто… тимчасові труднощі, — збрехала Надія, відчуваючи, як щоки печуть від сорому.

Вона взяла гроші у подруги, оплатила курси доньці, але на душі стало ще важче. Тепер вона була винна сторонній людині, хоча їхні власні гроші гуляли десь по ресторанах у вигляді дорогої тканини на плечах свекрухи.

Через кілька днів Ганна Йосипівна з’явилася сама. Вона знову була в піднесеному настрої, принесла дітям по шоколадці.

— Ганно Йосипівно, — Надія зустріла її в коридорі, не даючи пройти далі. — Ви обіцяли гроші до кінця місяця. Місяць закінчується завтра.

— Ой, Надюшенько, — свекруха одразу змінила тон на жалісливий. — Ти не уявляєш, що сталося! У мене в квартирі трубу прорвало, довелося сантехнікам платити, сусідам знизу ремонт компенсувати… Я зовсім гола-боса залишилася!

Надія дивилася на неї і вперше в житті не відчула ні жалю, ні роздратування. Тільки холодну ясність.

— Ви брешете, — спокійно сказала вона.

— Що? Як ти смієш! — Ганна Йосипівна випрямилася.

— Ви брешете. Ніякої труби не проривало. Ви просто витратили гроші. І ви не збираєтеся їх віддавати. Ви використовуєте свого сина, мою довіру і майбутнє моїх дітей заради своїх розваг.

— Тарасе! — закричала свекруха на весь дім. — Тарасе, іди сюди! Послухай, що ця жінка каже твоїй матері!

Тарас вибіг із кімнати.

— Що тут відбувається?

— Твоя дружина звинувачує мене у брехні! Мене, яка виростила тебе на власних руках! — Ганна Йосипівна театрально заломила руки.

— Мам, — Тарас подивився на дружину, потім на матір. — Це правда? Ти знову витратила гроші?

— Які гроші? Я ж сказала — аварія! Ремонт!

— Я сьогодні вранці заїжджав до тебе, хотів забрати старі інструменти з комори, — тихо сказав Тарас. — Сусіди сказали, що ніяких затоплень не було. І в квартирі у тебе все сухо.

Ганна Йосипівна на мить замовкла, шукаючи нове виправдання. Її очі бігали, губи тремтіли.

— Ну… може, не так сильно прорвало… — нарешті видавила вона. — Але ж мені треба якось жити! Я не можу рахувати кожну копійку, як ви! Це принизливо!

— Принизливо — це красти у власних дітей, — відрізала Надія. — Ви не просто позичили гроші. Ви забрали їх у Ромчика, у Христини. Ми винні гроші іншим людям тепер, бо ви вирішили, що сукня важливіша за освіту онуки.

— Ой, та подавіться ви своїми грошима! — раптом вигукнула Ганна Йосипівна. Вона відкрила сумку, дістала звідти пачку купюр і кинула їх на тумбочку в передпокої. — Тут частина. Більше не дам! І бачити вас не хочу! Невдячні!

Вона грюкнула дверима так, що дрижало скло в усьому під’їзді.

Тарас підійшов до грошей. Там було не більше четвертини того, що вона була винна.

— Це все? — спитав він у порожнечу.

— Це все, що ми отримаємо, Тарасе, — Надія підійшла до нього і поклала руку на плече. — І знаєш що? Нехай. Це ціна нашого спокою. Ми більше ніколи не будемо позичати їй ні копійки. І ми більше не дозволимо їй маніпулювати нашими почуттями.

Тарас мовчав довгий час. Він дивився на ці папірці, які коштували їм стількох нервів.

— Знаєш, — нарешті промовив він, — ти маєш рацію. Я завжди намагався бути «хорошим сином», але забув, що маю бути перш за все хорошим батьком і чоловіком. Вибач мені.

Минуло кілька місяців. Ганна Йосипівна більше не дзвонила і не приходила. Тарас кілька разів намагався з нею зв’язатися, щоб просто дізнатися про її здоров’я, але вона не брала слухавку. Кажуть, вона знайшла собі нове коло спілкування — таких же «артистичних натур», яким розповідала про своїх «жорстоких дітей», що вигнали її на вулицю.

У сім’ї Надії життя поступово входило у спокійне русло. Тарасові виплатили борги по зарплаті, і вони змогли повернути гроші Олені. Христина успішно склала іспити і вступила на омріяний факультет. Ромчик отримав свої кросівки і нове спорядження для секції.

Того вечора вони сиділи всі разом на кухні. Весна нарешті повноцінно вступила у свої права, за вікном пахли квітучі каштани. Надія дивилася на своїх рідних і відчувала дивний спокій. Так, грошей не стало більше, і їм все ще доводилося багато працювати, але з дому зникла та отруйна напруга, яку приносила з собою Ганна Йосипівна разом зі своїми парфумами та обіцянками.

Вони навчилися казати «ні». Вони навчилися захищати свої кордони. І, мабуть, це був найважливіший урок, який вони отримали за всі ці роки.

— Мам, — Ромчик відірвався від тарілки, — а бабуся скоро прийде?

Надія глянула на Тараса. Той ледь помітно кивнув.

— Не знаю, сонечко. Можливо, колись. Але зараз у неї свої справи, а у нас — свої.

Життя тривало. Воно було не ідеальним, іноді важким, але тепер воно було справжнім. І в цьому була його найбільша цінність. Надія підійшла до вікна і відчинила його навстіж. У квартиру влетів теплий травневий вітер, несучи з собою аромат вологої землі та надію на те, що все буде добре.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.