Сім років тому моя мама обіцяла подарувати нам на весілля велику суму грошей, яку вона все життя збирала для мене, як для єдиної доньки. Але через місяць після весілля справа затихла, мама передумала. Мені було дуже незручно перед чоловіком і свекрами, адже вони подарували нам автомобіль. Мама вічно наобіцяє всього і багато, а як до справи доходить, миттю забуває все, що говорила

– Нічого дивного, я знала, що так і буде! – розпачливо розповідає тридцятитрирічна Лідія. – Все життя у нас так. Мама вічно наобіцяє всього і багато, а як до справи доходить, миттю забуває все, що говорила. Я, каже, вам не зобов’язана! Так я розумію, що не зобов’язана. Але навіщо тоді обіцяти?

– А що саме вона обіцяла?

– Ой, та багато чого! На весілля вона хотіла нам подарувати велику суму грошей, майже сім років тому. Досі чекаємо… А ніхто ж тоді її за язик не тягнув!

Сім років тому для нас, двадцятип’ятирічних, двісті тисяч гривень було би чималою сумою для старту. Але Зоя Степанівна, мати Лідії, проголосила, що збирала ці гроші для єдиної доньки. Єдина невдача – гроші лежали у мами на депозиті, і термін мав закінчитися через кілька місяців після весілля.

– Ну і щоб не втрачати відсотки, домовилися, що знімати достроково гроші не будемо! – розповідає Лідія. – Знімемо на два місяці пізніше. Ми із Павлом зраділи, розмріялись, навіть посперечалися. Він каже – давай хорошу машину купимо! А я – ні, треба з житлом вирішувати щось. Свекруха почула ці розмови, порадилася зі свекром, каже – машину ми вам свою віддамо, поки не купуйте. Ліда, мовляв, права, треба з квартирою щось вирішувати!

На тому і порішили. Свекор на весіллі урочисто вручив синові ключі від трирічної Тойоти, і молоді зайнялися підбором варіантів житла в кредит.

– Ми їздили, дивилися, вирішували, що краще взяти – новобудову чи вже обжиту квартиру, в якому районі, в якому банку краще брати кредит. Два місяці минуло, і мама … пішла і продовжила внесок ще на рік, уявляєш?

– А щось пояснила, чому вона так зробила?

– Ну … Сказала, що я ще не подорослішала, щоб квартиру собі купувати, у мене он вдома безлад, підлоги не миті і посуд в раковині. Павло мене, мовляв, все одно кине через пару місяців, таку горе-господиню, нема чого і затівати з цим кредитом. Кредит беруть серйозні люди, у яких всюди порядок! І в голові, і в шафі, і на кухні. Я, на жаль, до таких не належу.

– Нісенітниця якась…

– Звичайно, нісенітниця. Передумала, шкода стало грошей! Зганьбила мене, загалом, перед свекрами. Кажу, мамо, навіщо ти обіцяла щось тоді? А вона – а я тобі що, зобов’язана була подарунки дарувати, чи що? Квартири купувати? Ні, не зобов’язана! Я тебе виростила, вивчила, далі – сама … І з одного боку, начебто правильно говорить. Сподіватися треба тільки на себе, на інших людей нічого покладатися. Але як не сподіватися, коли вона безпосередньо обіцяла?

Квартиру на виплату Лідія з чоловіком взяли на рік пізніше. Тоді здавалося, у них все було добре, і далі буде тільки краще. На роботі у обох справи йшли чудово, керівництво щедро роздавав премії і бонуси. Кілька років жили дуже добре, навіть зважилися паралельно з кредитом народити дитину.

– Мама знову ж обіцяла допомагати з онуком, але я не вірила, і правильно робила! – розповідає Лідія. – Синові вже два роки, бабуся у нас тільки чисто для декоративних цілей. Прийде, чаю поп’є, до дитини поусміхається, мені дорікне, що в квартирі у мене бардак, і додому з чистою совістю.

Останнім часом стало їм зовсім непросто матеріально, і Лідія почала думати про те, щоб виходити на роботу.

– А тут директор подзвонив! – розповідає вона. – Каже, виходь ось прямо з понеділка, ти нам потрібна. Ми з Павлом почали терміново няню шукати, але хіба її знайдеш за чотири дні? Дитина маленька, говорить ще погано, поскаржитися не зможе, а приходять якісь дивні особистості. Поділилася з мамою, кажу, може, у тебе є знайома пенсіонерка якась, яка погодиться сидіти за гроші? А вона каже – так я сама буду сидіти! За гроші, чому б і не погодитися!

Спочатку Лідія не сприйняла це серйозно, а потім подумала, що це непоганий варіант. Мама – людина своя, дитину не образить. Єдина проблема – як би не передумала на півдорозі.

– П’ять разів її запитала – кажу, ти точно впораєшся? Тобі не важко буде? Зможеш сидіти кожен будній день з восьмої ранку до сьомої вечора? Клялася і божилася, що впорається і зможе. Домовилися, що щоранку будемо привозити онука до неї, з їжею на день, з одягом, з іграшками. Купила вона онукові горщик, обладнала спальне місце, все приготувала. Везіть, каже. Ну і що ти думаєш? Витримала рівно два тижні!

В якийсь день Лідія з чоловіком потрапили в пробку, приїхали за сином на годину пізніше і тоді Зоя Степанівна сказала їм все, що про них думає.

– Заявила, що вона втомилася, що ми так не домовлялися! Що вона взагалі сидіти більше не буде! Дитина ні до чого не привчена, не вихована, а ми сіли на бабусю і ніжки звісили! І не треба їй наших грошей, і взагалі, вона взагалі нам нічим не зобов’язана. Шукайте няню, заявила, ось так!

Я кажу, ти ж обіцяла! Мені на роботу завтра, як ти собі це уявляєш? Де я тобі няню за ніч візьму? Я на тебе сподівалася! Ось і даремно, каже, сподівалася, сподівайся на себе.

Цього разу Лідія образилася на маму просто до глибини душі, аж до того, що хоче обірвати будь-яке спілкування. Навіщо давати обіцянки, які ти ніколи не виконуєш?

Фото ілюстративне – inmoment.

You cannot copy content of this page