Ой, люди добрі… ніколи б не подумала, що доживу до того дня, коли не знатиму — плакати мені чи сміятись. Але, певно, життя — воно таке: вчить нас навіть тоді, коли ми вже, здається, все давно зрозуміли.

Мене звати Ганна Петрівна. У мене один син — Ігор. Розумний, працьовитий хлопець. Виріс без батька, я сама його тягнула. Думала: головне, щоб дитині було добре. І ось він виріс, поїхав у Київ, роботу знайшов, а навесні цього року ще й одружився.

— Приїду, синку, познайомлюся з твоєю Ніною, — казала я ще навесні.

— Та не треба, мамо, — відмахувався він. — У нас там ремонти, робота, потім побачимось.

Літо минало. То в поїзді холодно, то в нього відрядження, то я на городі до ночі копаюсь — і все не складалось. А серце ж матері не обдуриш — тягне до дитини, хоч ти трісни.

І ось восени, коли вже все зібрала: буряки в погребі, картопля вибрана, капуста посолена — думаю собі: «А що я вдома сидітиму? Поїду я до свого Ігорчика. Бо як не зараз — то коли?»

Порахувала гроші — за літо назбирала двадцять тисяч гривень. Продавала зелень, помідори, трохи меду, курей. Думаю: то ж не малі гроші. Може, щось йому допоможу — молодим завжди треба.

Сіла я у поїзд, квиток узяла до Києва на ніч. У сумках — повно всього: сало домашнє, ковбаса, сир, сметана, огірочки, варення, дві банки лечо, яйця — двадцять штук у коробці. Навіть курку копчену взяла. І невеличкий пакунок — то для невістки, шарфик новий купила, гарний, із блакитними квітами.

Їхала — серце аж калатало. Уявляла, як зустріне мене син, обійме, познайомить із дружиною. А я сидітиму з ними за столом, говоритиму, сміятимусь…

О шостій ранку потяг прибув у Київ. Я не сказала Ігорю, що їду — думала, зроблю сюрприз. Дзвоню:

— Синку, я на вокзалі, зустрічай мене!

Тиша. Потім чую його голос — роздратований:

— Мамо, навіщо ти приїхала без попередження? Я ж на роботі, я не можу зараз!

— Та я трошки зачекаю, — кажу. — Я з поїзда, там холодно було, а ти приїдеш.

Через пів години приїхав. У джинсах, у куртці, з телефоном біля вуха — все діловий. Відкрив багажник, побачив мої сумки й аж скривився.

— Мамо, навіщо стільки всього? Ми це не їмо.

— То ж домашнє, синку, натуральне.

— Та я розумію, але Ніна не любить таких «сільських продуктів».

— А що ж вона любить?

— Та звичайну їжу — без цих твоїх банок.

Я вже тоді мала погане передчуття, але змовчала.

Приїхали додому. Квартира гарна, нова, видно, що Ніна — господиня. Вона відкрила двері.

— Це моя мама, — сказав Ігор. — Це Ніна.

— Добрий день, — кажу, усміхаюсь. — Нарешті познайомились.

— Добрий, — відповіла вона сухо. — Ви попереджати не любите, бачу.

Я наче крижану воду почула. Але знову ж, думаю, молода, може, не виспалася.

Я поставила сумки на кухню, а вона:

— Це що, все ваше?

— Та трохи всього, домашнього, — кажу. — Там сир, сало, яйця, варення.

— О, ні, — відказала. — Ми таке не їмо. Ігор, винеси це кудись, бо в нас і холодильник забитий, і запах буде.

— Та хай трохи постоїть, — каже син.

— Ні, не треба, — твердо сказала вона.

Я сіла на стілець, принишкла. Вона мені налила кави. Без молока, без нічого.

— Їсти будете? — питаю сама, бо вже голодна.

— Ні, я не снідаю, — каже. — І вам не раджу, зранку організм має відпочивати.

— А я звикла зранку їсти, — кажу лагідно. — У мене яйця домашні, я зараз смажу…

— Ні-ні, — перебила вона. — У нас не смажать, це ж потім запах який на кухні стоятиме. У нас все на парі або вівсянка.

І пішла кудись.

Я сиділа сама. У чужій квартирі, де ні запаху домашнього хліба, ні тепла. Ніби все красиво, але так холодно. Я взяла свій телефон, переглянула старі фото: де Ігор ще маленький, у шапці з помпоном, у снігу сміється. Аж сльоза впала.

Минуло дві години, вона не поверталася. Ігор був на роботі. Я глянула у вікно — у дворі смітники. І щось мені шепнуло: «Подивись…»

Я одягла пальто, вийшла надвір. І, Боже мій… біля смітників стояли мої банки. Мої огірки, варення, лечо — усе складене в коробку. Навіть курка копчена, обережно загорнута в пакет, лежала зверху.

Я стояла, як вкопана. Потім підійшла, забрала все назад. Люди дивились, а мені вже було байдуже. Бо то ж не сміття — то частинка мене, мого дому.

Повернулася у квартиру, а Ніни ще нема. Сіла, трохи подумала — і зібрала свої речі. Зателефонувала Ігорю.

— Сину, я їду додому.

— Що сталося? — питає.

— Нічого, просто мені треба.

— Ну добре, як хочеш, — каже. Навіть не спитав, чому.

Я взяла таксі, доїхала до вокзалу. Зайшла у невеличкий ресторанчик — замовила борщ, вареники й компот. Заплатила триста гривень, але вперше за весь день поїла по-людськи.

Потім дістала з сумки той конверт із двадцятьма тисячами гривень. Хотіла ж віддати Ігорю — на життя, на побут. І раптом подумала: «А навіщо?»

Перед очима встала картина — їхнє весілля. Точніше, фотографія, яку я бачила у них на стіні: Ігор, Ніна, її батьки — усміхнені, гарно вбрані. А мене там немає. Бо вони розписувались без мене. Без дзвінка, без слова.

Я тоді ще себе втішала: «Та, може, не хотів турбувати, може, думав потім справлять.»

А тепер зрозуміла — не хотів бачити мене в їхньому житті взагалі.

Я сиділа з тією кавою на вокзалі, дивилась у вікно на потяги й думала, що, мабуть, найбільша помилка матері — це думати, що дитина завжди буде вдячна.

Ми ростимо їх, як сонце ростить траву — віддаючи все, не чекаючи нічого. А потім вони виростають — і їм уже соромно за нашу простоту, за наші банки з варенням, за наші теплі слова.

Я повернулась у село тієї ж ночі. Вранці сусідка Галя побачила мене біля воріт:

— Та ти ж казала, що їдеш до сина!

— Та була, — кажу, — і досить.

Вона зрозуміла все без слів.

Ті двадцять тисяч я сховала для себе. Думаю, зроблю ремонт у хаті, вікна поміняю. Бо якщо вже синові вони не потрібні — значить, Бог покаже, куди їх краще витратити.

Іноді він дзвонить. Каже, що «мама, ти ж образилась на Ніну, бо треба було попередити». Я усміхаюсь у слухавку і кажу:

— Та ні, синку, все добре.

Але в душі знаю: між нами вже прірва. Не через банки й не через яйця. Через те, що він забув, звідки в нього руки, що вміють працювати, і серце, що колись грілося біля мого.

І коли влітку знову виростуть помідори, я їх зберу, зроблю сік, закручу банки. Але вже не для нього. Для себе. Бо, мабуть, на старість треба навчитися любити себе, якщо свої діти не вміють.

А щодо грошей… ні, я йому їх не віддам. Не тому, що шкода. А тому, що розумію: не все, що називається «поміч», є добром. Іноді добром є вміння не дозволити себе принизити.

Так і живу. А коли ввечері сідаю на лавку біля хати й бачу, як сонце сідає за городом, думаю: може, колись Ігор згадає, як я колись його зустрічала з школи з пиріжками, як сніг розтавав, і він босий біг по калюжах. Може, згадає — і приїде.

А я, мабуть, тоді вже не питатиму нічого. Просто обійму.

Бо я ж — мама. Але вже не та, що чекає з надією.

А та, що навчилась жити без ілюзій.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.